Історії жінок

Валентина заслабла. Вони мусила їхати в місто лягати в лікарню. Невдовзі Валентину виписали. З лікарні її забирала донька Настя. На запитання матері про справи, вона відповіла неохоче: – Погані, мамо, наші справи… На наступний день після повернення Валентина взялася до справи – прибрала в будинку, побілила, попрала все, вимила підлогу, очистила від снігу доріжки в дворі. Так кілька днів невтомно працювала вона, не звертаючи уваги на слабість. Потім пішла до сусідського хлопця і розмістила дещо в інтернеті. А через кілька днів, рано-вранці, до будинку Валентини під’їхав темно-сірий, забризканий брудом джип

Наприкінці зими Валентина вирішила вимити вікна: сил не було дивитися крізь брудне, запилене скло на вулицю.

День несподівано видався по-весняному теплим, з сонечком, а вуличний термометр показував аж плюс п’ять.

Тільки ось ноги підвели Валентину – незграбно послизнулася вона на підвіконні і опинилася на землі на повірʼї.

Ганнуся, молоденька фельдшерка, оглядаючи її, зітхнула:

– У місто вам треба, Валентино Павлівно.

– Та як же ж, Ганнусю, я поїду? – ахнула Валентина. – Хазяйство в мене, хата. Як залишити без нагляду?

Ганнуся знизала плечима й порадила:

– Сусідів попросіть, господарство у вас невелике.

Валентині не хотілося в лікарню. Там вона за всі шістдесят із гаком років свого життя була всього два рази – коли дочка народжувала і коли в молодості один раз погульбанила з подружками.

Враження у Валентини залишилися найнеприємніші, але робити нічого.

Треба так треба…

Увечері того ж дня приїхала швидка і забрала Валентину до лікарні. У палаті було порожньо, прохолодно і так сумно, що в неї стрепенулося серце.

Але наступного ранку в палату до Валентини поклали балакучу Любу.

– Я йому й кажу: «Олежику, ти тримай міцніше, ту шафу», а він мені: «Тримаю, не переживай, я ж у тебе сильний», а сам назад позадкував, а тут наша Мурка і шафа з рук і вислизнула, – зі сміхом розповідала Люба, попиваючи лікарняний чай зі шматком чорного хліба, намазаного повидлом. – Тепер тут я.

Валентині подобалася Люба, з нею лікарняні дні проходили наче швидше.

До Люби вечорами приходив чоловік. З винуватим обличчям приносить апельсини, томатний сік і тістечка.

Люба ласунка ще та, за один раз всю коробку з’їдає.

Вони довго базікали у лікарняному коридорі, де раз у раз чувся заливистий Любин сміх і винуватий бас її «силача» Олега.

На третій день нарешті приїхала до Валентини донька,

Настя, привезла змінний одяг, халат потепліше (у палаті прохолодно), фруктів і всіляких дрібниць, які з собою до лікарні Валентина прихопити не здогадалася.

– Як ти, мамо? – запитала Настя, цілуючи матір в щоку і сідаючи на стілець, що стояв біля ліжка. Вона намагалася посміхатися, але виходило погано.

– Нормально, Настуню, майже не турбує нога вже, – відповідала Валентина, вдивляючись у обличчя дочки. – Ви самі як? Як Володя?

При згадці імені чоловіка Настя спохмурніла і нервово смикнула ґудзик халата, накинутого на плечі.

– А що Володя… Неприємності у нього, мамо, – відповіла Настя, дістала з сумочки хустку, акуратно витерла сльози, що набігли, розкрила дзеркальце, глянула, чи не розмазалася туш.

– Що трапилося, доню? – запитала Валентина, але Настя похитала головою і нишком кивнула на Любу, яка сиділа на ліжку, дивлячись в екран телефону.

– Може, вийдемо в коридор? Я допоможу, – запропонувала дочка, не бажаючи, мабуть, говорити при сторонніх.

Валентина сіла на лавку. Настя сіла поруч і, не наважуючись розпочати розмову, кілька хвилин мовчала.

