Життєві історії

Тарас дістав з холодильника упаковку яєць. Він хотів приготувати яєчню. Але не встиг чоловік поставити сковорідку на плиту, як раптом пролунав дзвінок у двері. – Тільки б не тітка Ганна, – подумав Тарас, і пішов відкривати. На його подив, за дверима стояла не сусідка, тітка Ганна, а незнайома молода жінка. – Здрастуйте, – сказала гостя. – Вибачте, що турбую, мене звуть Ольга. Я винаймаю кімнату в Ганни Віталіївни. Вона сказала, щоб я терміново бігла до вас! – До мене? – здивувався Тарас. – І чого це до мене бігти? Чоловік здивовано дивився на жінку, не розуміючи, що відбувається

– До чого ж сьогодні поганий день, – думав Тарас, повертаючись із роботи.

Мало того, що вранці не завелася машина і йому довелося добиратися до роботи і назад на громадському транспорті, так цей транспорт ще й примудрився зламатися, і Тарасові довелося майже три зупинки пройти пішки.

Добре, хоч це сталося не тоді, коли чоловік їхав на роботу, а коли вже повертався додому.

А то якби він спізнився на роботу, то залишився би без премії. Директор нікому не пробачав запізнень, і йому було абсолютно не важливо, чи є на те поважна причина чи ні.

– Ваші особисті проблеми мене зовсім не стосуються. Мені потрібні працівники, і якщо ви не можете повноцінно виконувати свої обов’язки, то звільняйтесь, – неодноразово говорив Павло Петрович на нарадах.

Втім, і без запізнення директор встиг за день вимотати Тарасові всі нерви. Сьогодні Павло Петрович був особливо не в настрої. Хоча коли він взагалі бував у хорошому настрої. Схоже, що ніколи.

Додому Тарас повернувся, дуже роздратований. До того ж ще й голодним. Павло Петрович так засипав його роботою, що пообідати чоловік просто не встиг.

Ось уже два роки Тарас жив один. А до цього чоловік майже п’ять років був одружений з Мариною і був щасливий з нею. Поки одного разу Марина не зізналася, що в її житті з’явився інший чоловік, і вона йде до нього.

Для Тараса ця новина стала несподіванкою. Він ніяк не очікував такого повороту подій. Вони з Мариною жили дружно, обоє працювали, на вихідних або проводили час разом, або кожен на свій розсуд.

Тарас любив їздити на риболовлю, іноді ходив із друзями гуляти. А Марина тим часом зустрічалася з подругами. Але, як з’ясувалося, не тільки з подругами вона зустрічалася…

Спочатку Тарас звинувачував себе у тому, що трапилося. Думав, що, можливо, мало уваги приділяв своїй красуні-дружині, рідко дарував квіти й мало говорив до компліментів.

Але він ніколи й не був романтиком, і Марину начебто все влаштовувало.

Вона сама казала Тарасу, що головна якість чоловіка – це надійність, а Тарас був саме таким.

Але щось пішло не так, і дружина все-таки віддала перевагу іншому. Згодом Тарас перестав шукати причини в собі і змирився з відходом дружини. Пішла та й пішла, що тепер? Добре, що дітей у них не було, а то зараз він став би недільним татом, а його дитина жила б із вітчимом.

Марина не хотіла дітей. Не те щоб зовсім, просто вважала, що ще не час. Щоразу, коли чоловік починав розмову про малюка, жінка наводила йому як приклад голлівудських зірок, які вперше стали мамами у віці під сорок і старше.

Тарас не розумів причому тут Голівуд, і до всяких там зірок йому не було ніякого діла. Він вважав, що якщо вони з Мариною створили сім’ю, то в ній обов’язково мають з’явитися діти. І не в далекому майбутньому, а в найближчому. Бо ж дітей треба ще встигнути виростити…

Але поки в нього не було ані дитини, ані дружини…

Тридцятип’ятирічний холостяк найзвичайнішої зовнішності, простий співробітник із середньою зарплатою.

Так думав про себе Тарас.

Добре хоч квартира своя, дісталася йому у спадок від бабусі, яка обожнювала свого єдиного онука.

