– Це дуже важлива для мене людина, мамо! Я хочу, щоб ти познайомилася з моєю майбутньою дружиною! – голос Андрія в слухавці звучав із тією особливою інтонацією, яку Тетяна Петрівна навчилася розрізняти за тридцять два роки материнства.
Вона сиділа у своєму улюбленому кріслі біля вікна, неуважно спостерігаючи за тим, як серпневий вітер грає з фіранками з тонкого батиста.
Цей дзвінок не був несподіванкою – материнське серце вже кілька тижнів передчувало важливі зміни у житті сина.
Колись давно вона так само дзвонила своїй мамі, тремтячими пальцями набираючи номер, щоб повідомити про майбутнє знайомство з майбутнім чоловіком.
– Звичайно, синку, – вона намагалася говорити спокійно, хоч серце затріпотіло частіше. – Я чекатиму вас.
Поклавши слухавку, Тетяна Петрівна кілька хвилин сиділа нерухомо, дивлячись на фотографію на камінній полиці – Андрій у випускному класі, з медаллю на грудях та щасливою усмішкою.
Поруч вона сама, на багато років молодша, і чоловік, який так і не встиг побачити, яким прекрасним чоловіком став їхній син.
Спогади накрили її хвилею – перші кроки Андрійка, його перше слово “мама”, шкільні успіхи, університет із дипломом з відзнакою, перша серйозна робота… І дівчата.
Їх було не так багато – Андрій завжди ставився до стосунків серйозно. Але кожна залишала свій слід, кожна чомусь навчала. Особливо остання – Марина, з її личком, як у лялечки і пустими очима, яку син застав у ресторані з власним начальником.
Тетяна Петрівна пам’ятала, як він прийшов тоді додому – білий, з кам’яним обличчям. Як мовчки сидів на кухні, дивлячись в одну точку, поки вона заварювала його улюблений чай із чебрецем. Як потім, через три години мовчання, раптом заговорив – гірко, уривчасто, наче кожне слово давалося важко.
Тоді вона вперше пошкодувала, що промовчала про свої спостереження.
Як одразу помітила фальшиві нотки в голосі Марини, коли та говорила про майбутнє.
Про те, як насторожила її надмірна увага дівчини до фінансового стану Андрія.
Про маленькі, але промовисті деталі, які може помітити тільки мати.
Тетяна Петрівна почала готуватися до зустрічі за три години. Її квартира в старому будинку завжди відрізнялася особливою атмосферою – тут старовинні меблі були сусідами із сучасною технікою, а антикварні статуетки на камінній полиці розповідали історії трьох поколінь родини.
Кожна річ тут мала своє значення, свою історію. Ось потужне дзеркало в бронзовій рамі – подарунок її свекрухи на новосілля.
Ось порцеляна, яку вони з чоловіком привезли з єдиної спільної поїздки в Париж.
Картини, які Андрій збирав по антикварних магазинах, дізнавшись про мамину любов до старовини.
Діставши парадний сервіз, весільний подарунок від свекрухи – вона мимоволі згадала своє перше знайомство з майбутньою свекрухою. Як хвилювалася, як намагалася справити гарне враження… І як Єлизавета Михайлівна, царство їй небесне, одразу прийняла її, розглянувши в молодій студентці споріднену душу.
– Головне в сім’ї – повага, – казала вона потім. – Без поваги жодне кохання не витримає.
Тетяна Петрівна розставляла чашки, коли в пам’яті випливла ще одна розмова – з першою серйозною дівчиною Андрія, Оленою. Це було на третьому курсі університету.
Олена прийшла знайомитися з таким трепетом, з такою щирою зацікавленістю до всього… Вони тоді проговорили до глибокої ночі – про книги, про кіно, про мрії. Жаль, що життя розвело їх по різних містах – Олена поїхала на навчання за кордон, а Андрій не захотів їхати.
Її спогади зупинили дзвінки у двері – два короткі і один довгий.
Так дзвонив тільки Андрій, з самого дитинства. Серце стрепенулося, коли вона відкривала двері.
Син виглядав чудово – високий, підтягнутий, у світлому костюмі, який ідеально підкреслював його широкі плечі.
Тетяна Петрівна мимоволі замилувалася ним – як же ж він схожий на батька в молодості… Ті ж темні очі з золотистими іскорками, та сама впевнена постава, навіть жест, яким він поправляв волосся, – все від нього.
А поряд з ним… Тетяна Петрівна ледь утрималася, щоб не відступити на крок. Вікторія була приголомшливо вродлива тією красою, яка буває тільки у дуже впевнених у собі жінок.
Ідеально вкладене чорне волосся струменіло по плечах, макіяж підкреслював чіткі риси обличчя, а шовкова бордова сукня коштувала, ймовірно, більше місячної зарплати Андрія.
