У день переїзду Тетяна Іванівна побачила, що із сусідньої квартири вийшла жінка і несхвально спостерігає за вантажниками.
– Здрастуйте, я ваша нова сусідка, – привітно привіталася Тетяна Іванівна.
Жінка глянула на неї важким поглядом і раптом пробурчала:
– Не диміть, весь під’їзд пропах!
Тетяна Іванівна навіть розгубилася від такого, але потім посміхнулася:
– Я взагалі не димлю, а вантажникам не до того, бачте, вони працюють.
– Від кого ж тоді пахне?! – продовжувала наполягати жінка.
Тетяна Іванівна почала втрачати терпіння і тому відповіла сухувато:
– Поняття не маю, питайте інших.
– Хамовита, – тихо, але виразно сказала їй у спину жінка.
Тетяна Іванівна вирішила не зв’язуватися, тож проігнорувала зауваження.
– Треба ж, яка неприємна пані, – подумала вона. – І виглядає як старенька, в хустці та халаті, хоча явно моя ровесниця.
Увечері, розібравши речі, вона влаштувалася відпочити з філіжанкою чаю та книгою, але посидіти не вдалося. Дверний дзвінок задзвенів і дзвонив, не перестаючи, поки Тетяна Іванівна поспішала до дверей.
На майданчику стояла та сама жінка, тепер ще невдоволеніша.
– Я не димлю, – одразу сказала Тетяна Іванівна, причому якомога жорсткіше, щоб припинити сварку одразу.
Та спохмурніла:
– А музика гримить! Люди відпочивають, між іншим, а ця шумить тут!
Тетяна Іванівна не одразу зрозуміла, що слово «ця» відноситься до неї, а зрозумівши, розсердилася. Вона справді почула музику, та грала в когось у під’їзді, але джерело звуку було далеко.
– Це не я, у мене тихо, – сказала вона. – Ідіть сваритися до тих, хто шумить, чи вам лячно? Там, напевно, чоловіки чи зухвалі підлітки, до них не підете, на мені вирішили відігратися?
Її спроба збентежити сусідку провалилася, та напустилася на Тетяну Іванівну, наче тільки чекала заперечень:
– Ти ще посперечайся зі мною! Я тут живу, як будинок здали, а ти приїхала і виробляєш! Думаєш, якщо молодша, то все можна?! Мені шістдесят, поважати треба!
– І мені шістдесят два, – спокійно відповіла Тетяна Іванівна. – А вам би попрацювати над собою, виглядаєте і поводитесь, як стара з анекдотів, самій не соромно?
Сказавши це, вона зачинила двері і не відчиняла, хоча сусідка ще довго дзвонила, а потім стукала. На душі ніби кішки шкребли, Тетяна Іванівна не любила сваритися з людьми, від цього їй ставало сумно.
– Намагатимуся уникати цю жінку, от і все, – вирішила вона.
За кілька тижнів Тетяна Іванівна знала, що сусідку звуть Людмила Петрівна і що втекти від її сварок неможливо. Та ніби чатувала біля вічка і виходила водночас з нею, причому в неї завжди були претензії.
Людмила Петрівна, як і раніше, говорила Тетяні Іванівні про дим, звинувачувала в галасі, який більше не чув ніхто в під’їзді, а одного разу навіть висунула новеньку претензію через покинутий біля входу самокат.
– Який самокат, ви самі себе чуєте? – не витримала Тетяна Іванівна, чиї запаси дружелюбності стрімко зникали. – На вашу думку, я катаюся на ньому ось так, у спідниці і на підборах?
– Не ти, то твоя внучка, – пробурчала Людмила Петрівна.
– Їй п’ять років!
Рідкісні візити внучки стали ще одним каменем спотикання між сусідками. Тетяна Іванівна іноді забирала її до себе, щоб син із дружиною могли побути одні та відпочити. Разом із дівчинкою вони читали книги, малювали й дивилися мультики, загалом, не робили нічого такого, але дуже заважали Людмилі Петрівні.
– Нехай твоя мала голосно телевізор не вмикає, я до півночі не могла заснути, – виказала вона одного разу.
– Дівчинка спала вже о дев’ятій вечора, – заперечила Тетяна Іванівна.
– Мені хоч не бреши! Ось поскаржуся на тебе в опіку, що ти спати дитині не даєш, вони за тебе швидко приймуться!
Іншим разом Людмила Петрівна причепилася до Тетяни Іванівни з онукою, коли ті поверталися з прогулянкою. Дівчинка весело скакала поруч із бабусею і щось жваво розповідала, коли над нею нависла похмура сусідка.
– Чого галасуєш? – спитала вона у неї. – На вулиці галасують тільки незрозуміло які діти, ти така?
До цього моменту Тетяна Іванівна трималася, але зараз немов червона пелена впала на очі. Вона відтіснила Людмилу Петрівну від онуки, яка вже збиралася плакати, і тихо попередила:
– Ще раз полізеш, я за себе не ручаюся.