Нарешті вона, дивлячись у підлогу, сказала:

– Мамо, Володя заборгував грошей. Багато грошей у нас таких немає. Вчора до нас приходили, сварилися, сказала, що до кінця місяця треба… Ну ти розумієш…

Настя глянула на матір, мовляв, нічого хорошого ні на неї, ні на чоловіка в цьому випадку не чекає.

– Доню, ну як же ж так? Треба йти, писати заяву… – сказала приголомшена такими звістками Валентина, погладжуючи дочку по плечу.

– Куди йти, мамо?! – вона закрила обличчя долонями і заплакала.

Валентина сиділа мовчки, перебираючи можливі варіанти, але нічого не спадало на думку. Грошей вона ніколи не збирала, та й не було з чого. Хіба що позичити в Андріївни вона, мабуть, не відмовить.

– А скільки треба? – запитала Валентина.

– Десять тисяч, – глухо відповіла Настя, шморгаючи носом, дістала хустку і дзеркальце, пильно розглядаючи обличчя.

– Так це й небагато начебто. Давай я завтра Андріївні зателефоную, га? Вона точно має, я знаю, вони з Михайлом на мотоцикл відкладають.

– Десять тисяч доларів, мамо, доларів, а не гривень, – посміхаючись, сказала Настя. – Звідки у твоєї Андріївни такі гроші…

Валентина, вражена озвученою сумою, понуро опустила плечі і знову мовчала. І справді, звідки? Зроду таких грошей не мали.

Раптом Настя, наче щось згадавши, взяла матір за руку:

– Мамо, а пам’ятаєш каблучку? Бабусину, з рубіном, старовинну? За неї багато дадуть, я дізнавалася. Віддай її мені, там хороша сума буде. Га мамо? Тобі воноа навіщо?

Валентина винувато глянула на дочку і не знала, як сказати.

– Ну так що? – нетерпляче запитала Настя, і Валентина наважилася.

– Так немає її в мене, Настю. Я ж його Ганнусі подарувала. Я минулої зими така слаба була, Настю… Якби не Ганнуся, я б до цього дня і не протрималася б, напевно. Ось я в подяку їй, так би мовити, каблучку й віддала. Якби я знала, то притримала б її…

Настя з подивом глянула на матір.

– Якій ще Ганнусі?

– Ну, лікарці нашій, ти її знаєш. Світла така, живе, за школою.

– А-а-а, це яку чоловік із дитиною залишив? – згадувала Настя розповіді матері, і в голосі її звучало щось неприємне.

Валентині було важко говорити з дочкою. За роки, прожиті з чоловіком, Настя стала якоюсь пихатою, жовчною, всім незадоволеною і вічно кудись поспішаючою жінкою. Міська, одним словом…

– Настуню, навіщо ти так… У житті різне буває. А те, що покинув, воно й на краще – не пара він Ганнусі нашій, гульвіса і зрадник. А син нехай краще без батька, аніж з таким татусем, адже він…

– Гаразд, мамо, мені Ганнуся ваша не цікава, – роздратовано зупинила її Настя. – Ти краще скажи, коли обручку в неї забрати зможеш?

Валентина, вражена словами дочки, мовчала. Настя, бачачи нерішучість матері, сказала:

– Хочеш, я завтра сама до неї з’їжджу, поговорю, поясню, що так, мовляв, і так, така ситуація… Давай?

– Та що ти, Настю, хто ж так робить?! Я ж від щирого серця, за допомогу, а ти кажеш: забрати! Ні, не можу я так, дочко, хіба можна? – сказала Валентина і похитала головою.

– Ясно, – буркнула Настя. – Значить, доведеться квартиру продати. На вулиці житимемо, зате Ганнуся твоя з каблучкою. Чужа дівка дорожча за рідну дочку виявилася… Та вже, мамо, не чекала я від тебе такого… Гаразд, ходімо в палату, холодно тут.

Валентина намагалася заперечити, але Настя не слухала. Удвох вони повернулися назад, і дочка пішла, пообіцявши заїхати через тиждень: раніше не вийде, робота.

Валентина, лягла на ліжко, відчуваючи якусь дивну втому, лягла і довго лежала, подумки перебираючи всіх, у кого можна було б позичити гроші.

