Сніжана з дитинства була бешкетницею, гасала по подвірʼю тільки з ватагою хлопчаків, дружила тільки з ними, подружок майже не було.
Тільки коли пішла до школи, там і подружилася з Ганнусею, сиділи за однією партою. Ганнуся жила з батьками в сусідньому будинку, тож дівчата разом ходили до школи і назад.
Сніжана була головною в компанії, Ганнуся навпаки, була скромна і полохлива. Якщо подружка пропонувала щось робити, Ганнуся завжди думала і застерігала її.
– Сніжанко, не треба, добре подумай. Мама завжди каже, тричі подумай, перш ніж щось зробити.
А подружка весело реготала.
У школі Сніжана теж була спритною і якщо десь щось траплялося, то без неї не могло обійтися. Її навіть кілька разів з уроків виставляли за двері разом із хлопчиками. Але їй все було байдуже.
– Сніжано, коли ти вже подорослішаєш, може наберешся розуму, – сварилася вчергове мати, коли на неї скаржилася класна керівниця. – Ти ж дівчинка, хай хлопчаки сваряться, а ти навіщо лізеш, здався тобі цей Марко, заступаєшся завжди за нього.
– Ну, мамо, Марко скромний, тож хлопці часто й піджартовують, сваряться, а я його захищаю.
Якщо у молодших класах Сніжана заступалася за Марка, то у старших класах між ними зʼявилося кохання. Марко вже не був таким скромним, як раніше. Вже він міг заступитися за свою Сніжанку, займався спортом. Тому хлопці вже оминали його.
Коли вони сказали своїм батькам, що зібралися побратися, їм довелося витримати неприйняття і тих, і інших цього рішення. Родичі Марка не хотіли бачити поряд з ним це шалене дівчисько. А батьки Сніжани казали:
– Доню, не бачимо жодної перспективи у цьому спокійному тихоні. Він на тлі тебе виглядає якимсь недолугим.
Але нічого не змогло завадити закоханим побратися ще до закінчення інституту. Вони наполягли на своєму. А коли народився онук Артем, він зміг примирити всіх родичів.
Марко зі Сніжаною працювали, старалися виплатити кредит на житло. Жили у своїй квартирі, Марко брався за будь-які підробітки.
Сніжана прийшла з роботи, трохи перепочила, переодяглася і пішла готувати вечерю. Чоловік мав прийти з роботи. Вони вже живуть удвох, Артем став дорослим і закінчував інститут, вирішив після навчання там і лишитися в іншому місті.
Аромат смаженої курочки заповнив кухню і потягнувся до кімнат. Вона глянула на годинник, сьома вечора.
– Робочий день Марка закінчився давно, де він? – виникло у неї в голові питання, яке до речі не вперше її хвилювало.
Останнім часом Марко затримувався на роботі. Та й вона почала помічати за чоловіком, що він часто затримується біля дзеркала. Тепер перед тим, як вийти з дому, він оглядав себе дуже прискіпливо.
Марко виглядав респектабельно. Стрункий і підтягнутий, приємний, з ледь помітною сивиною на скронях. Парфуми йому купувала завжди дружина, які їй подобаються, а він був не проти.
Знаючи свого чоловіка з дитинства, Сніжані здалося незвичним, що він став затримуватись на роботі.
– Марко, ти чому затримуєшся на роботі? – питала кілька разів вона у чоловіка.
– Ой, Сніжанко, у нас там завал такий, що… Шеф змушує працювати понаднормово, інакше нам премії не бачити, – посилаючись на завантаженість, відповів чоловік.
Першого і другого разу повірила вона чоловікові. Але сьогодні він знову затримується. Характер Сніжани не той, щоб сидіти й терпляче чекати, та й серце чомусь не на місці. Вона добре обізнана про оточення Марка, про його колег та друзів. Зателефонувала в їхній офіс, секретарці директора Вікторії, але там ніхто не відповів.
– Так зрозуміло, робочий день закінчено і там нікого немає, значить Марко обманює мене?
Вона відкрила комп’ютер, переглянула його сторінку у соцмережі, підозрілого нічого не виявила. А потім знайшла сторінку Вікторії і написала їй, а та відповіла, і Сніжана попросила її телефон.
