Надія вибирала собі вбрання і щось радісно наспівувала.
Сусід Володимир дуже несподівано запросив її в ресторан!
– Сукня має бути скромною і водночас шикарною. Так, саме так! А ще – вона має підкреслити мою красу й індивідуальність, – сказала Надія, переставши на хвилину співати.
Гідної сукні в шафі не виявилося, а це означало, що треба щось купити.
Так, треба терміново походити по магазинах і придивитися собі щось нове.
І хоч днями Надії виповнилося 56 років, вона почувала себе як і раніше на 35!
Це чомусь діти, син і дочка, вирішили, що вона вже стара.
Створивши свої сім’ї і народивши їй онуків, вони вважали, що мати тепер справжня бабця. І їй уже нічого не треба і не цікаво.
Вони наввипередки намагалися зайняти чергу на її час, привозячи до Надії своїх дітей.
– Мамо, посидь з Марійкою. Нам із Вадимом треба по магазинах поїздити, – просила її дочка Юля, залишаючи трирічну внучку на весь суботній день.
Іноді батьки забирали дитину аж надвечір наступного дня.
Син із невісткою теж не відставали.
– Надіє Петрівно, діти до вас попросились. Ось привезли, не відмовитеся посидіти з ними? А ми поки що з Романом на дачу з’їздимо, – ставила її перед фактом хитра невістка Аліна.
– Залишайте, невже я вам відмовлю? – посміхаючись онукам, казала Надія.
Наближався Новий рік, і син із дочкою вирішили своїх дітей віддати матері, щоб спокійно веселитися всю ніч із друзями. І Надія Петрівна була не проти. Вважала, що це її обов’язок. А з онуками їй було веселіше.
Але за кілька днів до Нового року все змінилося. І тепер жінка ходила щаслива й окрилена дивним забутим почуттям.
Вона вже давно не згадувала, що ще зовсім нестара і приваблива жінка. Приводу не було. Та й було не до того.
Десять років тому від Наді пішов чоловік. У нього з’явилася інша жінка. Пішов, нічого не пояснюючи, не вибачившись перед дружиною, з якою прожив двадцять років і виростив сина і дочку. Просто покинув її, віддавши перевагу молодій.
Надія довго не могла прийти до тями, через зраду найдорожчої людину.
Вона повністю пішла в роботу й у виховання дітей.
Вони здобували освіту, закохувалися, влаштовували своє особисте життя. А Надія їм допомагала.
Батько теж брав участь у їхньому житті, але, звісно, не так активно, як мати. В іншій його сім’ї вже росла дитина.
Надія давно вже махнула на себе рукою і тепер жила проблемами дітей і внуків.
Але одного разу все змінилося. І ця історія почалася ще влітку…
Надія Петрівна, маючи худорляву фігуру і мріючи зберегти її до старості, намагалася завжди підніматися на свій п’ятий поверх пішки.
Але того дня, чекаючи до себе в гості онуків, вона накупила всіляких смаколиків. Цілих дві сумки. Зайшовши в під’їзд, вона вирішила піднятися до квартири на ліфті.
Поки Надія чекала, коли ліфт спуститься вниз, до неї підійшов незнайомий чоловік років шістдесяти.
– Доброго дня! Дозвольте вам допомогти? – ввічливо сказав він.
– Ні, ні, не треба. Це зайве, – міцніше вхопивши ручки важких сумок, сказала Надія, прийнявши чоловіка за чийогось гостя.
Але коли вони разом піднялися на п’ятий поверх і незнайомець відкрив своїм ключем сусідню однокімнатну квартиру, вона зрозуміла, що це її новий сусід.
Цю квартиру продавали вже кілька місяців, і тепер у неї з’явилися нові господарі.
– Добре, що літні, а не галаслива молодь, – подумала тоді Надія із задоволенням.
Відкривши свої двері, перш ніж зайти всередину, чоловік повернувся до Надії й сказав:
– Дозвольте представитися! Я – ваш новий сусід. Звуть мене Володимир Іванович. Будьмо знайомі.
– Дуже приємно. Надія. А дружину вашу як звуть? Давно ви до нас переїхали? Я навіть не знала, що цю квартиру вже продали.
– Переїхав я всього кілька днів тому. А дружини в мене немає. Так, так. Вдівець я, Надійко.