Але виходило, що ні багатої рідні, ні заможних знайомих у Валентини не було.

Всю ніч вона не спала, занурена у важкі роздуми, і тільки вранці заснула чуйним, неспокійним сном.

Валентина прокинулася з першими сонячними променями.

Незабаром у палату з підносом, заставленим баночками й коробочками, зайшли Катя – молода медсестра, яку любили усі пацієнти. Усміхнена, привітна й балакуча Катя подобалася і Валентині.

– Добрий ранок! – бадьоро привіталася Катя. – Пігулочки замовляли? А погода яка сьогодні, гляньте! Зовсім весна!

– Доброго ранку, Катрусю, – мляво вітається Валентина.

– А що це ви сьогодні, Валентино Павлівно, така сумна? Спали погано? – цікавиться Катя, розкладаючи пігулки.

– Погано, – зізнається Валентина.

– То, може, я з лікарем поговорю, хай вам випише щось? – пропонує медсестра.

– Ні, Катрусю, не треба. Просто серце у мене не на місці: як там моє господарство, хата моя без мене? – розповідала Валентина. Правду не скажеш: яке діло чужій людині до її проблем?

– Ви потерпіть трохи, через тиждень випишуть, точно кажу.

– Та скоріше б, – усміхнулася Валентина.

– От і чудово! А зараз збирайтеся – поїдемо на обстеження.

– Ну ось і прибули. Доведеться трохи почекати, – сказала Катя. А все-таки, щастить Вам, Валентино Павлівно: в селі живете. Я б ось теж із задоволенням купила будиночок десь у селі, щоб ліс, річка поряд, свіже повітря… Краса! У місті що? Пил, шум, метушня…

Ці Катрусині слова немов вивели Валентину із забуття. Ось воно рішення! Таке просте і ясне, як білий день. І як вона раніше про це не подумала?

Через тиждень Валентину справді виписали.

Валентину із лікарні забирала Настя. На запитання матері про справи відповіла неохоче:

– Погані, мамо, наші справи…

На наступний же ж день після повернення з лікарні Валентина взялася до справи: прибрала в будинку, побілила, попрала все, до блиску вимила підлогу, очистила від снігу доріжки у дворі.

Так кілька днів невтомно працювала вона, не звертаючи уваги на ногу. Потім пішла до сусідського хлопця і розмістила в інтернеті оголошення.

Через кілька днів, рано-вранці, до будинку Валентини під’їхав темно-сірий, забризканий брудом джип, з якого вийшов невисокий, повненький чоловік у шкіряній куртці, що представився Миколою. Він довго оглядав будинок і ділянку, раз у раз схвально киваючи і бурмочучи щось собі під ніс, цікавився як би ненароком:

– А чого продаєте? Переїжджаєте, чи що?

– Переїжджаю, до дочки, у місто, – відповіла Валентина.

– А я ось, навпаки, від сина в село вирішив переїхати. Одружитися він зібрався, – розповідає чоловік. – А молоді окремо мають жити, я так вважаю… А будинок у вас гарний, міцний. Вміли ж раніше будувати, не те що тепер.

Валентина кивнула, але її думки були зайняті іншим:

– Купить, не купить? Мав би вже…

– Скільки хочете? – обернувшись до неї, запитав Микола.

Вона назвала ціну, і, на її подив, він погодився одразу. Валентина обіцяла звільнити будинок до кінця місяця.

Це влаштовало обох, і Микола поїхав, забравши документи на власність і залишивши на столі значний стос купюр.

Валентина повернулася у будинок і довго сиділа, знесилена, біля грубки.

Згадуються їй дні, прожиті в цьому будинку: і щасливі, і не дуже, такі, з яких і складається життя людини.

Від того, що все це не належить більше їй, що в цих стінах житимуть тепер чужі люди, стало Валентині так гірко, що потекли по її щоках непрохані, гарячі сльози…

Заспокоївшись, Валентина дістала з торби старенький кнопковий телефон і подзвонила дочці, але Настя не брала слухавку.

Валентина дзвонила знову і знову, нарешті Настя відповіла, а в голосі її відчувалося невдоволення:

– Мамо, ти чого дзвониш так рано? Ми ще спимо.