– Здрастуйте, Тетяно Петрівно, – голос Вікторії був мелодійним, з ледве вловимими оксамитовими нотками. – Я так багато про вас чула.
Вона простягла букет білих лілій – величезний, з дорогого квіткового салону. Тетяна Петрівна прийняла квіти.
У вітальні Вікторія сіла в антикварне крісло з особливою грацією, яка видавала багатогодинні заняття з викладачем етикету.
Її погляд ковзав по кімнаті – чіпкий, оцінюючий, хоча усмішка залишалася бездоганно ввічливою.
– У вас така цікава квартира, – сказала вона, приймаючи чашку чаю. – Стільки… Історії. Знаєте, мій батько теж колекціонує таке. У нього є французькі меблі вісімнадцятого століття.
У цій фразі Тетяна Петрівна вловила одразу кілька тонких шпильок.
І це “теж колекціонує”, наче її домашній затишок можна було порівняти з колекцією.
І згадка батьківського багатства – така недбала, така точно розрахована.
– Дуже цікаво, – спокійно відповіла вона. – А чим ви захоплюєтеся самі, Вікторіє?
– О, у мене стільки захоплень! – дівчина пожвавішала. – Я обожнюю дизайн інтер’єрів. Знаєте, це таке творче заняття – змінювати простір, створювати нову атмосферу…
Вона зробила паузу.
– До речі, я маю стільки ідей з приводу цієї квартири. Тут такий потенціал! Потрібно тільки…
Телефонний дзвінок зупинив її на півслові. Андрій дістав телефон, насупився.
– Перепрошую, це з роботи, важливий клієнт, – він встав. – Я вийду на балкон.
Щойно балконні двері закрилися, Вікторія змінилася.
Її обличчя, секунду тому миле і привітне, стало жорстким, майже хижим. Вона поставила чашку на стіл з такою силою, що порцеляна жалібно дзенькнула.
– Знаєте, Тетяно Петрівно, – її голос похолов градусів на двадцять. – Давайте поговоримо як дорослі люди. Без цих всіх умовностей.
Тетяна Петрівна повільно поставила свою чашку, згадавши раптом, як її свекруха говорила:
“Найважливіше у людині проявляється не тоді, коли вона тримає маску, а в момент, коли вважає, що може її зняти”.
– Вся ця квартира, – Вікторія обвела рукою простір. – Потребує капітального поновлення. Ці старомодні шпалери, важкі меблі, картини… Це безнадійно застаріло. Але не турбуйтеся, я візьму ремонт на себе. У мене бездоганний смак і достатньо коштів.
– Вибачте, що? – Тетяна Петрівна підняла брову.
– Ой, давайте без цього награного подиву, – Вікторія закотила очі. – Я буду дружиною вашого сина. І звісно, що ця квартира має відповідати нашому статусу. Я вже придивилася дизайн, який…
– Вікторіє, – голос Тетяни Петрівни став подібним до морозного ранку. – Боюся, ви трохи поспішайте з висновками. Це моя квартира. І рішення про те, що тут змінювати, приймаю я.
Вікторія розсміялася – різко, неприємно:
– Облиште ці застарілі погляди! Часи, коли свекруха командувала у сім’ї, давно минули. Я буду дружиною Андрія, і звісно…
– Що звісно? – Тетяна Петрівна трохи нахилилася вперед. – Те, що ви, навіть не ставши членом сім’ї, вже намагаєтеся встановлювати свої правила?
– Послухайте мене уважно, – у голосі Вікторії з’явилися металеві нотки. – Давайте без цих ігор у гостинність. Андрій любить мене. Він зробить так, як я скажу. Якщо ви будете опиратися, він просто перестане до вас приходити. Ви цього хочете?
Тетяна Петрівна відчула, як всередині все застигло. Скільки разів вона бачила подібне – у подругах, у знайомих… Владні невістки, які повільно, але впевнено віддаляли синів від матерів. Маленькі маніпуляції, тонкі натяки, вправне перекручування слів і вчинків… І ось уже син приїжджає раз на пів року, дзвонить все рідше, а на сімейних святах сидить з порожнім поглядом, переживаючи зайвий раз поглянути на дружину.
Але тільки не її Андрій. Не той хлопчик, який у п’ятнадцять років сам зголосився допомагати старенькій сусідці з ремонтом.
Не той юнак, який відмовився від престижного стажування, щоб бути поруч із слабою матір’ю. Не той чоловік, який щотижня приїжджає на недільний обід, щоб розповісти про свої проєкти і спитати поради.