– Віко, привіт, – зателефонувала Сніжана, вони були добре знайомі. – Слухай, а у вас на роботі справді завал, як каже мій чоловік. Щось затримуватись став мій коханий.
– Жодного завалу немає! Ти просто придивися до свого Марка. Ой, Сніжано, не видавай мене будь–ласка, адже це не моя справа, але якщо вже ти затіяла цю розмову, то я маю сказати тобі дещо неприємне для тебе…
Сніжана на мить оторопіла.
– Та ти що, Віко, та я сама спитала, тож будь спокійна, жодна душа не дізнається про нашу розмову, – нарешті сказала вона.
– Твій Марко бігає на роботі, за новою колегою Мариною. Вона, звичайно, сама до нього чіплялася, але він не встояв. Чоловік же ж. Причому вона років на дванадцять молодша за нього. Зайди до неї на сторінку в соцмережі й побачиш її сама. Симпатична дівчина. Більше жодних подробиць не знаю.
– Віко, а ти адресу її знаєш?
– Ні, але можу у Каті запитати, це вона привела її до нас в офіс, живуть десь неподалік.
– Ну напиши, дякую Віко. Не хвилюйся, ніхто не дізнається нічого.
– Ось такі справи у нас, – роздумувала Сніжана, ледве відійшовши від почутого. – Нічого собі, яка молодиця, – дивлячись на фото своєї суперниці на сторінці в соцмережі. – І що такого міг знайти у ній мій чоловік?
На неї дивилася Марина з ляльковою зовнішністю, з правильно намальованими бровами та незвично довгими віями, чорне волосся до плечей, підстрижене рівно.
– От же ж, чоловіка мого захотіла відвести. Ну вже ні, – злісно подумала Сніжана. – Дуже мені цікаво, чи між ними вже щось було?
В цей час задзвонив її телефон, висвітився на екрані носер чоловіка.
– От і він, – подумала Сніжана.
– Привіт, я сьогодні знову на роботі затримаюся, приїду пізніше, тож вечеряй без мене.
– Привіт, Марко, а я курочку твою улюблену приготувала, – сказала Сніжана рівним голосом.
– Дякую, приїду, обов’язково поїмо, – сказав той і поклав слухавку.
– Так спокійно, Сніжанко, спокійно, – вмовляла вона себе. – Це я так просто не залишу, ну тримайтеся у мене, – і вона рішуче вилетіла з квартири.
До будинку суперниці приїхала швидко, і одразу побачила машину чоловіка. Припаркувавшись поряд, вийшла з машини, переконалася, що Віка їй адресу дала правильну і попрямувала до під’їзду. Довелося трохи почекати, коли вийшов з під’їзду якийсь чоловік похилого віку, і вона зайшла.
Двері відчинила та, яка була на фото в соцмережах. Сніжана безцеремонно відсунула її і зайшла у квартиру, попрямувала в кімнату, але тут же ж на кухні побачила чоловіка. Він сидів за столом.
– Жінко, ви куди, ви хто, жінко?! – бігла слідом господиня. – Що ви собі дозволяєте?!
Сніжана зайшла на кухню.
– Привіт, любий, – сказала вона оторопілому чоловікові.
На столі стояло почате ігристе, якісь закуски та коробка дорогих цукерок, чоловік мовчав.
– Жінко, ви хто? – Знову почула різкий голос суперниці, яка стояла і дивилася на Сніжану.
– Могла б уже здогадатися, – хитро відповіла та, – я дружина ось цього, вже не першої свіжості ловеласа.
– Марко, це твоя дружина? – не вірячи своїм очам, сказала Марина, а той мовчки кивнув.
– Ну що, любий, познайом мене зі своєю коханою, – єхидно сказала дружина. – І це ти мене вирішив проміняти на оцю… – вона підбирала слова, – на цю ляльку з намальованими бровами.
– Сніжано, ти не так все зрозуміла, – почав було Марко, але тут влізла Марина.
– Чому ж неправильно? Все правильно зрозуміла твоя дружина, – трохи розчаровано сказала вона. – А ти на себе подивися, стара, – зухвало сказала вона Сніжані.