Людмила Петрівна помітно злякала, але варто було Тетяні Іванівні відійти подалі, гукнула:
– Яка бабуся, така й онука! Обидві ви жити заважаєте порядним людям!
– Людмила Петрівна? – перепитала жінка, яка була головна по під’їзду, і якій Тетяна Іванівна поскаржилася на сусідку. – Так, вона важка жінка. Раніше ще нічого було, доки вона працювала, а як вийшла на пенсію і залишилася вдома, почала до сусідів чіплятися. Мабуть, нудно їй, от і вигадує собі розваги.
– Що ж робити?! – вигукнула Тетяна Іванівна.
Та знизала плечима:
– Ваші попередники від неї просто втекли.
– Так ось чому вони поставили ціну нижче за ринок і поспішили виїхати, – осяяло Тетяну Іванівну. – Я ж, недолуга, ще раділа такому успіху, квартира в хорошому місці і дешево. Що мені тепер робити? Я не хочу переїжджати, квартира мені всім подобається».
Тетяна Іванівна перша пішла на примирення. Вона спекла свій фірмовий пиріг із полуницею і вирушила миритися.
– Ми не з того почали, – усміхнулася вона сусідці, яка висунулась на майданчик і недовірливо її оглянула. – Я бачу, ви жінка порядна, я теж, давайте жити мирно? Ось це вам.
Людмила Петрівна прийняла пиріг і навіть зволила посміхнутися, пробурчавши:
– Гаразд.
– От усе й залагодилося, причому так легко, – полегшено подумала Тетяна Іванівна.
Наступного ранку, виходячи з квартири, вона спіткнулася об сміттєвий пакет, та ще й наступила в калюжку, що витекла з нього неприємно пахнучи.
Людмила Петрівна не стала відмовлятися:
– Так, це я поставила, щоб ти на смітник віднесла. Іти далеко, мені важко, а ти он яка жвава.
– Людмило Петрівно, я думала, ми з вами вирішили жити мирно, – відповіла Тетяна Іванівна.
– Думаєш, пиріг притягла і підкупила мене? Я не продаюся, а твій пиріг навіть собакам давати шкода!
Сказавши це, Людмила Петрівна зникла за дверима, так і не забравши сміття. Поборивши гидливість, Тетяна Іванівна перетягла пакет під двері Людмили Петрівни, але повернувшись із магазину, знову побачила його на своєму килимку, тепер безнадійно зіпсованому.
– Мамо, давай я поговорю з цією принциповою? – запропонував син, якому Тетяна Іванівна поскаржилася на сусідку.
– Не дасть це нічого, – зітхнула мати.
– Я просто ввічливо попрошу від тебе відчепитися. Я помітив, що якщо прохання йде від міцного чоловіка, а не від тендітної жінки, до нього прислухаються швидше.
Тетяна Іванівна слухала розмову сина й сусідки з-за дверей. Син був дуже ввічливим:
– Мама не хоче сварок… Чи не будете ви такі люб’язні… Дякую вам…
Повернувшись, син посміхнувся:
– Все, сварка вичерпана, тепер Людмила Петрівна поводитиметься добре.
Тетяна Іванівна лягла спати, заспокоєна. Вранці вона в хорошому настрої вирушила по булочки до сніданку і ніс до носа зустрілася з Людмилою Петрівною, яка мила коридор, відкривши двері в під’їзд. Тетяна Іванівна не встигла привітатись, як сусідка заявила:
– Вирішила сина до мене відправити? Не вийде, я розкажу всім, що ти за штучка!
Тієї ж миті Людмила Петрівна підхопила відро з брудною водою, щедро плеснула під ноги Тетяні Іванівні і шмигнула до себе.
З того дня життя стало нестерпним. Сусідка присунула телевізор до суміжної стіни і ночами вмикала його на повну гучність. На балконних вікнах почала регулярно з’являтися бруд, а під дверима – сміття. Коли дверна ручка виявилася вимазана чимось липким, Тетяна Іванівна, яка зневірилася, викликала служби, але Людмила Петрівна нікому не відкрила.
– Невже доведеться продавати квартиру? – думала Тетяна Іванівна. – Якщо продавати, чи говорити новим мешканцям, який сюрприз на них чекає, тоді ж це житло ніхто не купить. Обманювати теж не хочу, жодна людина не заслужила жити поруч із такою особливою.
А сварка тим часом набирала обертів, Тетяна Іванівна дізналася, що сусідка розпускає про неї чутки: нібито в неї є ще один син, якого вона виставила з дому, а ще вона зробила щось таке, від чого у Людмили Петрівни завжди турбує голова.
– Останнє ну це вже зовсім, – подумала Тетяна Іванівна.
Однак саме це наштовхнула її на цікаву думку. Коли Людмила Петрівна заявилася вкотре (Тетяна Іванівна вже впізнавала сусідку за манерою наполегливо дзвонити), погляд хазяйки випадково зупинився на картонній короні, яку забула внучка. План дозрів миттєво.
