Оля неспішно йшла незнайомими вулицями і з цікавістю дивилася на всі боки.
У це маленьке містечко вона приїхала вперше і була дуже рада, що має майже цілий день на те, щоб його роздивитися.
Її конференція вже закінчилася, поїзд – завтра після обіду, а значить, є час погуляти, вивчити місто, випити кави і повечеряти, нікуди не поспішаючи.
Вона любила такі подорожі. Бо ж це була чудова нагода кілька днів не ходити на нелюбу роботу, не спілкуватися з колегами і просто дивитися на світ навколо.
Оля працювала в юридичному відділі і роботу свою вона вважала нудною.
Та й колектив тут був такий собі. Подруг там завести не вийшло, поговорити особливо нема з ким.
З багатьма Оля не зійшлася характерами. Навіть звичайне спілкування не складалося.
Колеги все більше пліткували – хто схуд, хто з ким зустрічається, хто погладшав, хто розлучився, хто волосся невдало пофарбував, хто купив нову машину і де взяв на це грошей.
Але такі розмови були нецікаві – до чужих покупок і стосунків їй не було ніякого діла, і витрачати час на плітки здавалося безглуздим.
Її цікавило інше – подорожі, історія, старовинні речі, творчість і особливо фотографування.
Вона вже багато разів бувала у всіх музеях їхнього невеликого міста, однією з перших ходила на рідкісні виставки фотографії, які іноді приїжджали до них.
Їй подобалося розглядати фотографії, читати описи і розуміти, яке дивовижне життя прожив той чи інший предмет…
Олі дуже хотілося змінити роботу, але було страшно залишитись без грошей.
Кілька років тому вони з Сергієм, її чоловіком, взяли кредит на житло і тепер сумлінно його виплачували.
Звільнятися не можна було, заслабнути теж, їздити у відпустку теж не виходило.
Тільки контролювати витрати, не купувати зайвого і рахувати кожну витрачену копійку.
Сергій працював економістом у приватній фірмі, заробляв непогано, але тільки його грошей було б недостатньо, щоб закрити борг за житло, тому Олі теж потрібна була стабільна зарплата.
Оля часто скаржилася чоловікові на роботу і казала, що не хоче витрачати своє життя на нудні, нікому не потрібні папірці.
Говорила, що хотіла б стати фотографом, але для цього потрібно було пройти хоча б курси й купити фотоапарат.
Фотографувати на телефон вона не хотіла та й не могла – її телефон був стареньким, з поганою камерою, і нормальні знімки ним точно не можна було зробити.
– Олю, творчість майже ніколи не приносить грошей! – зазвичай відповідав Сергій. – Ти не можеш звільнитися, сидіти вдома і займатися чимось незрозумілим. Щоб фотографувати і заробляти на цьому, потрібні гроші й зв’язки. В нас такого немає. Зайвих грошей на курси і фотоапарат теж. Ми просто залишимося на вулиці, якщо ти підеш зі своєї роботи і почнеш «шукати себе»!
– Я розумію, Сергію… Але я начебто проживаю не своє життя… Наче це не я, а хтось інший ходить на цю роботу і робить те, що непереносить. А я дивлюся збоку і чекаю, коли це закінчиться.
– Що, на твою думку, ти маєш робити? Фотографувати і перебиватися випадковими заробітками? Чудова доля, нічого не скажеш. І з чого ти взяла, що в тебе вдасться добре фотографувати? Олю, для цього талант потрібний!
– Ти думаєш, у мене немає таланту?
– Звідки мені знати? Як я можу це перевірити? Я в цьому не розуміюся…
…Ця розмова відбулася напередодні від’їзду Олі на конференцію.
Наступні два дні були насиченими, і вона якось забула про слова Сергія.
А зараз ішла вулицею, розглядала місто і знову програвала в голові цей діалог. Сергій мав рацію про кредит і важливість постійної роботи, але все одно було прикро.
Невже він у неї зовсім не вірить?
Оля повернула за ріг і зупинилася біля яскраво-червоного дерев’яного ґанку.
Ґанок вів до старовинних зелених дверей, а над ними висіла величезна вивіска, що пожовкла від дощів і сонця: «Антикваріат».
Оля без роздумів відкрила двері. Ті зі скрипом відкрилися.
Це було невелике приміщення, знизу догори забите різними шафами, полицями, буфетами, етажерками.
