— Ну, це ж смішно, мамо! Скільки років тобі і скільки цьому… Як його звати?
— Його звуть Руслан. І не потрібно вдавати, що його ім’я таке складне і важко запам’ятовується.
– Ім’я, до речі, досить непросто запам’ятати. А ось вік – легко! Двадцять п’ять років! Він всього на рік старший за мене!
– І що? До тебе Руслан стосунку не має.
Віра з образою подивилася на матір. Їй здавалося, що Софія Андріївна марить, настільки не розумною і неймовірною видавалась ситуація, в якій опинилася їхня родина через банальний потяг матері до молодого студента. Нехай і колишнього, але все ж таки її студента, з яким тепер Софія Андріївна збиралася жити.
— Він житиме з нами! – з викликом відповіла Віра. — Отже, до мене вся ця ситуація має прямий стосунок. Навіщо ти тягнеш його до хати? Могли б і надалі зустрічатися на нейтральній території та займатися своїм неподобством.
– Віро! — голос Софії Андріївни звучав докірливо. — Що ти таке кажеш? Яке неподобство? Звідки ти взагалі таких слів набралася?
Віра нічого не відповіла матері. Мовчки вийшла з кімнати Софії Андріївни і з гордим виглядом пішла до себе. Сіла на ліжко, важко дихаючи і обмірковуючи новину, отриману від матері.
За кілька днів до них у квартиру переїде Руслан, нове кохання Софії Андріївни та її, як з’ясувалося, давній бойфренд. Звичайно, мати мала право на особисте життя, вона була розлучена і могла дозволити собі нові стосунки, але не з таким же молодим хлопцем, який більше годився в пару до Віри, ніж до Софії Андріївни!
Дівчина сама не знала, що її зачіпало більше. Той факт, що у матері налагоджувалося особисте життя в той час, як у самої Віри стосунки з хлопцями не клеїлися, чи те, що Вірі було прикро за батька? Жаліти Павла Олеговича було безглуздо, бо він сам був винен у розпаді сім’ї, яка здавалася Вірі такою ідеальною.
Ще три роки тому з’ясувалося, що у глави сімейства, завідувача кафедри природничо-наукових дисциплін у найбільшому навчальному закладі міста, були стосунки на стороні. Павло Олегович, який настільки втратив сором х, вступив у зв’язок з молоденькою практиканткою, яка примудрилася в результаті завагітніти від нього і повідомити цю новину дружині свого коханого.
Софія Андріївна відреагувала на новину спокійно, не стала влаштовувати розбірок та сварок, надто вже добре вихованою і стриманою була жінка для того, щоб вчиняти сварки. Вона просто спокійно поговорила з чоловіком і попросила його піти з їхньої спільної території.
— Те, що ти зробив, неприпустимо, — сказала вона чоловікові, — Неприпустимо не тому, що ти спав із цією молоденькою, а тому що повертався після цього в наше ліжко і вдавав, що все ще щось до мене відчуваєш. Підло – це твоє вдавання, твоя подвійна гра. І наше сімейне життя – це гра, дешева та нікому не потрібна.
– Який пафос, Соня! – вигукнув тоді Павло Олегович. — Ти навіть зараз підбираєш якісь неймовірно складні слова, щоби виставити мене за двері. Може була б ти простішою, я б не повівся так.
— Тобто я винна в тому, що ти опинився в ліжку з цією Жанною? — Софія Андріївна нервово засміялася. — Павло, краще йди зараз, поки мій пафос не перетворився на щось інше.
Віра, яка чула розмову батьків, жалкувала лише про одне: про те, що батько так безглуздо проколовся на своїй зраді, не зумівши приховати її і ще примудрившись зачати дитину від іншої жінки. Відносини батьків здавалися Вірі тим ідеалом сім’ї, якого прагнула вона сама, а після зізнання батька та його відходу? Світ ніби іншим став.
Софія Андріївна довго і тяжко переносила зраду чоловіка та його відхід. Павло Олегович не намагався повернутися до неї назад, але й з новою протеже жити не став. У результаті студенточка не народила, дитина на стороні так і не з’явилося, а от родину розвалили. Батько Віри переїхав до іншого міста, жив там вільним життям, періодично запрошуючи доньку до себе та пропонуючи їй гарне місце в інституті, куди він влаштувався проректором.
— Я залишуся з мамою, — відповіла Віра, яка поки що не хотіла працювати.
Минуло три роки з того моменту, як вона закінчила інститут і цілком могла розпочати самостійне життя, але дівчина чомусь воліла займатися собою, писала вірші, відвідувала культурні заходи, а мати на працевлаштуванні не наполягала.
— Я взагалі планую вийти заміж і не працювати, — важливо заявляла Віра, — писатиму вірші для душі, зрештою, знайдеться досвідчена людина, яка оцінить мою працю і опублікує їх.
Софія Андріївна ні на чому не наполягала, вона відчувала перед дочкою провину за те, що не змогла утримати в сім’ї чоловіка та батька Віри, і це усвідомлення у кілька разів збільшувало її переживання після відходу Павла.
А потім вона вирішила перестати переживати. Минуло три роки, сил і бажання шкодувати за минулим не залишилося, вік наближався до позначки сорок п’ять років, а на горизонті з’явився закоханий у свою викладачку Руслан. Він зачарував Софію своїм ставленням до неї, довго домагався її уваги, закривав очі на відмови, наново робив спроби зближення.