Людмила Петрівна поперхнулася, побачивши сусідку з короною на голові, і навіть забула, що хотіла сказати.
– Щось хотіли? – запитала як ні в чому не бувало Тетяна Іванівна.
– Так, ти мене заливаєш! У тебе з батареї вода, у мене вся стіна мокра.
Поки Людмила Петрівна говорила, вона весь час дивилася на картонну корону і нарешті не витримала:
– Ти чого це наділа?
– Про що це ви? – здивувалася Тетяна Іванівна.
– Та ось, корона!
– Не розумію, про що ви, на мені немає жодної корони.
Людмила Петрівна зам’ялася, не розуміючи, жартують з нею чи що, адже погляд Тетяни Іванівни був дуже чесним.
– Батарею перевір, – буркнула вона нарешті й пішла.
Вранці Тетяна Іванівна розповіла відповідальній по під’їзду, що сусідці привиділася корона, тож, коли Людмила Петрівна вирушила пліткувати, її слова зустріли зі скептицизмом.
За кілька днів Людмила Петрівна застала Тетяну Іванівну, коли та несла додому велику коробку, і пробурчала:
– Все купуєш і купуєш, мабуть, грошей повно!
– На таке жодних грошей не шкода, цей пристрій відбиває негативну енергію та повертає недоброзичливцю, багаторазово посилюючи, – пояснила Тетяна Іванівна. – Якщо хтось забажає мені поганого, йому буде дуже і дуже важко.
Наступного дня весь під’їзд знав, що вона завдає Людмилі Петрівні неймовірних переживань за допомогою незвичайного приладу. Тетяна Іванівна, коли її запитали про це, здивовано знизала плечима:
– Це звичайний зволожувач повітря, я так і сказала сусідці, не знаю, навіщо вона вигадує брехню.
Після цього сусіди почали цуратися Людмилу Петрівну, а коли вона до них зверталася, прагнули якнайшвидше піти.
– Ти всіх налаштовуєш проти мене, а ще зі своїм приладом лізеш! – напустилася та при зустрічі.
Син, який був присутній, поспішно відвів Тетяну Іванівну додому і запитав:
– Про що це вона?
– Останнім часом з нею робиться щось недобре, я навіть турбуюся, – відповіла мати.
– Дивно, що мене не бере совість, раніше я переживала б, якби так підставляла когось, – подумала Тетяна Іванівна. – Напевно, я маю свій поріг терпіння, і сусідка його переступила. Що ж, наукою їй буде.
Вона вирішила закріпити успіх та остаточно припинити довіру до слів Людмили Петрівни.
Якось уночі ту підняв наполегливий дзвінок у двері. Людмила Петрівна вискочила в під’їзд і оторопіла. Її чекала Тетяна Іванівна, що тримала в руках тацю, на якій лежали випадкові на перший погляд речі: куряче яйце, блокнот, банка з фарбою та багато іншого.
– Петрушка є? Тут петрушки не вистачає, – спокійно сказала Тетяна Іванівна.
Людмила Петрівна хотіла щось сказати, потім засумнівалася, потім заскочила назад, вигукнувши:
– Нічого нема!
Наступного дня Тетяна Іванівна обурено говорила відповідальній по під’їзду:
– Яка таця, я спала давно! Людмилі Петрівні напевно наснився поганий сон, вона останнім часом часто плутає сон із дійсністю.
– Я так і подумала, – зітхнула співрозмовниця. – Я, мабуть, зателефоную її дочці, нехай приїде і сама вирішить, що робити з мамою.
За кілька тижнів Тетяна Іванівна дивилася, як із квартири поруч виносять речі Людмили Петрівни. Сама сусідка, надувшись, уже сиділа в машині. Дочка, що приїхала за нею, оцінила ситуацію як серйозну і твердо вирішила відвезти матір із собою. Тетяна Іванівна послухала з-за стіни грандіозну сварку, де одна сторона не поступалася іншій, і вирішила: «Свою доньку Людмила Петрівна точно не образить, яблуко від яблуньки недалеко покотилося».
Все ж таки їй стало соромно, що вона змусила всіх сумніватися в поведінці сусідки. Вона навіть майже вибачилася, але тут підійшла відповідальна по підʼїзду і заспокоїла:
– Ви все зробили правильно, не докоряйте себе. Я вам вдячна і шкодую, що мені самій сміливості не вистачило.
– Не розумію, про що ви.
– Я якось пізно повернулася з роботи і бачила вашу нічну прогулянку. Не хвилюйтесь, нікому не скажу.
Людмила Петрівна зиркнула з вікна машини, наче здогадалася, про що говорять її недруги. Але на Тетяну Іванівну її погляд більше не подіяв.
– Може, я й зробила погано, але обернулося все якнайкраще, тепер нам усім буде простіше, – подумала вона. – А це чогось та й варте.