І кожна поверхня була чимось заставлена – статуетки, скриньки, тарілки, книги, стоси листівок, глибокі чаші з потемнілими прикрасами, настільні лампи, ложки, вази…
Все це можна було добре розглянути, бо приміщення освітлювали кілька ламп, старих торшерів і люстр.
Оля і раніше була в антикварних магазинах, але цей був якимось іншим, трохи дивним, трохи занедбаним, але дуже затишним.
У його господаря явно не вистачало часу та внутрішньої дисципліни, щоб розкласти всі речі по категоріях, що значно спростило б їх продаж.
Хоча було відчуття, що продаж його й не турбує…
Оля з цікавістю розглядала скарби крамнички.
– Чим можу допомогти? Доброго дня! – з комірчини вийшов сивий чоловік невисокого зросту.
Він був дуже акуратно одягнений – картата сорочка, бордова жилетка, з-під якої виднівся великий вузол краватки, і штани зі стрілками.
Такі самі, в яких дідусь Олі ходив щоранку на роботу.
Чоловік глянув на Олю поверх мініатюрних окулярів у золотій оправі і посміхнувся.
– Здрастуйте. Та не знаю… Просто гуляла от і зайшла до вас. Нічого особливо не шукаю. Може щось сподобається.
– Та вже ж і не шукаєте? Якщо ви сюди зайшли, то дорога вас до мене навіщось привела. Ну, не відволікатиму – дивіться, обирайте. Може, знайдете справді свою річ.
Оля з подивом подивилася на літнього пана і підійшла до чергового стелажу.
Їй завжди подобався старовинний посуд, і вона вже була майже готова купити маленьку соусницю, але потім погляд зупинився на ще одні речі, і ще, ще…
Хотілося все й одразу!
За кілька хвилин продавець знову заговорив.
– Може, ви шукаєте це? – він зняв з однієї з полиць важку чорну коробку, обтягнуту чорним дерматином, і поставив на стіл поруч із касою.
– Що це?
– Річ, яка давно в мене лежить і чекає на того, кому вона справді потрібна.
Чоловік відкрив кришку.
Ольга зазирнула всередину й ахнула від побаченого.
Коробка була обтягнута зсередини оксамитом синього кольору.
І в ній лежав… Фотоапарат!
– Дивіться, який!
Оля аж замилувалася темно-коричневим корпусом із сріблястими вставками. Фотоапарат виглядав добротно, як будь-яка стара техніка, яка й не думає виходити з ладу.
– Працює?
– А як же ж! Ще й як! Тільки ви розумієте, це чиста механіка – плівку потрібно вставити, потім прокрутити, а потім ще проявити і фото надрукувати.
– Розумію. Коли ним знімали, електроніки ще не було.
– Так. Фотограф думає за фотоапарат, а не як сьогодні фотоапарат за фотографа. Я радий, що ця річ дочекалася вас. Забирайте!
– Дякую за пропозицію, але я не можу собі дозволити таку покупку. І я не знаю, як на нього фотографувати.
– Ви можете просто забрати його, а гроші, якщо захочете, віддасте мені колись потім. Якщо я можу здійснити чиюсь мрію – це вартує будь-яких грошей!
Оля похмуро подивилася на нього.
– Звідки ви знаєте про мою мрію і чому хочете мені віддати його за так? Ми ж із вами навіть не знайомі.
Чоловік усміхнувся й поправив окуляри.
– Я вас не знаю і бачу вперше. Зате я добре знаю кожну річ у моєму магазині і знаю, на кого вона чекає. І коли ця людина приходить, одразу розумію, за чим саме вона прийшла.
– І що, всім безкоштовно віддаєте?
– Чому ж безкоштовно? Я віддаю із відстроченим платежем. Людина забирає і коли розуміє, що я справді був правий, сама повертається і платить стільки, скільки захоче.
– А якщо ви помилилися, то це не його річ?
– Я цим бізнесом уже років двадцять займаюся і ще нічого не повернули.
– А гроші, правда, приносили пізніше?
– А на що ж я живу, на вашу думку, усі ці роки?! – посміхнувся він.
– Ви прямо добрий чарівник якийсь…
– Не без цього. Забирайте й не сумнівайтеся! І не прощаюся, ще побачимось…
Оля несміливо взяла важку коробку і вийшла з магазину.
Тільки через кілька хвилин вона сповільнила крок і зупинилася. Щойно їй подарували раритетний фотоапарат, і зробила це людина, яка знала про її мрію.