Тарас дістав з холодильника упаковку яєць. Він хотів приготувати яєчню. Але не встиг чоловік поставити на плиту сковорідку й налити олію, як раптом пролунав дзвінок у двері.

– Тільки б не тітка Ганна,– подумав Тарас, і пішов відкривати двері.

А в тому, що це була саме вона чоловік майже не сумнівався. Вона часто чекала його приходу з роботи, поглядаючи у вікно, і майже одразу ж піднімалася до нього.

Тітка Ганна, або ж Ганна Віталіївна, була сусідкою Тараса, а в минулому приятелькою його покійної бабусі. Літня жінка частенько просила Тараса про допомогу. То кран почне підтікати, то дверцята у шафці відвалюються.

Тарас ніколи не відмовляв у допомозі літній сусідці, та й не складно йому було допомогти. Але зараз він відчував себе дуже втомленим.

Найбільше чоловіку хотілося приготувати яєчню, повечеряти і лягти на диван, а не займатися ремонтом, вислуховуючи промови тітки Ганни про те, що «такий чудовий чоловік і один, і яка ж недолуга та Марина, що втратила такого мужика».

Але на його подив, за дверима стояла не тітка Ганна, а зовсім незнайома йому молода жінка.

На вигляд їй було не більше тридцяти років.

– Здрастуйте, – сказала вона. – Вибачте, що турбую, мене звуть Ольга. Я винаймаю кімнату у Ганни Віталіївни, вашої сусідки з другого поверху. Вона сказала, щоб я терміново йшла до вас!

– До мене? – здивувався Тарас. – І чого ж це треба терміново до мене йти?
Чоловік здивовано дивився на свою сусідку і не розумів, що відбувається.

– Ганні Віталіївна раптом стало недобре, ну а я хотіла викликати швидку. Та вона чомусь сказала покликати вас. Ви лікар, мабуть?

– Та ні, я дуже далекий від медицини, – ще більше здивувався Тарас, уважно оглядаючи незнайомку.

– Симпатична, – подумав він. – І коли це тітка Ганна встигла знайти квартирантку?

Тиждень тому, коли Тарас міняв у неї змішувач у ванній, жінка точно жила ще одна…

– То чому ж вона вас сказала покликати? Напевно, потрібна таки швидка? – розгубилася Ольга.

– Так, ходімо подивимося, що там з тіткою Ганною, і вже вирішимо на місці, – зітхнув чоловік, розуміючи, що вечеря поки що відкладається.

Тарас з Ольгою спустилися на другий поверх і зайшли у квартиру.

– Тітко Ганно, що трапилося? – одразу ж вигукнув Тарас і попрямував у кімнату, де побачив сусідку, яка лежала на ліжку.

– Та щось голова паморочиться весь день, – відповіла та.

– А чим я можу вам допомогти? Може, все-таки викликати лікаря?

– Олечко, ти йди поки що до сина, а я поговорю з Тарасом, – звернулася до Ольги жінка.

Коли Ольга вийшла з кімнати, Ганна Віталіївна жестом показала Тарасові, щоб він сів на ліжко, а після чого голосно почала говорити:

– Я давно хотіла пустити квартирантів. Точніше квартирантку, порядну, скромну жінку, щоб по господарству мені допомагала і в магазин могла сходити.

І в той же час я переживала натрапити на якусь пройдисвітку…

Але нещодавно моя знайома, ми працювали разом, сказала, що її двоюрідна племінниця шукає кімнату, і попросила мене пустити Олю на квартиру.

Сказала, що Оля – прекрасна і добра дівчина. Ну, я й вирішила ризикнути. Тарасику, Олечка, справді, чудова жінка. Їй тридцять два і вона має сина. Чоловіка не стало три роки тому.

– Так, я розумію, куди ви хилите, тітко Ганно, – зупинив Тарас жінку. – Наречену мені знайшли, так?

– Так! – ствердно відповіла Ганна Віталіївна. – І не дивись на мене так! Я тебе з пелюшок знаю, ти мені майже як онук! З першою дружиною тобі не пощастило, вертихвостка трапилася, то ти тепер, мабуть, боїшся з жінками знайомитись.

