Життєві історії

У Насті не стало батька… Дівчинка була ще зовсім маленька. Мати дуже любила її. Коли Настя підросла, то стала запитувати: – А де мій тато? – Він дуже любив тебе, маленька моя красунечко, але так вийшло – він пішов назавжди, – казала мати. – Тепер я любитиму тебе! За нас двох! Насті було п’ять років, коли сталося найгірше

– Ох і вигадниця ти, Настусю, – цього разу Марина Аркадіївна засмутилася по-справжньому. – Така родина хороша, і тітка Олена добра дуже жінка. Тобі було б у них добре.

Настя дивилася спідлоба – ані провини, ані сорому, ані страху в очах, зате велика сльозинка вже готова була побігти ніжною щічкою…

Завідувачка дитбудинку тут же змінила тон і посміхнулася:

— Ну все, досить сльози лити, ми так не домовлялися. Але ти хоч можеш сказати, янголятко моє, кого ти чекаєш? Як її звуть?

– У моєї мами інше ім’я, – вперто повторила Настя слова, які завідувачка вже чула неодноразово.

– Інше – це ми зрозуміли, дитинко. Яке?

Тут сльози в Насті пішли ще більше… І Марина Аркадіївна звично кинулась втішати її.

Злитися на це янголятко можна було рівно п’ять секунд. Її навіть діти шкодували – знали, що вона залишилася круглою сиротою.

Адже в дитбудинку кожна дитина в душі вірить у диво, в те, що батьки прийдуть і заберуть її додому.

Насті ж не було кого чекати…

Батька не стало, коли вона ще була зовсім маленька. А мама… Мама дуже любила її, з рук не спускала, кожну вільну хвилину з нею проводила.

Коли дитина підросла і стала запитувати: «А де тато?», відповідала:

– Він дуже тебе любив, маленька моя красуне, але так вийшло – пішов назавжди. Тепер я любитиму тебе за нас двох…

Дівчинці було майже п’ять років, коли мама важко заслабла і її не стало.

…У дитбудинку, на відміну від інших новеньких, Настя з перших днів була спокійною.

Так, ні з ким майже не говорила, на запитання відповідала однозначно, але й не плакала. Просто часто лежала на ліжку, тиха й сумна.

Через пів року завідувачка занепокоїлася – жодних змін у поведінці Насті не сталося.

Крихітка поводилася полохливо… Марина Аркадіївна вирішила попросити допомоги у священика – він приходив причащати дітей.

Мовляв, пора б дівчинці вже відтанути, входити в життя заново:

– Спробуйте нашу Настуню розговорити. Застигла вона й причаїлася. Може, хоч вам довіриться? Можливо, ви знайдете потрібні слова.

Священик пообіцяв. І одного разу дівчинка розповіла йому, що до неї приходила мама:

– Вона просила мене не плакати і сказала, що до мене інша мама прийде.

– Інша? – здивувався священик.

– Так, вона мені її показала й імʼя назвала.

– То ти її чекаєш, цю іншу маму?

– Весь час чекаю.

– А як її звуть?

– Мама просила нікому не казати.

…Марині Аркадіївні все стало ясно. Настя вірить у свій сон чи навіть його вигадала, але саме це допомагає їй справлятися зі своєю втратою.

Завідувачка попросила вихователів ставитися до дівчинки дбайливіше, і частіше заводити з нею розмови про майбутнє, про прийомних батьків.

Адже дівчинка маленька зовсім, гарненька – проблем з удочерінням бути не повинно.

Бажаючі забрати Настуню справді були. Але щоразу дитина, почувши ім’я майбутньої мами, категорично відмовлялася.

А якщо починали вмовляти, дівчинка влаштовувала таке, що вихователі не знали куди себе подіти.

Завідувачка, само собою, намагалася заспокоїти та обнадіяти претендентів – мовляв, треба почекати ще трохи. Все призабудеться, дівчинці обов’язково захочеться знайти нову родину.

Але вдруге ніхто за нею приходив…

Минали тижні та місяці, а Настя все чекала маму.

