– Ольго Григорівно, знову пиріжки свої смажите? Фух, ну олією ж паленою пахне! – Оксана зайшла на кухню і не втрималася від зауваження на адресу свекрухи.
Хоча ще вчора вона обіцяла чоловікові не прискіпуватися до мами.
– Оксано, все життя їх смажу… Чоловік мій покійний їх дуже любив їх, та й Ігорчик теж. Тепер ось і Вадим із задоволенням їсть. – відповіла жінка.
– Так у тому й річ. У Ігоря шлунок, а Вадимчику сім років, ну куди йому смажене? – Оксана намагалася відповідати спокійно, щоб не образити маму Ігоря.
– Якщо пару пиріжків, то нічого не буде… – наполягала Ольга Григорівна.
Оксана підійшла до вікна, поставила його на провітрювання, і вийшла з кухні, ще раз несхвально зиркнувши на сковорідку, де смажилися румʼяні пиріжки…
…Ольга Григорівна була родом з поважної родини. Батьки все життя в начальстві були, достаток у всьому мали.
Чоловіка вона обрала собі під стать – син директора комбінату, молодий і перспективний Володимир.
Жили добре, у шлюбі народився син Ігор. Але так склалося, що Володимира рано не стало. Серце. Йому ледве виповнилося сорок сім років.
Ігор на той момент був студентом, тож увесь вільний час Ольга Григорівна присвятила синові.
І, звичайно ж, не забувала про роботу.
Вона, як і батьки, завжди обіймала керівні пости. Сильна й вольова жінка бездоганно справлялася з покладеними на неї обов’язками.
Тепер її часом вважали не в міру владною, і навіть зарозумілою.
Можливо, колись вона такою й була…
З подруг у Ольги Григорівни була лише Наталя, яка також керувала суміжним підрозділом на підприємстві, де працювала Ольга.
Іноді вони прогулювалися разом по магазинах або просто приходили один до одного в гості, щоб попліткувати.
Більш тісно жінки почали спілкуватись, коли Ольга Григорівна раптово овдовіла.
Наталя стала частою гостею в їхній квартирі, а на вихідних подруги традиційно гуляли в місцевому парку – милувалися природою, годували качок, пили ароматний чай із пончиками.
Син Ігор закінчив університет, пішов на роботу, а потім одружився. Свого часу Ольга Григорівна сама наполягла на тому, щоб молода родина жила в їхній трикімнатній квартирі.
– Мамо, може ми все-таки окремо будемо жити? Поки орендуватимемо, а потім я візьму кредит? – неодноразово запитував Ігор.
– Ігорю, та ви що? Живіть з Оксаною у нас, місця повно! – наполягала Ольга Григорівна.
Так і вирішили. Під час чергової прогулянки в парку Наталя відмовляла подругу:
– Ой, Ольго, даремно ти все це затіяла. На одній кухні дві господині не вживеться. Тим більше характер у тебе не найпростіший…
– Наталко, та облиш… Нехай живуть, а там подивимося.
Стосунки з невісткою Оксаною і справді не склалися. А особливо це стало відчуватись, коли Ольга Григорівна по стану здоров’я вийшла на пенсію.
На той час у молодої сім’ї вже народився Вадим.
Ольга Григорівна допомагала з хлопчиком, але неодноразово від невістки вислуховувала зауваження.
Бувало, що вона відповідала їй. Але частіше мовчала, бо не хотіла псувати стосунки з єдиним сином.
Та й вік уже не той, щоб сваритися на кухні з молодою невісткою.
Якось Ольга Григорівна поверталася з магазину з повними сумками продуктів в руках.
– Вибачте, будь ласка, а можна вас дещо запитати? – раптом почувся за спиною незнайомий голос.
Ольга Григорівна обернулася і побачила якогось чоловіка.
Одягнений незнайомець був простакувато, навіть бідно. Жінка чомусь одразу вирішила, що він приїжджий і не помилилася з висновком.
– Вибачте, а ви не підкажете, де тут вулиця Сонячна? Бо я зовсім загубився, – якось винувато перепитав незнайомець.
Спочатку Ольга Григорівна хотіла сказати щось на кшталт «не знаю» й піти, але в останній момент передумала:
– Здрастуйте! А це зовсім недалеко від мого будинку. Ходімо покажу…
– Ой, дякую вам. А давайте я вам сумки допоможу донести, мабуть, важкі.
– Ні, що ви… Я сама, – відмахнулася Ольга Григорівна.
– Та облиште! Я не можу собі дозволити йти поруч із жінкою і не допомогти. Давайте сумки!
– Ну гаразд, – Ольга Григорівна погодилася, бо відступати вже не було куди.
– А ви з вами навіть не познайомилися. Мене Микола звуть, а вас як?
Ольга Григорівна спочатку хотіла представитися, як звикла – на ім’я і по-батькові, а потім передумала і сказала:
– А мене Ольга…
Вони йшли всю дорогу і мило базікали. За ці кілька хвилин Ольга Григорівна відчула, що так добре й легко, як із цим чоловіком, їй ще ніколи і ні з ким не було.