Чоловік зник за дверима своєї квартири, а жінка застигла – стало незручно.
– От же ж влізла зі своїм язиком! І хто тебе просив? Треба ж, вдівець, – думала Надія.
З того дня вони регулярно зустрічалися то в під’їзді, то у дворі будинку, то в місцевому супермаркеті.
Володимир Іванович завжди мило посміхався, був чемний і послужливий. Любив жартувати і завжди ніби ненароком робив Надії компліменти.
Жінці було незвично чути від стороннього чоловіка гарні слова на свою адресу. Вона губилася і навіть мліла. Володимир їй подобався, цього не варто було заперечувати.
– Надю, – якось звернувся до неї сусід. – А чи немає у вас рецепту, щоб замаринувати огірки? Мені друзі з дачі цілий мішок привезли. Урожай у них небувалий цього року на цей овоч. От не знаю тепер, куди їх подіти. З’їсти все одно не зможу, а викинути шкода, такі вже смачні!
– Є у мене кілька рецептів. Але якщо ви дозволите, я запропоную вам свій улюблений. А ще краще… Знаєте, а тягніть цей мішок до мене. Я сама все зроблю. Правда-правда! У мене й банки є. У вас, мабуть, нема? Ну ось! І спеції всі необхідні. І досвід який-не-який. Несіть, не соромтеся!
…Вийшло вісім півторалітрових банок, які сусіди розділили навпіл. На цьому наполіг чоловік, хоча Надія відмовлялася.
А наступного дня Володимир Петрович прийшов до Надії з тортиком, бажаючи віддячити сусідці за її добру душу.
З того часу вони почали дружити. Володимир забігав у сусідню квартиру, щоб позичити цибулину, чи дізнатися, як вивести з одягу плями від ягід. Надія, у свою чергу, іноді зверталася до нього, коли у квартирі була потрібна чоловіча рука.
Володимир якось розповів жінці про своє життя, про те, що вже п’ять років, як живе один. Велику квартиру, де вони жили колись усією родиною, дорослі діти запропонували батькові продати, а йому купити однокімнатну.
– Я погодився, Надю. Хоча мені дуже непросто далося це рішення. А чому ви одна? Ви ж така молода ще й, вибачте мені мою нескромність, красива.
– Та годі вам, – махнула рукою Надія. – Скажете теж. Була б я така красуня, як ви кажете, хіба б мій колишній чоловік покинув би мене десять років тому? Хіба втік би до молодої?
– Ваш колишній – нерозумний чоловік. Це очевидно. І не варто про нього згадувати. А я вмію цінувати справжню жіночу красу.
І ось за два дні до Нового року, коли Надія готувалася до того, щоб мирно і спокійно зустріти свято з трьома своїми онуками, раптом прийшов сусід і несподівано запропонував їй відсвяткувати це чудове свято з ним.
– Надю, прошу вас, не відмовляйте мені. Ну що ми поодинці сидітимемо у своїх квартирах, коли можна, наприклад, піти в ресторан. Ось скажіть мені, коли ви востаннє святкували Новий рік у ресторані? – запитав з посмішкою Володимир.
– Ніколи, – розгубившись, чесно зізналася вона. – Але це якось несподівано. Та й зараз же ж, напевно, дуже важко буде знайти вільний столик?
Надії була приємна ця пропозиція. Але вона шукала можливість і причину відмовити сусідові.
– Ой, ось про це взагалі не турбуйтеся! У мене є друг, то його син є власником найкращого ресторану в нашому місті. Він пропонує невеликий столик на двох, а мені зовсім нема з ким туди піти. А мені дуже хотілося б зробити це саме з вами, Надю.
– Я не зможу, – сказала вона зі сльозами на очах, бо їй дуже цього хотілося. – Ні, це неможливо. Ні…
– Ну чому, Надійко? Що вам заважає? – щиро здивувався сусід. – На мою думку, нічого!
– Я сидітиму з онуками, – тихо відповіла вона.
– Це ваш вибір, ваше бажання?
– Ні, але так треба…
– Кому? Вашим дорослим дітям, які вирішили, що вам більше нічого в цьому житті не потрібно? Так? – з обуренням спитав Володимир. – Надю, зрозумійте, це тільки ваше рішення. Тільки ваше і нічиє більше. Я чекатиму…
…Він пішов, а Надія замислилась. Їй справді дуже цього хотілося. Вона так давно вже ніде не була і забула, коли востаннє взагалі по-справжньому святкувала хоч якесь свято.
