– Соня, ти прийдеш до мене сьогодні?
– А що? Свято якесь? – єхидно уточнила Соня. – Навіщо мені до тебе приходити?
Олена закотила очі. Її молодша сестричка часом була просто нестерпною. А тепер ще й наче забула про борг: пообіцяла віддати його ще два тижні тому і все відкладала.
Звісно, Олені це не подобалося. І тут на думку спала хитра думка. Олена чудово знала, що Соня не пам’ятає важливих дат – не через погану пам’ять, просто їй це нецікаво. Вже не раз через це виникали незручні ситуації, тож Олена вирішила провчити сестру, а заразом виманити борг. Вона змінила тон і злегка примхливо запитала:
― Соня, у сенсі «свято»? Ти знову забула про мій день народження?
Соня трохи почервоніла, розуміючи, що це вже не вперше.
― Чому забула? Я все пам’ятаю! Просто тебе хотіла перевірити, як ти відреагуєш! Коли ти збираєш гостей? Скажи, я прийду. Сама ж не попереджаєш заздалегідь, а потім ображаєшся!
– Я ще й винна? – посміхнулася Олена. – Я про твій день народження завжди пам’ятаю. Гаразд, це зараз не важливо. Не хочу з тобою сваритись у такий день! Приходь години до шостої, якраз усі збиратимуться.
– Добре, чекай на мене.
Соня поклала слухавку і тихо вилаялася. Вона сподівалася провести суботній день перед телевізором, а ще хотіла поспати після обіду. Але тепер цей чудовий план доведеться змінити.
― І що їй подарувати? – Соня обвела кімнату поглядом. Вона зрозуміла, що навіть не знає, скільки сестрі виповнилося років. Самій Соні було двадцять три, а значить, Олені, яка була старша за неї на чотири роки, має виповнитися двадцять сім. Чи двадцять вісім? Адже в Соні ще не було дня народження цього року.
Соня заплуталася і похмуро кинула пульт від телевізора на диван. Потім вирушила одягатися. Потрібно йти в магазин за подарунком.
Що купити Олені? Завжди важко вибрати. Вона вміла вибирати подарунки для батьків, подруг та хлопців, але чомусь ніколи не вгадувала із презентом для старшої сестри. То у Олени вже було те, що Соня їй дарувала, то їй це явно не личило, то самій Софії не подобався подарунок. Загалом, щороку це було важке випробування.
З великим небажанням Соня пішла в магазин. Спочатку заскочила у відділ одягу, думаючи, що можна купити сестрі шарф або якусь кофтинку.
― Це не підійде, це теж не те. Це взагалі якесь стареньке, – бурмотіла Соня, перебираючи речі.
Вона важко зітхнула і вирушила до іншого відділу, парфумерного. Але Соня усвідомлювала, що в неї та Олени різні смаки. Те, що подобалося Соні, не підходило Олені, а улюблені парфуми Олени змушували морщити Соню ніс.
Потім пішов відділ з годинниками, різними сувенірами, книгами, капелюхами, сумочками, навіть із канцелярією. Але Соня ніяк не могла визначитися з вибором.
Втомившись від безцільного ходіння по торговому центру, Соня пішла до кафе. Вона влаштувалася за столиком і почала шукати щось в Інтернеті. Але варіанти, які пропонували інші люди, також не підходили. Щось треба було замовляти заздалегідь, на інше у Соні не було грошей, третє у Олени вже було, четверте просто не подобалося. Відклавши телефон, Соня сьорбнула каву і почала їсти тістечка, намагаючись прикинути, як вчинити.
Вже пройшов обід, тож до шостої години залишалося зовсім мало. Від роздумів Соня встигла втомитися, вона завжди була людиною дії. І зараз Соня зовсім заплуталася, почуваючись не у своїй тарілці.
«А може подарувати їй гроші? – раптом промайнула думка в голові. ― Все одно я їй винна, то нехай радіє, а я потім скажу, що це було повернення боргу».
Це була чудова ідея, адже можна було викрутитися з двох ситуацій – позбутися боргу та зробити подарунок. Соня відразу розвеселилася, розуміючи, що все складається просто чудово.
Рівно в шостій годині вона стояла біля дверей Олени. Вона одягла гарну сукню, зробила зачіску та новий макіяж і передчувала веселощі та смачну їжу. “А може, навіть вийде познайомитися з хлопцем?” – сподівалася Соня. Так вже було одного разу – вона зустріла на святі у Олени одного симпатичного хлопця і досить довго спілкувалася з ним.
– Привіт! – Олена відчинила двері і весело посміхнулася, бачачи молодшу сестру при повному параді.
Соня злегка здивувалася, що сестра у звичайному домашньому одязі. Вона кивнула на знак вітання і зайшла в коридор.
– Це тобі! – Соня простягла сестрі конверт.