… У п’ятницю Настя бігла по коридору повз медпункт. Двері відчинилися, звідти хтось вийшов і жіночий голос покликав:

– Заходьте!

Настя стала, як вкопана. Хоча кликали не її, біля дверей стояли старші дівчатка, вона відчула – це до неї.

Наступна по черзі забарилася і замість неї до кабінету проскочила Настя.

Лікарка, яка щось писала, підвела голову і здивовано подивилася на неї.

– Мамо! Матусю! – дівчинка кинулася до неї в обійми. – Мама Віра! Як довго ти не приходила! Ти мене забереш?

Лікарка, здивовано, обіймала її і примовляла крізь сльози:

– Звичайно, доню, я прийшла, я заберу тебе…

Марина Аркадіївна була вражена не менш:

– Дивно, але це правда. Адже Настя не могла знати як вас звуть! Вона справді чекала на вас, Віро Петрівно. Говорила, що у жінок, які хотіли її удочерити, «неправильне» ім’я. Не таке, яке їй назвала її покійна мати. А ми не вірили! Думали, вигадує дівчинка! Вибач нас, Господи!

– Знаєте, це все невипадково, це Божий дар, – заплакала Віра. — Адже ми нещодавно сюди переїхали. Чоловік у мене дуже слабий, і я наполягла на переїзді в тихе місце, на природу – в будинок з верандою та садом.

Він не хотів, погодився тільки коли я знайшла вакансію, вашій лікарні потрібен був педіатр.

А тепер у нас буде дочка! Він так мріяв про дівчинку! Скажіть, а чи довго оформляти документи?

…Через два місяці маленька Настя переїхала у будинок своїх нових батьків.

Через рік чоловік Віри почав одужувати. А ще через рік у неї з’явилася сестричка.

Маринкою її назвали, на честь завідувачки дитбудинку…

Вам також має сподобатись...

Олексій повертався з додому від матері. Вчора він посварився з своєю дружиною Світланою, тому вирішив переночувати у мами. – Треба, мабуть, вибачення просити у Світлани, бо так і до розлучення дійде, – думав дорогою додому чоловік. Через декілька хвилин він був біля свого під’їзду. Швидко піднявся на свій поверх, тихо відкрив двері своїм ключем. З кухні долинали два жіночі голоси.  – Знову ця, Марина прийшла, – подумав Олексій. – Напевно, Світлану проти мене налаштовує. Олексій прислухався до розмови дружини та її подруги і застиг від почутого

Віталік зручно розташувався на дивані, невдовзі розпочнеться футбол. Але не встиг пролунати стартовий свисток, як у вітальню заявилася дружина з дошкою для прасування. – Ну все, звук у телевізорі можна вимикати, – сумно подумав Віталік. Прасувати мовчки дружина не буде. Рапто,  у голові Віталія, виникло геніальне рішення

Михайло з дружиною Ритою поїхали в село на оглядини будинку. Вони хотіли купити собі хату. По дорозі їм трапився місцевий старенький, який зголосився показати дорогу. – Туди, – показав пальцем дідусь на один з сільських будинків. Вони всі зайшли в ту хату. Літня господиня сиділа на стільці біля столу і щось вʼязала. – Хто там ще прийшов? – запитала вона. – Я, – відповів дідусь. – Зустрічай-но, Ганно, гостей! – Яких ще гостей? – невдоволено перепитала господиня. – А ти сама глянь! – сказав дід і увімкнув світло. Михайло, як глянув на стіни хати, то так і оторопів від побаченого

Баба Валя прийшла додому і виклала з пакета продукти. Вона трішечки перекусила канапками з сиром і ковбасою і сіла на диван. На дивані лежав старий фотоальбом. Баба Валя відкрила його і задумалася… Ось вона виходить заміж. Ось її коханий Петро, міцний, роботящий. За ним, як за кам’яною стіною! Син народився, жили дружно, щасливо. А потім зненацька не стало її коханого чоловіка… Син одружився і поїхав за кордон. Внука тільки на фото бачила. – Ех, і коли життя пролетіло? – зітхнула баба Валя. А наступного дня вона вирішила діяти