Все сталося не так, як Микола задумував.
Перед новим роком він роздобув костюм Миколая, купив золоту каблучку, коробку цукерок і вивчив вітальний вірш із любовним натяком.
Потім, тридцять першого числа, перевдягнувшись цим самим Миколаєм, о пів на дванадцяту вечора він приїхав до заповітного будинку, де проживала його дівчина, і стоячи біля дверей під’їзду, став чекати на людину, яка пропустить його в цей під’їзд.
Він хотів влаштувати Любі незабутній новорічний сюрприз, зробивши їй пропозицію перед самим Новим роком.
За п’ятнадцять дванадцята він натиснув на кнопку її дверного дзвінка.
– Хто там? – запитав за дверима незадоволений жіночий голос.
– А Любу можна?
– Любу? – запала тиша. – А ти хто?
– А ви що, не бачите? – він зрозумів, що це мама його дівчини.
– Ви подивіться у вічко, і зрозумієте, хто до вас прийшов, – підказав Микола.
Якийсь час жінка справді намагалася роздивитися гостя, бо виникла невелика пауза.
Потім знову пролунав невдоволений голос.
– У мене зір нікудишній. Нічого я не бачу, окрім якоїсь бороди. Давай швидко кажи, хто ти, або йди туди, звідки прийшов.
– Ну, добре, добре, – невдоволено сказала Микола. – Я – Миколай.
– Який ще Миколай?
– Звичайний. Точніше – чарівний! Який вітає дітей з Новим роком і дарує подарунки. Покличте Любу, будь ласка. Я маю її привітати.
– От же ж, артист! – сердито вигукнула жінка за дверима. – По-перше, моїй Любі вже двадцять п’ять, і до неї не Миколаї повинні приходити, а наречені. А по-друге, вона сьогодні вдома не ночує.
– Як це – не ночує? – ахнув Микола.
– Дуже просто. Люба цього разу Новий рік у компанії зустрічатиме. Вона сказала, що там у неї хтось з’явився, залицяльник якийсь. Ясно тобі?
– А ви мені не брешете? – сумним голосом спитав Микола.
– Навіщо ж мені брехати? Так що, йди звідси, вітальнику, – сказала жінка. – Інакше я зараз викличу кого треба, і тебе відвезуть в одне місце, разом із твоєю бородою…
– Але як же ж так? – ахнув Микола.
Він постояв трохи навпроти дверей і пішов униз. Спустився на один поверх, і раптом схаменувся. Знайшов у кишені телефон, дістав його, і почав скоріше набирати номер Люби.
Додзвонився він не одразу. А коли почув її голос, ще більше засумував. Тому що вона якимось дивним незадоволеним тоном сказала:
– А, це ти? Вибач, Миколо, я маю тобі дещо сказати… У мене в житті дещо змінилося…
– То це правда? – сумно спитав він.
– Що, правда?
– Мені твоя мама щойно сказала, що в тебе з’явився хтось інший…
– Так? Ну так… Добре, що вона тобі сама сказала…
Микола поклав слухавку, розгублено сів на сходинку, обхопив руками своє обличчя зі штучною бородою, і як дитина заплакав…
Він плакав довго, хвилин п’ять, розмазуючи сльози по щоках і по бороді, коли раптом хтось торкнувся його плеча.
– Миколай… – пролунав обережний дитячий голосок. – Ти чому плачеш? Ти знову загубив свою помічницю?
Микола застиг, прибрав руки від обличчя, і підняв голову. Поруч із ним стояв хлопчик років п’яти, і дивився на нього очима, повними співчуття.
– Ага, хлопчику… – кивнув Микола. – Я її все-таки загубив…
– Але ж ти чарівний, – обережно підказав йому хлопчик. – Скажи чарівні слова і вона знову з’явиться.
– Слова? Чарівні?
– Ага, – кивнула дитина.
– Слова можна, – зітхнув Микола. – А чи треба?
– Як? – здивувався хлопчик. – Хіба тобі більше не потрібна помічниця?
– Потрібна, але… Не все так просто, малюк… У неї тепер, здається, з’явився інший Миколай… Стривай! – Він раптом схаменувся. – А ти чому тут? Ти звідки взявся? Чому ти один у під’їзді?
– Так я ж на тебе чекав, – хлопчик присів на сходинку поряд із Миколаєм. – Мама сказала, що ти прийдеш до мене вночі, коли я спатиму. А я вирішив перевірити, а раптом ти вже поруч? Двері відкрив, а ти й справді, тут… Ти ж до мене зараз ішов, так?