– Доню, ти вже вибач, що розбудила. Приїхати зможеш сьогодні? – просить Валентина.

– Щось трапилося?

– Ні, Настю, все гаразд у мене. Просто скучила дуже.

– Скучила вона, а мені в таку далечінь тягтися … Добре, приїду, до вечора чекай, – неохоче погодилася Настя.

Увечері дочка приїхала, і Валентина урочисто вручила їй гроші. Щастя Насті не було меж.

– Ну мамо, ти даєш! Здивувала так здивувала! Ти кредит, чи що, взяла? – примовляла Настя, квапливо перераховуючи купюри.

– Ні, хто мені його дасть? Стара я вже, виплатити не встигну – не стане, – сміялася Валентина. – Будинок я продала, Настуню.

Настя з подивом глянула на матір, і раптом спохмурніла:

– Тобто як продала? А жити ти де збираєшся? Мамо, ти ж знаєш, у нас не варіант. Ми самі в двокімнатній тулимося, була у нас, бачила – не кімнати, а клітки.

– Та ти не хвилюйся, доню, я собі вже місце підшукала. Не пропаду, – поспішала заспокоїти її Валентина і посміхалася, дивлячись на задоволене обличчя Насті. Раділо її материнське серце, для якого не було нічого важливішого на світі, аніж щастя дочки.

…Валентина доживала свої дні у будинку для літніх людей.

Вона ще цілком жвава бабуся, але в останній рік часто буває слаба.

Кажуть – це від туги, адже ніхто з рідних не відвідує літню жінку.

Дочка дзвонить рідко, та й розмови ті тривають не більше кількох хвилин.

Насті ніколи – у них із чоловіком тепер бізнес. А Валентина щодня чекає на її приїзд, сидячи біля вікна, чекає і вірить: ось-ось увійде у ворота її ненаглядна донечка.

Вам також має сподобатись...

– На Великдень поїдемо у село, познайомлю тебе з моїми батьками! – сказав Олексій своїй коханій Валентині. Сина Мишка із собою брати Валентина не стала. Валя вирішила, що не варто везти дитину в незнайоме місце до незнайомих людей. Хто зна, яка там ситуація? Згодом вона зрозуміла, що зробила абсолютно правильно! В будинку батьків Олексія їй не сподобалося. Його мати запросила Валю пройти до хати, але більше на гостю уваги не звертала. А після вечері, коли Олексій із матір’ю були на кухні, Валентина випадково почула їхню розмову. Жінка прислухалася й застигла від почутого

Олена чистила картоплю, коли пролунав телефонний дзвінок. Номер був незнайомий. – Я бачила твого чоловіка з іншою, – почула Олена у слухавці, після чого пролунали гудки. – Цього просто не може бути! Це не правда! – миготіли думки в її голові. Олена не знала, що їй тепер робити, але рішення прийшло звідки не чекали

Тетяна поїхала на відпочинок. Її старенький, самотній батько залишився вдома один. На відпочинку Тетяна зустріла свого знайомого Юрка. – Тетянко, ти сама, я теж один, – якось сказав Юрко. – Ми могли б бути разом. – Ну не знаю, – відповіла вона. – У мого батька складний характер. – Повір, ти не пошкодуєш! – сказав Юрко. – Що ж, можна спробувати, – погодилася Тетяна і поїхала додому, розповісти все батьку. Батька не було, а в квартирі було незвично чисто! Тетяна кинулася до сусідки, думаючи, що сталося найгірше. Вони вийшла з дверей, глянула вниз на сходи й ахнула від побаченого

Катя в чудовому настрої прийшла на роботу. Сьогодні Ігор зробив їй пропозицію. Дівчина вирішила поділитися новиною з своєю подругою. – Привіт Оксано. Можеш привітати мене! – радісно промовила Катя. – З чим? – здивувалася подруга. – Ігор покликав мене заміж, – сказала Катя. – Та ти що! Не роби цього! Ти не уявляєш, що на тебе чекає, – раптом вигукнула Оксана. – Про що це ти? – нерозуміла нічого Катя