Ганна Петрівна з усмішкою розглядала фотографії із сімейного альбому. Ось вони з Олегом одружуються, вона у строгій довгій сукні до підлоги, у довгій фаті, струнка, щаслива.
Олег в темно-сірому костюмі, який йому дав друг. Вирішили не купувати тоді костюм на один раз. Куди в ньому потім ходити? Чоловік працював електриком, одягався просто, як і всі в їхньому оточенні.
Познайомились вони на вулиці, коли Ганна з подругами йшла з кіно. Йому одразу сподобався висока чорнява весела дівчина, він наважився підійти і почати розмову.
Їй теж сподобався кучерявий блакитноокий хлопець. За пів року зіграли весілля. Як же давно це було, навіть фотографія натякає на давність років, пожовкла і потьмяніла.
Жили спочатку у сімейному гуртожитку, потім їм виділили квартиру. Народився син Толік. Ось він посміхається на фото, тримаючи машинку в руках.
Фотографій було мало, якось не прийнято було ходити у фотосалони, а любителів фотографії серед їхніх знайомих не було.
Ось Толік на заробітках, з бородою, такий великий і мужній… На жаль, він так і не повернувся звідти. Нещастя на роботі.
Це було велике випробування для них. Померкло все. Але час лікує. Прожили п’ятдесят щасливих років із Олегом, і на п’ятдесят першому році Олег занедужав. У лікарню йти не хотів. У результаті все було запущено, і в один із сонячних весняних днів Олег тихо пішов туди, звідки не повертаються…
Сусіди шепотілися, що Ганна дуже часто почала ходити на цвинтар: щодня, рівно о десятій годині, з букетом квітів. Вона одягала старе пальто, яке носив ще Олег, брала сумочку і вирушала на могилку чоловіка.
Там вона сиділа годинами, розповідаючи йому про все, що відбувалося навколо: як міняється погода, які новини чує по радіо, навіть як сусіди живуть. Іноді вона приносила з собою його улюблену газету, читала вголос статті, ніби Олег все ще міг чути її голос.
– Олежику, ну ти ж знаєш, що мені без тебе нудно, – шепотіла вона, сидячи біля могилки. – Ось учора знову кішка забігла, і я думала, що це ти прийшов… Але ж ти не приходиш, правда?
Одного вечора, коли вона вже збиралася лягати спати, їй здалося, що хтось кличе її. Голос був тихий, але знайомий – такий самий, як говорив Олег, коли кликав її на вечерю.
– Ганна! – почулося звідкись здалеку.
Вона здригнулася, озирнулася на всі боки, але нікого не побачила. Однак наступного вечора знову почула той самий голос, тепер уже ближче.
– Ганно, я тут…
Ганна Петрівна сіла на ліжку, серце тріпотіло, але страх чомусь змінювався радістю. Їй здавалося, що Олег справді повернувся, щоб поговорити з нею. Вона підійшла до вікна, визирнула назовні, але там було порожньо й тихо.
На третій вечір голос став голоснішим, виразнішим.
– Ганнусю, я давно чекаю, коли ти прийдеш до мене. Я сумую за тобою…
Ганна Василівна раптом відчула тепло, наче хтось узяв її за руку. Вона обернулася, але кімната була порожня. Тоді вона взяла фотографію Олега, яку тримала на тумбочці, і пригонула її до грудей.
– Олежику, це ти? Ти прийшов за мною? – спитала вона тремтячим голосом.
Тиша відповіла їй, але незабаром пролунав тихий шепіт:
– Так, Ганно. Я давно на тебе чекав. Ходімо зі мною…
А потім вона почала говорити про нього наче про живого.
– Олег сьогодні просив чаю, – якось сказала вона, поправляючи хустку на голові, коли сусідка Віра занесла їй банку солоних огірків, які вона так любила.
– Ганно Петрівно, та ви що… – Віра застигла на порозі, відчуваючи, як мурашки побігли по спині. – Вам до лікаря треба, – спохмурніла Віра, але та лише засміялася – дзвінко, дивно так.
– Ти не розумієш. Олег чекає. Він приходить вечорами. Сидить у кріслі, – жінка посміхнулася, начебто ділилася звичною новиною. – Каже, нудно йому там одному.
Віра перехрестилася крадькома. У хаті пахло ладаном і застояним повітрям, а на столі, поруч із фотографією Олега, стояла ненадпита склянка чаю.
Дні текли, і Ганна Петрівна танула, як свічка. Якось вона постукала у двері Віри пізно ввечері, її обличчя здавалося прозорим.
– Він кличе. Не можу більше чекати.
Віра пообіцяла зайти вранці, але сон виявився неспокійним. Прокинулася раніше аніж зазвичай, підійшла до квартири сусідки – двері були прочинені.
– Ганно Петрівно? – голос Віри здригнувся.
Вітальня зустріла її тишею. Але відповіді не було. Тільки годинник цокав на стіні. У кріслі біля вікна, у світлі світанку, сиділа бабуся.
Голова закинута на спинку, в руках – та сама фотографія Олега. Посмішка на її губах була така безтурботна, що Віра спочатку подумала: заснула. Але її нерухомість говорила про інше…
– Господи… – Віра приклала долоню до рота. – Ну, ось і зустрілися…
На підлозі, біля ніг крісла, лежали гілки бузку. Свіжі, наче щойно зірвані. А на столі, поруч із холодним чайником, стояла друга склянка – з темним настоєм, наче хтось пив із нього.
Увечері Віра прийшла додому, сіла пити чай на кухні, дивлячись у вікно. Тіні від кущів бузку у дворі колихалися на вітрі, приймаючи дивні контури. Їй здалося, чи там, у глибині двору, майнули дві постаті – висока, чоловіча і маленька, згорблена. Вони йшли, взявшись за руки, розчиняючись у сутінках…
– Спіть спокійно, – прошепотіла Віра, закриваючи штори.
Але запах бузку чувся до самого ранку. І Віра вперше задумалася про те, що кохання сильніше за будь що…