Спочатку внуки були малі, допомагала з ними то дочці, то синові. А тепер, коли вони трохи підросли, їхні батьки вирішили використати бабусю замість безкоштовної і завжди безвідмовної няньки.
І вона раптом наважилася…
Спочатку подзвонила дочці.
– Юлю, я маю тебе повідомити, що в мене відбулися деякі зміни. З Марійкою посидіти я не зможу. Тож у новорічну ніч на мене не розраховуйте.
– Що-о-о?! – ахнула і обурилася дочка. – Як це?! Що ти там таке вигадала, мамо?!
– У мене змінилися плани. Я йду в ресторан, – посміхаючись, відповіла Надія.
– В ресторан? З ким?!
– З чоловіком.
– З яким ще чоловіком?! Мамо, ти щось прибріхуєш. Ти взагалі пам’ятаєш, скільки тобі років? – обурилася дочка.
– Так, дуже добре пам’ятаю. І вам би теж непогано пам’ятати про це. Мені всього п’ятдесят шість! І я хочу жити повним життям.
Дочка образилась, Надія це відчула. Та й нехай. Настав час їм уже звикати до того, що у матері теж можуть бути свої інтереси.
Син із невісткою відреагували ще гірше.
– Ви ж обіцяли, Надіє Петрівно! – галасувала Аліна. – Ми на вас розраховували. І що ж тепер? Куди нам скажете дітей подіти? Романе, йди сам розмовляй зі своєю матір’ю! Я більше не можу!
– Мамо, ти що там страйкуєш? Припиняй давай. Дітей все одно, крім тебе, нема до кого відправити. Значить, все в силі.
– До батьків Аліни відвезіть, хай і вони хоч раз посидять з онуками, – відповіла Надія.
– Мамо, ну в них гості. Вони ж іще молоді, тим більше вдвох, а ти все одно й одна! – аргументував син своє рішення.
– Ні, і я тепер не одна, – відповіла йому мати.
– Мамо, не створювай нам проблем. Ми ж можемо й образитися. Май на увазі! Не хочеш сидіти з онуками, так і скажи. І нічого всілякі байки вигадувати. Мені Юля щойно дзвонила, розповіла про твою казочку про ресторан і залицяльника якогось. Соромно, мамо. У твоєму віці!
Син поклав слухавку, а Надія ще більше переконалася, що все вона зробила правильно…
Пора вже й про себе подумати. Скільки добра не роби, нічого не пам’ятається. І все вже сприймається як обов’язок. Без ніякої подяки…
…О восьмій годині вечора тридцять першого грудня у двері Надії подзвонили.
Вона, вже ошатна і з легким макіяжем на обличчі, відкрила двері.
Володимир в елегантному темно-синьому костюмі, білій сорочці й краватці був готовий везти Надю в ресторан.
Свято вийшло на славу! Ніколи Надія не почувала себе так легко і вільно.
Грала весела музика, снували туди-сюди офіціанти, вбрані в Миколаїв і Снігуроньок, ігристе було таким смачним, що голова йшла обертом.
Надія навіть взяла участь у деяких жартівливих конкурсах, що входили до програми святкового вечора.
Все було чудово і дивовижно. А найголовніше – вона знову відчула себе жінкою!
Як колись давно, у молодості.
А значить воно того вартувало, все, що затіяв сусід Володимир, якому дуже подобалася ця тиха і скромна жіночка.
Вони поверталися додому нічним містом щасливі і трохи втомлені. Ішов тихий і легкий сніжок, і душа теж тихо співала…
– Дякую вам за цей дивовижний вечір! Свято і справді вийшло чарівним. Навіть і не знала, що у нашому віці це взагалі можливо, – прощаючись із Володимиром біля своїх дверей, з усмішкою сказала Надія.
– Я дуже радий, що зумів вас порадувати!
Надія ще не знала про те, що незабаром на неї чекає іще один сюрприз.
Володимир всерйоз задумався про те, щоб зробити їй пропозицію!
Ну а час вже покаже, чи зможуть вони бути щасливими. Але сумнівів у цьому не виникало ні в кого…
