– Ох і вигадниця ти, Настусю, – цього разу Марина Аркадіївна засмутилася по-справжньому. – Така родина хороша, і тітка Олена добра дуже жінка. Тобі було б у них добре.
Настя дивилася спідлоба – ані провини, ані сорому, ані страху в очах, зате велика сльозинка вже готова була побігти ніжною щічкою…
Завідувачка дитбудинку тут же змінила тон і посміхнулася:
— Ну все, досить сльози лити, ми так не домовлялися. Але ти хоч можеш сказати, янголятко моє, кого ти чекаєш? Як її звуть?
– У моєї мами інше ім’я, – вперто повторила Настя слова, які завідувачка вже чула неодноразово.
– Інше – це ми зрозуміли, дитинко. Яке?
Тут сльози в Насті пішли ще більше… І Марина Аркадіївна звично кинулась втішати її.
Злитися на це янголятко можна було рівно п’ять секунд. Її навіть діти шкодували – знали, що вона залишилася круглою сиротою.
Адже в дитбудинку кожна дитина в душі вірить у диво, в те, що батьки прийдуть і заберуть її додому.
Насті ж не було кого чекати…
Батька не стало, коли вона ще була зовсім маленька. А мама… Мама дуже любила її, з рук не спускала, кожну вільну хвилину з нею проводила.
Коли дитина підросла і стала запитувати: «А де тато?», відповідала:
– Він дуже тебе любив, маленька моя красуне, але так вийшло – пішов назавжди. Тепер я любитиму тебе за нас двох…
Дівчинці було майже п’ять років, коли мама важко заслабла і її не стало.
…У дитбудинку, на відміну від інших новеньких, Настя з перших днів була спокійною.
Так, ні з ким майже не говорила, на запитання відповідала однозначно, але й не плакала. Просто часто лежала на ліжку, тиха й сумна.
Через пів року завідувачка занепокоїлася – жодних змін у поведінці Насті не сталося.
Крихітка поводилася полохливо… Марина Аркадіївна вирішила попросити допомоги у священика – він приходив причащати дітей.
Мовляв, пора б дівчинці вже відтанути, входити в життя заново:
– Спробуйте нашу Настуню розговорити. Застигла вона й причаїлася. Може, хоч вам довіриться? Можливо, ви знайдете потрібні слова.
Священик пообіцяв. І одного разу дівчинка розповіла йому, що до неї приходила мама:
– Вона просила мене не плакати і сказала, що до мене інша мама прийде.
– Інша? – здивувався священик.
– Так, вона мені її показала й імʼя назвала.
– То ти її чекаєш, цю іншу маму?
– Весь час чекаю.
– А як її звуть?
– Мама просила нікому не казати.
…Марині Аркадіївні все стало ясно. Настя вірить у свій сон чи навіть його вигадала, але саме це допомагає їй справлятися зі своєю втратою.
Завідувачка попросила вихователів ставитися до дівчинки дбайливіше, і частіше заводити з нею розмови про майбутнє, про прийомних батьків.
Адже дівчинка маленька зовсім, гарненька – проблем з удочерінням бути не повинно.
Бажаючі забрати Настуню справді були. Але щоразу дитина, почувши ім’я майбутньої мами, категорично відмовлялася.
А якщо починали вмовляти, дівчинка влаштовувала таке, що вихователі не знали куди себе подіти.
Завідувачка, само собою, намагалася заспокоїти та обнадіяти претендентів – мовляв, треба почекати ще трохи. Все призабудеться, дівчинці обов’язково захочеться знайти нову родину.
Але вдруге ніхто за нею приходив…
Минали тижні та місяці, а Настя все чекала маму.
… У п’ятницю Настя бігла по коридору повз медпункт. Двері відчинилися, звідти хтось вийшов і жіночий голос покликав:
– Заходьте!
Настя стала, як вкопана. Хоча кликали не її, біля дверей стояли старші дівчатка, вона відчула – це до неї.
Наступна по черзі забарилася і замість неї до кабінету проскочила Настя.
Лікарка, яка щось писала, підвела голову і здивовано подивилася на неї.
– Мамо! Матусю! – дівчинка кинулася до неї в обійми. – Мама Віра! Як довго ти не приходила! Ти мене забереш?
Лікарка, здивовано, обіймала її і примовляла крізь сльози:
– Звичайно, доню, я прийшла, я заберу тебе…
Марина Аркадіївна була вражена не менш:
– Дивно, але це правда. Адже Настя не могла знати як вас звуть! Вона справді чекала на вас, Віро Петрівно. Говорила, що у жінок, які хотіли її удочерити, «неправильне» ім’я. Не таке, яке їй назвала її покійна мати. А ми не вірили! Думали, вигадує дівчинка! Вибач нас, Господи!
– Знаєте, це все невипадково, це Божий дар, – заплакала Віра. — Адже ми нещодавно сюди переїхали. Чоловік у мене дуже слабий, і я наполягла на переїзді в тихе місце, на природу – в будинок з верандою та садом.
Він не хотів, погодився тільки коли я знайшла вакансію, вашій лікарні потрібен був педіатр.
А тепер у нас буде дочка! Він так мріяв про дівчинку! Скажіть, а чи довго оформляти документи?
…Через два місяці маленька Настя переїхала у будинок своїх нових батьків.
Через рік чоловік Віри почав одужувати. А ще через рік у неї з’явилася сестричка.
Маринкою її назвали, на честь завідувачки дитбудинку…