Софія Андріївна піддалася, а потім довго жалкувала про те, що тягла час і витратила три роки на переживання за людиною, яка зрадила її без сорому і совісті. Так почалися її стосунки з Русланом, а вже через півроку Софія привела його до свого дому.
Зрозуміло, на безхмарність стосунків між дочкою та новим коханим Софія Андріївна не сподівалася. Вона розуміла, що різниця у віці з Русланом у двадцять років стане основною причиною обурення Віри, була готова вислухати всі претензії доньки та прийняти їх до уваги.
Віра ж почувала себе обділеною. Спочатку пішов батько, потім мати зв’язалася з молодим коханцем, а Віра не мала ні роботи, ні особистого життя, ні впевненості в тому, що і те, й інше налагодиться. А ще була заздрість до матері та її щастя, така сильна і роз’їдаюча Віру зсередини, що чинити опір їй було майже неможливо.
Переїзд Руслана став для Віри неймовірною проблемою. Перед дорослою вже, але так і не зрілою дівчиною розвивалися романтичні відносини матері та її коханої людини. Руслан із таким неприхованим захопленням дивився на Софію Андріївну, а вона з такою любов’ю дивилася на нього, що в Віри всередині все переверталося від невдоволення.
— Ти ж доросла жінка, а поводиться, як дівчисько! — фиркала Віра, дивлячись на матір. — Мені часом соромно за тебе.
— Тобі соромно, а мені добре, — відповіла мати. — І те, як мені добре, я готова демонструвати всьому світу!
Віру це злило ще більше. Вона дивилася на Руслана і уявляла себе на місці матері. Саме таким, як Руслан, вона бачила свого майбутнього чоловіка, того ідеального чоловіка, якого Віра придумала собі.
Тільки от Руслан був байдужий до неї, ставився до Віри, як до дівчинки, і поводився так, ніби був старший за неї не на рік, а на всі двадцять. Віра фліртувала з ним, намагалася всіляко привернути до себе увагу, але всі спроби виявлялися безуспішними.
— Поводишся так, наче ти мій вітчим! – сміялася вона, зарозуміло дивлячись на Руслана. — Між іншим, ти трохи старший за мене!
— Я працюю вже п’ятий рік, — усміхнувся Руслан. — А ти сидиш на шиї батьків, як дитина. Ти і є маленька і нічого не розуміюча в житті дівчинка!
Ці слова до глибини душі зачепили Віру і з того часу вона відчайдушно намагалася довести протилежне Руслану. Вона доросла, вона жінка, не дитина, яка нічого не тямить у житті!
Минуло трохи більше трьох місяців, коли трапилася перша сварка між матір’ю та її співмешканцем. Віра потирала руки, слухаючи, як сваряться між собою Софія Андріївна та Руслан, який приревнував її до одного зі студентів. В результаті сварки мати поїхала з дому до подруги, тієї ночі не прийшла додому, а ображений на неї Руслан піддався на провокації Віри і опинився з нею в одному ліжку.
Віра тріумфувала. Нарешті вона стала справжньою жінкою в очах Руслана, і зранку вона вже бачила себе поряд з ним. Однак Руслан відразу сказав Вірі про те, що все, що було між ними, для нього жодного значення не мало.
– Я просто піддався пориву, – сказав він, – Але я люблю Соню і жалкую про те, що сталося.
Це стало черговим випробуванням для Віри. Мати, що повернулася додому, отримала від Руслана шикарний букет квітів, а ще освідчення в коханні. Віра, яка чула кожне слово Руслана, мовчки ненавиділа обох і обіцяла собі поквитатися йому.
— Тільки спробуй розповісти Соні, — попередив її Руслан, — я все одно не буду з тобою, а матір не пробачить тебе за те, як ти з нею вчинила.
Віра тільки зухвало глянула на Руслана, відчуваючи, як обличчя покривається фарбою. А за кілька тижнів Віра дізналася про те, що чекає на дитину. З цією новиною, тріумфуючи, вона вирушила до матері.
— І якої реакції ти від мене чекаєш? — спитала Софія Андріївна. — Ти ж прийшла до мене, вивалила цю правду, щоб я якось відреагувала?
Віра приголомшено дивилася на матір. Вона була впевнена в тому, що Софія Андріївна одразу кинеться виганяти Руслана, переконувати Віру в тому, що вона підтримає її і буде поруч з нею незважаючи ні на що. Але цього не сталося. Були лише холод, відчуження та відсутність емоцій на адресу доньки.
— Я хочу, щоби ти зрозуміла, з ким зв’язалася! – вигукнула Віра. – Він зрадник, він вчинив з тобою підло!
— Як і ти, — холодно відповіла мати, — Тож завтра ти збереш свої речі і поїдеш до батька.
Віра похолола.
— Як це до батька? — спитала вона. – Чому я? А він?
— А це вже не твоя справа! – відповіла Софія Андріївна. — Ти поїдеш до батька, влаштуєшся на роботу і житимеш своїм життям. Досить бути дитиною, настав час дорослішати та відповідати за свої вчинки.
– А ти? – майже плакала Віра. — Ти будеш тут із ним? Після всього?
Софія Андріївна нічого дочці не відповіла. Наступного дня Віра поїхала з дому. Руслана в квартирі не було, як не було і його речей та взуття у коридорі. Софія Андріївна не вийшла проводжати доньку, залишивши конверт із грошима на тумбочці у коридорі. Уникаючи матері, Віра відчувала всередині жаль, але шляху назад не було. Настав час дорослішати.
