– Навіть не вмовляй! – коротко сказав чоловік, не даючи жодного шансу відмовити його від ухваленого рішення.
Раїса міцно стиснула в руках чашку з недопитим чаєм. У квартирі було тихо, тільки годинник на стіні цокав, відраховуючи секунди.
– То ти вирішив піти? – знову запитала вона, не повертаючись.
Іван стояв біля дверей, стискаючи у руці ключі від квартири. Його обличчя було серйозним, майже похмурим.
– Так, – відповів коротко чоловік. – Я вже все вирішив і зібрав речі.
– До кого йдеш? – Раїса важко зітхнула. – До молодої колеги чи бухгалтерки?
– А що обов’язково треба до когось іти? – єхидно посміхнувся у відповідь Іван. – Просто йду – така відповідь тебе влаштує?
Жінка втомлено кивнула. Вона знала, що колись цей день рано чи пізно настане.
Стосунки подружжя давно тріщали по швах, і розлучення було тільки питанням часу.
– І що тепер буде далі? – спитала Раїса, нарешті повернувшись до нього.
– Квартиру залишаю тобі й Лізі, претендувати ні на що не буду, – рішуче сказав Іван. – Думаю, це справедливо.
Раїса мовчки кивнула. Вона була вдячна чоловікові за те, що він не зажадав своєї частки.
– Дякую, – тихо сказала жінка.
Іван подивився на неї, наче хотів щось додати, але потім, передумавши, відкрив двері і вийшов з квартири.
Незабаром їх розлучили. Яким же ж було здивування Раїси, коли вона дізналася на суді, що колишній чоловік знайшов собі молоденьку дівчину!
Через пів року Іван і взагалі одружився з двадцятитрирічною обраницею, незважаючи на те, що та практично годилася йому в дочки.
З розлученням з життя Раїси та Лізи пішов не тільки чоловік і батько, а й свекруха, яка одразу забула про внучку.
По суду Іван щомісяця переказував дочці аліменти. На цьому його контакт із Лізою обмежувався.
Минуло кілька років. Дівчинка виросла, закінчила школу і вступила в університет.
Раїса працювала бухгалтеркою і намагалася забезпечити свою дочку всім необхідним.
Якось увечері, коли мати і дочка вечеряли, пролунав дзвінок у двері.
Раїса, яка чекала в гості подругу, відкрила й побачила Івана.
За ті роки, що вона його не бачила, він постарів, проте все ще був досить перезентабельним.
– Доброго дня, Раїсо, – сказав він, заходячи в квартиру без запрошення.
– Привіт! І що ж привело тебе сюди? – запитала жінка, відчувши легке занепокоєння.
– Мені треба поговорити з тобою, – відповів Іван, дивлячись їй у вічі. – Ходімо у вітальню?
На звуки голосів з кухні у коридор визирнула Ліза. Побачивши Івана, вона не одразу зрозуміла, що це її батько.
– Доброго дня, Лізо, – байдуже кивнув їй Іван. – Даси нам із мамою поговорити?
Дівчина закліпала очима і пішла у свою кімнату, даючи батькам можливість поговорити наодинці.
– Говори, навіщо прийшов? – Раїса не рушила з місця, даючи колишньому чоловікові зрозуміти, що далі не дасть пройти.
– Хочеш на порозі розмовляти, гаразд. Справа в тому, що я хочу повернути собі квартиру, – почав Іван.
Жінка застигла від несподіванки. Вона не могла повірити своїм вухам.
Раїса очікувала будь-чого, але тільки не того, що через десять років Іван зажадає повернення квартири.
– Хочеш повернути квартиру? – перепитала Раїса, щоб переконатися, що вона все правильно почула.
– Все правильно! – Іван схрестив руки на грудях.
– Як ти можеш таке говорити? – обурилася вона. – Ти ж сам залишив її нам!
– Так, але тоді Ліза була неповнолітньою, – заперечив чоловік. – Тепер вона доросла, і я маю право вимагати своє майно назад. Ви обидві працездатні і можете самі заробляти собі на проживання, – додав Іван.
Раїса відчула, як закипає. Вона ледь стрималася.
– Ти не можеш так з нами вчинити! – обурено вигукнула жінка. – Це наш дім!
– Я розумію, що це складно, – відповів Іван. – Однак, якщо ти не забула, я маю всі права на цю квартиру!
– У нас взагалі то теж є права! – сказала у відповідь Раїса. – Ми не віддамо квартиру. Знайди собі інше житло!
– Навіщо я шукатиму інше, коли ця нерухомість моя?! Не верзи нісенітниці! – скривився чоловік. – Я можу взагалі продати її разом з вами. Як би тобі від цього гірше не стало. Подумай гарненько. Я маю час почекати.
Іван розвернувся і з пихатим виглядом вийшов за двері. Раїса залишилася стояти сама в тиші своєї квартири.
Після відходу колишнього чоловіка жінка пішла на кухню і довго сиділа в тиші, обмірковуючи те, що сталося.
Лізі мати нічого говорити не стала, а на всі її запитання відповідала, що він зайшов тільки тому, що проходив повз.
Наступного дня Раїса звернулася до адвоката. Юрист уважно вислухав її історію і пояснив, що Іван, дійсно, має законне право вимагати квартиру назад, оскільки вона була придбана до шлюбу і оформлена на його ім’я.
– Але ж він сам залишив її нам! – обурилася жінка.
– Це правда, але юридично це нічого не змінює. Якщо ви хочете зберегти квартиру, вам доведеться довести, що вона потрібна для проживання вашої дочки, – приголомшив її юрист.
Раїса повернулася додому з важким серцем.
Увечері вона розповіла Лізі про все, що сталося.
– Тато не може так вчинити! – вигукнула дівчина. – Це ж наш дім!
Раїса, не стримавши сліз, міцно обійняла дочку.
– Я знаю, люба, – сказала вона. – Але ми маємо бути готовими до боротьби.
Наступні місяці були сповнені переживань. Раїса збирала документи, свідчення та будь-які докази, які могли б допомогти їй у суді.
Вона навіть звернулася до давніх друзів та колег Івана, сподіваючись, що хтось зможе вплинути на нього.
Однак Іван залишався непохитним. Він наполягав на своєму праві і стверджував, що квартира належить йому за законом.
Суддя уважно вислухав обидві сторони. Адвокати надали свої аргументи, а свідки дали свідчення.
Раїса говорила про те, як багато значила для неї та Лізи ця квартира, скільки грошей і сил вони вклали в неї.
Іван, своєю чергою, наполягав на своєму праві власності і вказував на юридичні аспекти справи.
Зрештою, суддя пішов для ухвалення рішення. Всі в залі затамували подих, чекаючи вердикт.
Коли суддя повернувся, він оголосив своє рішення – квартира залишається Івану.
Ніхто не став враховувати той факт, що раніше чоловік відмовився від квартири на їхню користь.
Бо ж тоді колишнє подружжя ніде юридично не оформило цей факт.
Матері й доньці нічого не залишалося, як зібрати речі й переїхати з квартири, в якій вони прожили стільки років…
…Отак і буває в житті. Трапляються ж такі Івани, що й у рідної дитини відберуть останнє…