Миколі навіть і думати не хотів, що йому знову доведеться жити з рідною матір’ю в одній квартирі.
Тим не менш, це таки трапилося…
Оксана Степанівна народжувала дитину, як вона казала, для себе, і як могла, виховувала Миколу одна.
З дитинства вона говорила синові, що окрім неї він нікому не потрібен і своїм місцем під сонцем він завдячує тільки рідній матусі.
У той день, коли Микола отримав паспорт, вона заявила:
-Сину, ти вже дорослий чоловік і тепер маєш дбати про мене! Пам’ятай, що ніхто тебе не любитиме так, як рідна матір!
Від її надмірної любові Микола поїхав вчитися в інше місто.
Тільки там він зміг зітхнути трохи вільніше, але про своє існування Оксана Степанівна нагадувала синові щодня.
Телефонні розмови зазвичай зводилися до того, щоб він не забував про свій синівський обов’язок.
Тим часом Микола закінчив навчання і влаштувався програмістом в одну велику компанію.
Як хороший фахівець, він отримував велику зарплату і невдовзі зміг купити собі однокімнатну квартиру.
На роботі він познайомився з дівчиною із багатої родини. Молоді люди почали зустрічатись. Через пів року Микола сказав коханій:
-Олю, виходь за мене заміж! Особливих багатств не обіцяю, але будемо жити в достатку.
Ольга з радістю погодилась.
На весіллі батьки нареченої подарували їм велику суму грошей, щоб вони могли доплатити і купити двокімнатну квартиру.
Мати нареченого приїхала з букетом квітів. Коли підійшла її черга щось дарувати молодятам, вона гордо сказала:
-Я подарувала Миколі життя. Це дорожче за будь-які гроші! А тобі, невісточко, я дарую чудового чоловіка! Можна сказати, віддаю найцінніше. Думаю, цього достатньо для такої нагоди!
Свати стояли здивовано повідкривавши роти.
Якби Ольга знала, що її чекає далі, навряд чи вона погодилася б стати дружиною Миколи.
Але марш Мендельсона прозвучав, “Гірко!” гості прокричали, весільний торт з’їли, а Оксана залишилася погостювати у сина.
Її нотації Ольга змогла витримати рівно тиждень. Потім вона сказала чоловікові:
-Або вона їде додому, або я йду до батьків! Вибирай! Ти чоловік. Вирішуй цю проблему швидше.
Як вдалося Миколі вмовити матінку поїхати додому, нікому невідомо, тільки питання з порядку денного було знято.
Молоді люди почали приглядати собі більшу квартиру. На ту, що їм сподобалася, грошей не вистачало.
Микола сказав щоб дружина не просила більше грошей у батьків, і почав працювати вдвічі більше.
Щоб накопичити суму, якої не вистачало, знадобилося півтора року.
За цей час у сім’ї з’явилася дитина. Дівчинка часто була слаба, багато вередувала.
Батьки Ольги допомагали дочці в міру своїх сил, але безсонні ночі все ж таки втомили молоду маму.
Нарешті настав день, коли молода сім’я переїхала у нову квартиру. Відзначити цю подію приїхала й Оксана Степанівна. Приїхала і… залишилася.
Ні, не погостювати, залишилася назовсім. Своє рішення вона пояснила просто:
-Микольцю, я старію, мені потрібні догляд, увага і турбота. Свою квартиру я продала, щоб мати можливість їздити на в санаторії. Поживу поки що у вас. Сподіваюся, ти не виставиш рідну матір? Своє житло купиш мені пізніше. Я влаштуюсь поки що у маленькій кімнаті. Заважати вам не буду.
Отак простенько і невигадливо Оксана Степанівна зʼявилася у сім’ї сина.
При цьому думка молодого подружжя її абсолютно не цікавила. Для них такий поворот дуже несподіваним.
Миколі було трохи простіше – він до пізнього вечора був на роботі.
А ось Ользі було не солодко.
Свекруха і справді нікому “не заважала”. Вона сиділа цілими днями в зайнятій нею кімнаті, читала жіночі романи, дивилася по телевізору романтичні серіали, годинами сиділа в соціальних мережах і нічого не робила вдома!
На всі прохання невістки – посидіти з внучкою, сходити по продукти в магазин, приготувати обід, чи допомогти поприбирати в квартирі, Оксана Степанівна гордо відповідала:
-Дитинко, це твої сімейні обов’язки. Мені ніхто не допомагав виховувати сина. Я приїхала до нього відпочивати, а не працювати.
Ольга нічого не змогла на це заперечити. Ночами вона говорила чоловікові, як важко їй жити зі свекрухою.
Микола витирав сльози дружини, шепотів ніжні втішні слова, і на цьому все закінчувалося.
Купити матері окрему квартиру зараз, він був не в змозі.
Ольгине терпіння теж закінчилося. Продовжуватися це все так більше не могло…
Якось Микола прийшов з роботи і побачив, що вдома немає ні дружини, ні доньки.
Він мовчки запитально глянув на матір, а Оксана Степанівна спокійно відповіла:
-Вона зібрала речі і пішла до батьків. Сказала, що не повернеться, поки я буду тут. І нехай іде собі! Микольцю, ми житимемо разом. Як раніше. У нас все буде добре.
Тільки Миколу така перспектива зовсім не влаштовувала.
Він різко розвернувся і вийшов з квартири. Збігаючи сходами вниз, він крикнув:
-Мамо, як тебе можна витримати! Я не хочу з тобою жити і не буду! Ніколи! Знімай квартиру і з’їжджай!
-Ти виставляєш мене з дому? – тільки й встигла крикнути йому навздогін Оксана Степанівна.
У відповідь вона тільки почула, як знизу запищав домофон, відчиняючи вхідні двері.
Коли в під’їзді настала тиша, Оксана Степанівна театрально заплакала…