Прямо диво якесь!
Хто він, і як він здогадався – вона так і не дізналася, але про себе Оля завжди називала його добрим чарівником і подумки дякувала, коли в неї виходило те, що вона задумувала і про що мріяла…
…Через три роки Оля повернулася у маленьке містечко, щоб віддати борг.
Оля легко знайшла дорогу до антикварного магазину. Знайомий ґанок, знайомі двері, все та ж вивіска. Вона щосили потягнула ручку.
Чудово! Відкрито!
Всі ці роки вона боялася не встигнути і зараз дуже поспішала, ніби кілька хвилин могли щось вирішити.
Оля зайшла в магазин. Тут усе було так само – ніякого порядку, ніякої системи, речі розставлені так, що міг розібратися тільки господар.
– А-а-а, це ви! Здрастуйте, здрастуйте, – він вийшов із тієї ж невеличкої кімнатки, як і тоді.
– Здрастуйте! Як я рада вас бачити! – Оля зробила крок, щоб обійняти доброго чарівника, але зупинилася.
– І я радий вас бачити. З чим завітали? Фотоапарат не сподобався?
– Я принесла борг. Ось! – Оля поклала на стіл добрячий стос купюр.
– Ох, дякую. Бачу, справді вашою ця річ виявилася. Чаю?
– Так, дякую. Не відмовлюся…
Чоловік заварив міцний чай у невеликому чайнику з квіточками. Поставив на стіл такі ж кухлі, блюдце з печивом і мед.
Оля пила чай, смакувала печиво і швидко розповідала свою історію.
Хоча поспішати не було куди – борг вона віддала, поїзд вранці… Але так хотілося пошвидше все розповісти!
…За ці три роки її життя різко змінилося. З роботи вона пішла і справді стала хорошим фотографом.
Сама навчилася поратися з плівкою, підбирати кадр, розбиратися зі світлом і тінню.
У результаті почала знімати чорно-білі міські краєвиди. І на її кадрах місто виглядало зовсім іншим, аніж у реальності – незвичним, затишним, чарівним…
Її фотографії хотілося розглядати, зупиняти погляд на кожній деталі.
Вже через півтора роки вона відкрила виставку.
Прийшла перша маленька популярність і визнання. А ще вона вела соціальні мережі, в яких розповідала, як знімає на свій старенький фотоапарат, як вчиться вдома проявляти плівку і друкувати фото.
Блог набрав багато підписників і незабаром у неї з’явилися перші клієнти, які хотіли зробити портрет не на сучасну камеру, а на плівку.
Оля почала непогано заробляти і нарешті пішла з нелюбої роботи.
Пішла вона й від чоловіка, який не підтримав її творчості і до кінця не вірив, що все вдасться.
Він поки що переїхав до батьків, але попереду очікувало розлучення та поділ майна.
Олю це не лякало – вона тепер точно знала, що в неї все вийде і все буде добре.
– Я радий за вас. Радий, що ваше життя змінилося, і ви знайшли себе. Це велике щастя. Коли ви дійсно повірили, що це ваша річ?
– Коли вийшла з вашої крамниці, пригорнула коробку з фотоапаратом до себе, і відчула всередині, в серці якесь дивовижне тепло, якого ніколи не відчувала…
– Виходить, я не помилився?
– Ви, мабуть, ніколи не помиляєтеся.
– Хах, і то правда! Ще чаю?
– Ні, дякую. Мені хочеться щось у вас купити на згадку про нашу розмову.
– Хм, дайте подумати… Речі просто так я не продаю. Раптом ви заберете річ, яка має належати комусь іншому. Але дещо для вас я все ж маю…
Чоловік зняв із полиці дві чашки для кави на блюдцях.
Тонка, прозора порцеляна прикрашала дрібні рожеві й сині квіти.
– Ось, беріть. З чоловіком каву питимете.
– Так я не маю чоловіка…
– Ну, ви й фотографувати ж не вміли, – посміхнувся власник крамниці.
– Скільки з мене?
– Знову побачимось і розрахуємось потім, – сказав він, загортаючи чашки в папір.
Оля розсміялася й акуратно поставила упаковані кружки в сумку.
– Мені пора… Дякую вам велике за все!
– І вам дякую за те, що знайшли час приїхати.
– А можна останнє питання?
– Будь ласка.
– Як вас звуть?
Але той тільки загадково посміхнувся у відповідь…
