– Миколо, де ми житимемо після весілля?! – запитала Тетяна свого нареченого. – Я чула, як ти говорив з мамою по телефону. Я хочу жити окремо!
– Я б теж не проти, але батьки будували будинок спеціально на велику родину. Нас просто не зрозуміють. Нам уже виділено дві кімнати…
– Але ж там твій брат живе з сім’єю. Як ми всі там вживемося? Дві хазяйки на кухні багато, а тут три!
– Хазяйка мама, вона на кухню нікого не пускає. Тож тобі навіть легше буде.
– А якщо я захочу приготувати щось своє?!
– Про це говори із мамою.
…Микола мав старшого брата Бориса. Його сім’я вже рік жила у будинку батьків, і з’їжджати нікуди не планувала.
Як сказали батьки одразу після весілля, так і живуть.
Тетяна пам’ятає сумний досвід своїх батьків. Їй було дванадцять років, коли до них приїхала жити бабуся – мати батька.
Її хата в селі була дуже стара і взимку там було холодно.
Бабуся переїхала, але її дочка підкидала їй своїх онуків 5-ти та 7-ми років. Її не хвилювало, що квартира не бабусі.
Вона бабуся і все.
А одного разу й сама приїхала на місяць у гості, а затрималася на два роки.
Тетяні довелося тоді ділити свою кімнату з братом. Вони обоє були незадоволені, до того ж діти тітки лізли скрізь.
Терпіли, але після сварки батька із сестрою гості з’їхали. Усі подробиці Тетяна дізналася пізніше, коли підросла.
Тітка взяла квартиру в кредит і здала її в оренду. А жити вирішила за рахунок матері й брата. До того ж її чоловік жив у своїх батьків. Вони сплачували кредит. Хитро вигадали…
…– Давай спробуємо. Завжди можна переїхати. Не ображатимемо батьків.
– Гаразд. Але тільки заради тебе. І гроші будемо збирати. Раптом доведеться переїхати.
– Згоден…
…Спершу все було добре. Всі скидалися на продукти та на господарські потреби. Свекруха Тетяни готувала, дві невістки по черзі прибирали місця загального користування. Чоловіки займалися своїми справами.
Тільки поступово Тетяна помітила, що у господарстві працює лише її чоловік та її батько.
Борис – брат Миколи майже нічого не робить. То в нього термінові справи, то спина турбує, то треба їхати десь.
Дружина Бориса Олена теж почала ухилятися від справ по господарству. То на роботі затрималася та втомилася, то терміново треба їхати до батьків, а тепер у неї слабість. Свекруха просила в такі моменти допомагати Тетяну. Тетяна не відмовлялася, їй було не важко…
…Минуло чотири місяці. Усі домашні справи повністю переклали на Тетяну. Вона розуміла, що вагітній недобре, слаба, відпочинок потрібен. Адже колись вона теж буде вагітна.
Олена народила. Тепер до всіх обов’язків додалася ще й дитина: іноді у вихідний погуляти, доглянути, дитячу одяг попрасувати, та й всі інші дрібниці.
– Нічого, Тетянко. Ми народимо – нам також допоможуть.
– Хотілося б сподіватись…
…Час ішов. Дочці брата виповнився рік. Микола теж заговорив із батьками про дитину.
– Тетяна що вагітна? – запитала мати.
– Та ще ні, але вже у планах… – пробурмотів Микола.
– Ну і добре! А то Олена знову вагітна. Вам треба зачекати. І тепер усі свої зарплати ви повинні віддавати у сім’ю. Діти це дуже затратно.
– Як всі?! – ахнув син. – Ми й так даємо достатньо! Із Бориса ви стільки не берете!
Він дивився на матір і не розумів, чи вона жартує, чи ні.
– У нього зарплата маленька, а скоро буде друга дитина. Олена не працює.
– Ось нехай і поміняє роботу. Адже я знайшов. У нас якраз місця є.
– У тебе робота важка.
– Нічого не важка. Усі працюють.
– І твоя дружина добре заробляє. Я дізнавалася. Для чого вам гроші? Живете на всьому готовому. До того ж ви здаєте в оренду квартиру її бабусі. Отже, все спільне.
– Ми й скидаємося. А квартиру ми всього лише пів року здаємо в оренду, та й то недорого. Там ремонт потрібен.
– Це не обговорюється, ми так вирішили.
– Ми подумаємо.
– Тут і думати нема чого. Давай мені свою картку, і в дружини теж забери.
– Картку? Це ще навіщо? Я просто перекажу гроші, як завжди.
– Усі гроші й переказуйте. Зарплата має бути завтра.
– Ми подумаємо…
…– Миколо, я не готова віддавати всі гроші! І взагалі я почуваюся служницею й нянькою! Принеси, прибери, та ще й дай гроші!
– Я теж. Не думав, що так буде. Оленка взагалі добре влаштувалася. Я не здивуюсь якщо вони й третього народять.
– І що будемо робити?
– Я пропоную ту суму переказати, як і раніше.
– Не думаю, що це пройде. Я чула вашу розмову. Твоя мама налаштована рішуче.
– Тоді доведеться їхати від них. Ти, напевно, давно про це мріяла?
– Із самого початку, а ще більше після спадщини бабусі!
– Я завтра переведу мамі гроші, але тільки половину. Скажу інше з авансу.
– І вона нас виставить, – спробувала пожартувати Тетяна.
– Значить поїдемо. У нас якраз мешканці просили ще плату знизити. Нібито знайшли краще й за менші гроші.
– Ось хай і переїжджають. Нам звідти на роботу ближче. Тобі взагалі майже два кроки.
Тетяна й Микола поїхали самі. Свекруха влаштувала сварку. Ті «мізерні» гроші її не влаштували. Тетяна виявилася «невдячною», «меркантильною», «жадібною», «лінивою».
Микола її захищав і виявився «підкаблучником», який не цінує своєї родини. Адже батьки все для них тільки й стараються.
Тетяна, вислухавши все це, швидко зібрала свої речі. Микола взяв тільки найнеобхідніше.
Вони викликали таксі й поїхали.
Свекруха цього не очікувала. Вона звикла, що її сини слухалися.
– І ти підеш?! – запитала вона Бориса.
– Ні, мамо. Мене й Олену все влаштовує.
Звісно, його влаштовувало все. Якби вони жили окремо, то все було б інакше…
…Микола й Тетяна зробили гарний ремонт. Гроші в них були. За рік у них народився син. Свекруха про це дізналася після його народження. Із сином вони помирилися, а з Тетяною стосунки так і залишились натягнутими.
Свекруха скаржилася на брак грошей, на безлад вдома, на дітей.
– А якби ще й ми жили зі своїми дітьми? Поганою була ідея жити всім разом. Інтереси у всіх різні, бажання теж, та й прибутки. Кожен живе як хоче. Тільки за ці бажання треба платити самим. Борис та Олена хочуть жити добре, але за чужий рахунок. Сподіваюся, ти мене зрозуміла, мамо.
– Вже зрозуміла…