Навіть із чоловіком Володею…
– Ну, ось ми й прийшли. Це мій будинок і мій під’їзд, а вам потрібно пройти трохи далі, он до того зеленого будинку, – сказала Ольга Григорівна, вказавши рукою на потрібний будинок.
– Ну, дякую вам, що показали, – сказав Микола.
– А вам дякую, що сумки донесли. До побачення.
– Усього хорошого…
Ольга Григорівна їхала ліфтом і відчувала в душі якусь незвичайну тугу. Про себе вона думала, чим її так зачепив цей незнайомець, але відповіді не змогла знайти.
Прийшовши в квартиру, жінка почала готувати обід. Намагалася все зробити так, як просила невістка – ніякої олії, менше солі, нічого смаженого…
Раптом задзвонив телефон, на екрані зʼявився номер Наталі.
– Слухаю, Наталко?
– Привіт, подруго. А ти не хочеш прогулятися сьогодні? Хоч і не вихідний, а погода ж он яка хороша.
– Ну давай… Виходь до під’їзду годинці о шостій вечора і в парк наш сходимо.
– Добре.
Увечері Ольга Григорівна збиралася на прогулянку.
– Бабусю, а ти куди? – поцікавився маленький Вадим, який вибіг у коридор зі своєї кімнати.
– Піду прогуляюся, – лагідно відповіла жінка.
– А можна я з тобою? – запитав хлопчик.
– Ну це у батьків треба питати…
Не встигла Ольга Григорівна це сказати, як зі спальні одразу вийшла Оксана:
– Вадиме, ніяких прогулянок. У тебе ще англійська!
– Ну ось бачиш. Давай, ти зараз позаймаєшся, а на вихідних ми з тобою сходимо десь, – постаралася вмовити внука Ольга Григорівна.
– Ну, давай, бабусю. – відповів хлопчик і повільно поплентався у свою кімнату, де на нього вже чекав черговий урок англійської мови.
Ольга Григорівна вийшла надвір. Наталя вже чекала її біля під’їзду.
– Ти чого така сумна? – запитала вона.
– Та Вадим просився зі мною, а Оксана не відпустила.
– Ой, Олю, невістка у тебе ще та…
– Та нічого. Аби Ігореві було добре. Для мене це найголовніше.
Жінки більше не стали розвивати цю тему й заговорили про погоду.
Прогулюючись парком, Ольга Григорівна раптом дещо помітила.
– Та ну, здалося мабуть, – подумала жінка.
Вона придивилась і застигла від здивування.
Попереду йшли двоє чоловіків, і один із них був…
Її ранковий знайомий – Микола!
– Добрий вечір! – чоловік підійшов і перший привітався з жінками.
– Добрий! – відповіла Ольга Григорівна.
У цей момент вона була щиро щаслива, що знову зустріла цю людину.
– Прогулюєтеся? І ми теж із приятелем вирішили пройтися. Це я до нього в гості приїхав, – пояснив Микола, вказуючи на друга.
Далі вони гуляли вже вчотирьох. Ольга Григорівна всіляко відганяла від себе дивні думки, але вони наполегливо поверталися до неї… Микола їй подобався! Подобався як чоловік!
І її зовсім не цікавило, звідки він. І навіть той факт, що їй уже далеко за п’ятдесят років анітрохи не бентежив жінку.
Прощалися вони душевно. Ольга з Миколою обмінялися телефонами.
– Олю, ти навіщо йому свій номер дала? Зрозуміло ж, що село якесь… – обурено запитала подруга.
– Та годі тобі… Нехай… – багатозначно відповіла Ольга.
…З моменту осінньої прогулянки минуло кілька місяців.
Вже минули зимові морози, і весна вступила у свої законні права.
– Ольго, як щодо того, щоб у суботу в парку прогулятися? Я бачила там вуличний ресторанчик відкрили, посидимо, кави вип’ємо… – запропонувала Наталя.
– Вибач, подруго, не можу. – якось загадково відповіла Ольга Григорівна.
– А що? З онуком будеш поратися чи, як?
– Ні. Мене у місті в суботу ввечері взагалі не буде! Я до Миколи в село переїжджаю, – нарешті зізналася Ольга у своїй таємниці, яку ретельно оберігала від оточуючих.
– Що-о-о? Олю, та ти у своєму розумі? Тобі навіщо це потрібно? Ти ж не зможеш у селі, як інші… – обурювалася Наталя.
– А мені здається, що зможу…
…Ольга Григорівна справді переїхала до Миколи, хоча син і подруга були проти такого рішення.
Але жінка не слухала. Вона точно знала, що тільки з Миколою почувається по-справжньому щасливою.
Якось Наталя приїхала до Ольги в гості. Микола пішов надвір у справах.
– Олю! Повертайся у місто! Ти через невістку сюди з’їхала і терпиш цього сільського мужика? – одразу почала Наталя.
– Наталко, нікого я не терплю. Я тільки тут зрозуміла, що таке справжнє життя. Можеш не вірити, але я ніколи не була така щаслива. А наші з Миколою прогулянки на природі, зовсім не те, що наш міський парк…
…Ольга з Миколою прожили разом довгі роки.
Вони обоє насолоджувалася життям поруч з коханою людиною…