Микола хотів сказати «ні», але згадав про коробку цукерок за пазухою, витяг її і простягнув хлопчику.
– Ось… Це тобі… Вибач, що сьогодні в мене подарунок тільки такий… Так вийшло… Настрій у мене зовсім не новорічний… Помічниці більше немає, і… Сенсу в житті тепер теж немає…
Хлопчик із подивом подивився на Миколая, потім на коробку цукерок.
– А можна, я ці цукерки мамі подарую? – раптом несміливо запитав він.
– Звичайно… – знизав плечима Микола. – Я розумію, це подарунок не для хлопчика, але іншого я не маю.
– А можна, я скажу мамі, що це їй від Миколая? – знову запитала дитина.
– Скажи, якщо хочеш.
– А можна, скажу, що вони чарівні?
– Брехати, звичайно, недобре, але… А чому ти хочеш їй так сказати?
– А тому, що моя мама теж каже, що сенсу в житті в неї більше немає. Її дядько Сергій покинув. Якби не я, вона поїхала б на край світу. Вона так каже. А їй скажу, що цукерки зачаровані. І якщо їх з’їсти, сенс життя одразу з’явиться.
– Так? – Микола розгублено дивився на хлопчика. – А ти, що, вже знаєш про сенс життя?
– Звісно, – хлопчик посміхнувся. – У мене сенс життя – щоб мама була щаслива. Послухай, Миколаю, а може, ти сам мамі скажеш, що цукерки чарівні? Вона тобі швидше повірить. Бо ж не можна ж Новий рік зустрічати без сенсу в житті? Так же ж?
– Сашко, це ти? – пролунав за спиною схвильований жіночий голос. – Ти чому вийшов з квартири?
Микола із хлопчиком одночасно обернулися на цей голос.
– Ти з ким це? – ще схвильованіше вигукнула жінка, швидко вийшла з квартири, спустила до них і взяла дитину за плече. – Відійди від чужого дядька! Швидко додому!
– Мамо, ти що? – ображено вигукнув хлопчик. – Це ж Миколай. Він приніс тобі чарівний подарунок. Ось! – він простягнув її коробку цукерок.
– Що ще за нісенітниці? Мені не потрібно жодних цукерок! Я їх не замовляла!
– Але ж вони чарівні! Вони для сенсу життя! Миколай хоче, щоб він у тебе знову з’явився! Так? – хлопчик благаючим поглядом дивився на Миколи.
– Так-так, – винувато кивнув Микола. – Мені сніжинки нашепотіли у вухо, що у Сашкової мами зник сенс життя, і ось… Я приніс вам чарівні цукерки…
– Слухайте, що ви верзете? – скривилася невдоволено жінка. – Ви навіщо все це брешете? Що ви робите у нашому під’їзді?
– Мамо, не сварися до нього. Від нього помічниця втекла. І він тепер теж не має сенсу життя. Він мені сам розповів. Це ж правда, Миколаю?
– Ну, ось, узяв, і розповів мамі всі мої секрети, – сумно посміхнувся Микола, і погладив хлопчика по голові. – Гаразд… Вибачте, жінко… Піду я. А ці цукерки, вони, справді, чарівні. Прощавай, маленький. І слухайся маму. З Новим роком…
Микола встав з сходинки, і повільно пішов униз.
– Мамо! – хлопчик кинувся до мами, обхопив її за талію і зашепотів: – Мамо йому ж ночувати нема де! Він щойно так плакав! Сидів тут і плакав! Давай візьмемо його до себе!
– Стривай, чоловіче! – гукнула жінка. – Миколаю, стійте! Вам, справді, нема куди йти? Якщо так, то… Можете зайти, погрітися…
Микола зупинився, посміхнувся і похитав головою.
– Ні… Сьогодні, я до вас не зайду. А ось завтра… Завтра я, мабуть, прийду до вас, з подарунком для вашого хлопчика. Ви ж йому обіцяли, що я маю прийти і подарувати справжній новорічний подарунок. Який ти хочеш подарунок, Сашко? – звернувся він до хлопчика.
– Я не знаю, – той розгублено знизав плечима. – Я хочу, щоб мама була щасливою. І все. Більше мені нічого не треба…
– Гаразд, щось придумаємо! – підморгнув хлопчикові Микола, і весело побіг сходами вниз.
Здається в житті трьох людей щойно відбулися і справді чарівні зміни…