Олена задоволено посміхнулася. Саме на це вона й чекала.
– Слухай, а де всі? Чому не готове? І ти сама в такому одязі…
– Мамо, – вигукнула донька Олени, Женя. – Іди сюди!
– Вибач, дочка кличе, – Олена стрімко пішла, ховаючи конверт.
А Соня запідозрила щось недобре і пішла слідом. Вона відчувала, що Олена обманула її, але сподівалася, що помиляється.
– Олено, що за прикол? Де всі? Ти що, вирішила не святкувати?
– Чому? Я святкуватиму! Коли я матиму день народження.
– У сенсі? А сьогодні що? – Соня відчула себе обманутою. – Ти що, обманула мене? Це підло!
– Я просила повернути мені борг ще два тижні тому. Ти обіцяла це зробити, але не виконала обіцянок. Я так думаю, що у конверті саме сума боргу. Вирішила, що можна заощадити на мені?
Соня ображено дивилася на сестру. Вона не розуміла, як Олена може бути такою жорстокою. У голові гасали різні думки… нарешті, вона вимовила з образою в голосі:
– Олено, я сьогодні витратила весь день! Я бігала магазинами! Я позичила гроші, щоб повернути тобі борг! Я сиділа годину в салоні, поки мені робили зачіску, а ти, виявляється, обманула мене? Як ти взагалі могла так вчинити?
– Ти сама винна, Соня. Хто ж знав, що ти не пам’ятаєш дати?
– Ти знала! І просто скористалася мною! Це не сестринський вчинок! Чужі люди так не роблять один одному, а ти обманула рідну сестру!
Соні хотілося сваритися, плакати та метати. Але вона тільки невдоволено стиснула кулаки.
– Так, я скористалася тобою, – кивнула Олена. Вона не відчувала жодних докорів совісті, навпаки, вважала, що все зробила правильно. – А як з тобою по-іншому? Ти б мені борг не віддавала ще кілька місяців! А мені ці гроші потрібні. Жені треба садок оплачувати, та й взагалі, якщо позичила – то треба віддавати.
– Ти меркантильна і жадібна! – очі Соні метали блискавки, а в душі хлюпала образа. – Я думала, що ми сестри, ми повинні підтримувати один одного! А ти мене так обманюєш? Змусила витратити весь день на тебе!
– А сама ти хіба так не робиш? Хіба не ти хотіла віддати борг як подарунок? Хіба не ти постійно забуваєш про мене? Я вже мовчу про день народження, але ти не пам’ятаєш нічого, про що я тебе прошу!
Соня трохи здулася, усвідомлюючи, що старша сестра має рацію, але все ж таки пробурчала.
– Все одно це нечесно! Я вірила тобі!
– Можеш вірити далі, – Олена примирливо усміхнулася, зробивши крок до неї ближче. – Я ж хочу жити з тобою у мирі. Соня, я тебе люблю, нехай ти про мене не пам’ятаєш.
― Ой, не треба тільки мені тут про кохання затирати! Ще згадай, як ми раніше дружили. Як разом грали та ділилися секретиками! Ти ж любиш це робити!
– А що? Хіба це не так?
Соня все ще злилася на сестру, тому сердито мотнула головою і кинула:
– Мені час іти! Якщо в тебе тут немає свята, я піду відпочивати від тебе.
Вона швидко вилетіла з квартири. А Олена проводила її поглядом і зітхнула. Вона насправді любила свою не дуже порядну сестричку і завжди намагалася заступатися та оберігати. Щоправда, могла бути й жорсткою, як сьогодні.
Олена знала, що Соня скоро перестане ображатись на неї і сама прийде в гості. І ще Олена усвідомлювала, що без Соні, яка вічно потрапляє в безглузді ситуації та шукає пригод, їй самій було б нудно.
– Мамо, ти йдеш чи ні? – у кухню увійшла Женя. – Я тебе кличу, а ти все не йдеш!
– Звичайно, сонечко. Що ти хотіла?
Олена пішла за донькою, думаючи, що її мала схожа на свою тітку – така ж непосидюча. І це подобалося Олені, яка в чомусь навіть заздрила молодшій сестричці, адже та була щирою та емоційною, а це багато чого коштувало.
Соня тим часом йшла до будинку. Вона сердилась, і в той же час їй було смішно. Хто б міг подумати, що Олена обмане її? Це Олена, яка завжди така порядна? «У мене навчилася, чи що?». – думала Соня.
Вона раптом усвідомила, що насправді винна. Але поки що йти до Олени і зізнаватись у цьому не хотіла. Їй спочатку треба було охолонути і зібратися з думками. А ще дуже хотіла потрапити додому, залізти під плед та увімкнути фільм, як вона планувала ще вранці.
А там і сестру можна запросити на вечір фільмів. Адже вони й справді один одному найрідніші, що б не трапилося.