– Це я стара? – обурилася Сніжана, вона знала собі ціну, виглядала на всі сто, – та куди тобі з намальованими бровищами і приклеєними віями до мене. На відміну від тебе, у мене все натуральне, – гордо заявила Сніжана.
І відразу, не чекаючи сама від себе, схопила зі столу тарілку з салатом і її вміст пішов у волосся суперниці…
Її вже було не зупинити, поки Марина приходила до тями, та змахнула рукою все зі столу і швидко вискочила з квартири. Опинившись на сходовому майданчику, швидко побігла вниз.
Сніжана їхала додому і сміялася в машині, згадуючи вираз обличчя суперниці. Але коли зайшла в квартиру, лягла на диван і розплакалася. Плакала на всю квартиру. Від образи, від розчарування сльози лилися градом. А вона ледве встигала їх витирати.
– Як же прикро, – думала вона. – Адже скільки нам разом із ним довелося пройти, були труднощі та проблеми, але ми всі їх подолали. Ми навіть винесли благополучно неприйняття батьків. Ми виховали прекрасного сина, розумного та доброго. І ось здавалося б, живи та радуйся, але ні. Настала біда, звідки не чекали. Як то кажуть, сивина в бороду…
Вона знала з розмов з колегами, що в чоловіків після сорока настає такий період, бісяться вони, ходять на ліво. Зрозуміла, що і до їхньої родини добрався цей біс. А вона думала, ніщо не зможе зруйнувати їхню любов і родину.
Сльози вже були виплакані, вона сиділа з припухлими очима, коли почули скрегіт ключа в замку, зрозуміли, що прийшов Марко.
– Сніжанко, люба, – став перед нею на коліна чоловік, вибач, Сніжанко…
Вона дивилася мовчки на нього невиразним поглядом, істерика пройшла, вона трохи заспокоїлася.
– Ну справді, люба, пробач мені. Сам не розумію, що зі мною трапилося, вибач, – зазираючі в червоні очі дружини, казав він. – Сніжанко, я тебе тільки люблю, ти ж знаєш про це. Коли ти пішла, мені стало страшно, що я залишусь без тебе. Чесне слово, у нас з нею нічого не було, повір, прошу тебе і пробач.
Марок справді сьогодні зрозумів, наскільки дорога йому його дружина. Він навіть не міг уявити навіть на хвилину, що її не буде поряд.
А на Марину подивився зовсім іншими очима. Вона стояла над мийкою струшувала салат з волосся і страшно лаялася. Він скочив з–за столу і кинувся наздоганяти дружину, а слідом летіли прокльони. Під’їхавши до свого будинку, довго сидів у машині, не наважуючись встати. Було страшно й соромно дивитись у вічі дружини. Він називав себе останніми словами, що зробив так неприємно своїй коханій Сніжанці.
Сніжана нарешті заговорила.
– Ще й цукерки, ігристе купив.
– Ну переплутав я… Затьмарення…
– Ну так, я так і зрозуміла, – чоловік побачив на її обличчі ледве вловиму усмішку, – а що, ця з бровищами голову свою пішла мити, – вже хитро посміхаючись, несподівано запитала вона.
– Ні, – розгубився від цього питання чоловік. — Струснула над мийкою і дуже сварилася.
– Ого, – раптом засміялася Сніжана, – давно я так не бешкетувала. Це все через тебе. Ну гаразд, ходімо вечеряти, – сказала вона і пішла на кухню, а чоловік за нею.
Повечерявши, вони пили чай, Марко почував себе винним і водночас радів, що він удома і нікуди не хочеться йому йти.
– Молодець, моя Сніжанко, швидко розібралася з Маринкою, нікому не віддасть своє. Я її дуже люблю. Ніколи в житті більше не ображу, – думав він.
А Сніжана думала про своє.
– Розповісти на роботі дівчаткам про цей інцидент чи промовчати? Ні, мабуть, краще промовчати. Нехай мої колеги й надалі думають, що чоловік у мене супер, – вирішила вона.
Сніжана була впевнена, що Марко любить її, а якби не була певна, вона б і не поїхала до цієї. Стільки років разом і віддати свого чоловіка, ну ні, на це Сніжана не згодна!