Але Олечка – це те, що тобі потрібно. Дуже порядна, сама горя в житті натерпілася, рано батьків поховала, потім чоловіка втратила… Така як вона, ніколи не зрадить, вже повір мені, старій, я життя прожила і людей одразу бачу!

Твоя Марина мені, до речі, ніколи не подобалася. Віталася зі мною так, ніби робила послугу… І синок у Олечки чудовий, дуже вихований хлопчик, у першому класі вчиться. Тож ти придивися до неї, Тарасику. А раптом у вас все буде?

– Скажіть, а голова у вас, справді, паморочиться, чи ви привід знайшли, щоб Ольгу до мене відправити?

– Каюся. Я весь день думала, під яким приводом до тебе Олю відправити, щоб ви подивилися один на одного, а в квартирі як на зло нічого не зламалося.

Ти ж мені полагодив усе, що можна… От мені й не залишалося нічого іншого, як прикинутися слабою. А голова в мене, звісно, справді паморочиться, але я звикла.

Мені вже вісімдесят один рік, не дівчинка… У моєму віці має щось та й турбувати. Ось якщо одного дня прокинусь і зрозумію, що нічого ніде не турбує, значить, все. А коли турбує – жива ще…

Сказавши це, жінка засміялася і сіла на ліжку.

– А ще, знаєш, Тарасику, сон я бачила. Люда мені наснилася, бабуся твоя. Наснилася як наяву. І ніби ми сидимо з нею на кухні і чай пʼємо. А Люда мені раптом візьми та й скажи: «Переживаю я, Ганнусю, за онука свого улюбленого. Що він все один, та й один… От би йому гарну дівчину знайти».

Тут я й прокинулася.

А наступного дня знайома мені подзвонила, ну і розповіла про свою родичку. Я й подумала – а що коли це не просто так? Як думаєш?

– Ох, тітко Ганно, ось ви вже як вигадаєте… – усміхнувся Тарас. – Якщо вам моя допомога не потрібна, я піду, у мене там… Ой…

Тарас скочив з ліжка, згадавши, що залишив сковорідку на увімкненій плиті.

– Ти куди?! – гукнула сусідка.

Але Тарас вже вискочив із квартири.

На щастя, все обійшлося. Чоловік швидко прибрав сковорідку і відкрив усі вікна в квартирі.

Буквально одразу ж пролунав дзвінок у двері.

– Схоже, мені сьогодні повечеряти взагалі не вдасться, – пробурчав Тарас і пішов відчиняти двері.

– Вибачте, це знову я, – сказала Ольга. – Ви так раптово втекли, Ганна Віталіївна захвилювалася, чи все у вас гаразд? Відправила мене довідатися.

– Все нормально, просто я сковорідку на плиті залишив…

– Так, відчувається запах… – усміхнулася Оля. – То ви, виходить, без вечері залишилися?

– Я й не встиг нічого приготувати. Зараз провітрю квартиру і зварю щось швидко.

– А ходімо до нас вечеряти? – запропонувала Оля і, мабуть, помітивши спантеличений вираз на обличчі Тараса, сказала: – Ви тільки не подумайте, що я нав’язуюся. Ганна Віталіївна вам, напевно, мене в наречені сватає?

– Так, є таке… – зізнався чоловік.

– Ось, а мені про вас теж тільки й розповідає… Але ви не переживайте, я не збираюся бігати за вами…

– Та я не переживаю, з чого ви взяли?

– Просто… Думаєте, напевно, що якщо я самотня, то дуже хочу заміж?

– Олю, я нічого такого не думаю, я вас сьогодні вперше побачив. Я розумію, що фантазії тітки Ганни далекі від реальності. І ви теж не хвилюйтеся, за вашу увагу я не боротимусь… Я вже був одружений і якось не тягне більше…

– А я після того як не стало мого чоловіка теж на інших чоловіків дивитися не можу, – зізналася Ольга. – Хоча минуло три роки… Та й кому потрібна жінка з дитиною…

– Ну от тут ви не праві, обов’язково зустрінеться той, хто полюбит і вас, і вашого сина.

– Видно буде, поки я сама не готова до нових стосунків. То що, Тарасе? Повечеряєте у нас? Я котлетки посмажила, пюре зробила. І борщ є. Ганна Віталіївна буде щасливою, якщо погодитеся.