– Ви так у цьому впевнені? – Тетяна Петрівна дозволила собі легку посмішку. – Знаєте, я мала схожу розмову з однією дівчиною Андрія. Вона теж любила планувати чужу власність. Тільки ось невдача – щойно вона показала своє справжнє обличчя, син сам припинив ці стосунки. Я ось що скажу – ти ще заміж не вийшла, а правила вже диктуєш? Даремно…
– Ви мені щось хочете сказати? – Вікторія підскочила. – Як ви смієте? Ви пошкодуєте про цю розмову! Я розповім Андрію, як ви… Як…
Скрип балконних дверей змусив їх замовкнути на півслові.
Андрій стояв у дверях, його обличчя було непроникним. У цей момент він був такий схожий на батька – той теж вмів ось так дивитися, ніби бачачи людину наскрізь.
– Любий! – Вікторія кинулася до нього, миттєво змінюючись.
Її голос затремтів, очі сповнилися сльозами.
– Ти уявляєш, твоя мати…
– Не треба, Віко, – його голос був тихий і якийсь безкінечно стомлений. – Я все чув.
– Що? – вона застигла на місці, і вперше за весь вечір її бездоганна маска тріснула, показуючи розгубленість і страх.
Андрій повільно підійшов до крісла матері.
– Я просто хотів перевірити свої підозри. Знаєш, Віко, а я ж почав помічати… Дрібниці. Те, як ти морщишся, коли я говорю про маму. Як “випадково” призначаєш важливі зустрічі на наші сімейні обіди. Як “забуваєш” передати мамі запрошення на якесь свято.
Вікторія побіліла, але швидко взяла себе в руки. Її обличчя змінилося, перетворюючись на маску ображеної невинності:
– Андрійку, любий, ти не розумієш! – її голос злетів на октаву вище. – Вона маніпулює тобою! Я просто хотіла якнайкраще! Я тебе люблю! Ми ж говорили про весілля, про наше майбутнє…
– Про своє майбутнє, – тихо поправив Андрій. – Тільки про своє. Бо я ж дійсно любив тебе. Або думав, що любив… Віку, яку ти мені показувала. Ніжну, розуміючу, турботливу… А насправді…
– Ти ще пошкодуєш про це! – вигукнула Вікторія. Її ідеальна зачіска розтріпалася. – Усі ви такі – мамині синочки! Не можете прийняти сильну жінку! Ти ще прибіжиш до мене!
Вона схопила свою сумку. Її підбори чітко процокали паркетом. Гримнули двері.
У квартирі запала дзвінка тиша. Тетяна Петрівна дивилася на сина, який раптом здався їй таким молодим і вразливим, як у дитинстві, коли він приходив до неї з двійкою в щоденнику.
– Мамо, – він сперся поруч із нею на підлокітник крісла, як завжди робив у хвилини особливої близькості. – Чому ти мовчала про ту, минулу дівчину? Про яку згадала у розмові з Вікою?
Вона погладила його по руці.
– Тому що кожен має вчитися на своїх помилках, любий. Я вірила, що ти сам у всьому розберешся. Ти ж пам’ятаєш, що казала бабуся Ліза?
– “Найважливіші уроки ми отримуємо не з чужих порад, а з власних промахів”, – процитував Андрій і невесело посміхнувся. – Знаєш, наступного разу я приведу знайомитися дівчину, тільки коли справді буду в ній впевнений.
– І це буде правильно, – встала Тетяна Петрівна. – А зараз давай я заварю свіжий чай. І ти розповіси мені про свій новий проєкт.
За вікном був серпневий вечір. Мати і син говорили про прості та важливі речі, відчуваючи, як міцніє їхній зв’язок, що пройшов чергове випробування.
А десь у місті цокали по асфальту дорогі підбори Вікторії, і вона вже будувала плани помсти, не підозрюючи, що через пів року випадково побачить фотографії щасливого Андрія з його новою нареченою – шкільною вчителькою з добрими очима та м’якою усмішкою.
Тією самою, яка якось прийде до Тетяни Петрівни не з букетом дорогих лілій, а з банкою улюбленого малинового варення, звареного за бабусиним рецептом.
Але це вже зовсім інша історія. Історія про те, як кохання знаходить тих, хто вміє цінувати не глянсову обкладинку, а зміст.
Історія про те, наскільки важливо не поспішати знімати маски з людей – вони самі їх знімуть, потрібно тільки набратися терпіння.
Історія про те, що іноді найважливіший крок у житті – це крок назад, що дає змогу побачити повну картину.
А стара квартира у старому будинку, як і раніше, зберігала свої історії.
І щовечора, коли сідає сонце, у її вікнах відображається не тільки західне небо, а й пам’ять про тих, хто тут любив, втрачав і знаходив себе знову…