– Гаразд, ходімо порадуємо тітку Ганну, – здався Тарас. – Та й їсти дуже хочеться, якщо чесно. Борщу домашнього сто років не їв, і від котлеток з пюре не відмовлюся.

– От і чудово! Поки будемо вечеряти, у вас тут все провітриться.

– Не такий уже сьогодні й поганий день, – подумав Тарас, з апетитом наминаючи борщ і котлетки.

Незважаючи на те, що Тарас і Ольга спочатку підсміювалися з Ганни Віталіївни, яка наполегливо намагалася засватати їх один одному, і опиралися цьому, та згодом зрозуміли, що їх і справді тягне один до одного… А коли зрозуміли, вже не стали опиратися почуттям.

До цього часу Тарас уже встиг порозумітися з сином Ольги, і коли наважився зробити жінці пропозицію, всі були тільки раді… Особливо, тітка Ганна, яка відчувала себе мало не якоюсь володаркою доль…

Ну принаймні дві долі їй точно вдалося сплести в одну…

…Тарас з Ольгою живуть разом уже десять років, і виховують трьох дітей – сина Ольги, Ігоря, який тепер вже зовсім дорослий хлопець, і двох дівчаток, восьмирічну Валю і п’ятирічну Ганнусю, названу на честь Ганни Віталіївни.

Ігор обожнює своїх сестричок і допомагає батькам.

Тітка Ганна дожила майже до дев’яноста років, і весь цей час Тарас і Ольга дбали про неї, а вона раділа, дивлячись на їхнє щастя, в якому, звісно ж, ​​була і її заслуга…

Вам також має сподобатись...

Олена привезла свою доньку Віолетту в село до бабусі й дідуся. Сама ж вона погостювала трохи й поїхала додому… Минув місяць, і Олена приїхала забрати Віолетту. – Привіт, мамо! – кинулась до неї в обійми донька. – Якась ти не така стала, – здивувалася Олена. – Наче не міська… – Мамо, я сама працюю! – раптом сказала дівчина. – Де це ти працюєш? – засміялася мати. – На фермі, – відповіла та. – Гаразд, робітнице моя, збирай речі! Завтра вранці їдемо додому… Віолетта раптом опустила очі. Запала тиша. – Віолетто, що таке? – запитала Олена. – Ти чого замовкла? Жінка не розуміла, що відбувається

В Олени не стало бабусі… Наступного дня вони зі своєю сестрою вирушили на цвинтар. Серед старих памʼятників вирізнявся новий хрест… Під високим деревцем поряд зі своїм чоловіком була бабуся. Поховала бабуся його молодим, але так заміж вона й не вийшла – сина виховувала, потім внучок. Олена нахилилася поправити стрічку на вінку, як раптом хтось взяв її за рукав! Олена відсахнулася. – Що там таке?! – сестра сховалася за її спиною. Олена набралася сміливості, присіла, відсунула трохи вінок і ахнула від несподіванки

Ірина повернулася з роботи пізно. Вона роззулася, взяла важкі пакети з продуктами і зайшла на кухню. – О, Господи! – ахнула жінка. – Ти чого тут сидиш сам? Її чоловік Олег сидів на кухні сам у темряві… – А де наші дівчатка? – здивовано запитала Ірина про дочок. – Пізно ж уже! – Ірино, ти тільки не хвилюйся, – почав Олег. – Тут у нас сталося дещо. Навіть не знаю, як тобі розповісти. Я сам відійти ось ніяк не можу… – Боже, та що ж там таке, Олежику?! – здивувалась Ірина. Вона не розуміла, що відбувається

Микола поїхав у село до своєї бабусі Олі. Цілий день він порався по-господарству і дуже втомився. Наступного дня Микола прокинувся від смачного запаху пиріжків. Він швидко встав з ліжка, але на кухню не пішов, а вийшов на подвір’я. Микола набрав води з колодязя, вмився, розімʼявся і поспішив на кухню до баби Олі. Чоловік підійшов до дверей кухні, і раптом зрозумів, що баба Оля там явно не одна… – Мабуть сусіди зайшли в гості, – подумав Микола й відкрив двері. Він глянув хто сидів за столом і очам своїм не повірив