Все почалося з того, що у Наталі з двору зник казан.
Хороший такий казан – великий чавунний, на тринозі, зносу йому не було.
Її чоловік його привіз, коли із заробітків приїхав, сказав, що великі гроші віддав.
Наталя натішитися не могла – місця у дворі займає небагато, а скільки страв можна в ньому приготувати – і плов, і печеню, і будь-які тушковані страви, та ще якісь ароматні – з димком.
Перше, що Наталя зробила – це викликала дільничного.
– Винесли! – мало не плакала вона. – Мабуть, на метал здали!
– Та кому він треба на метал, копійки коштує! Найімовірніше, так забрали. Ну ходімо по сусідах походимо…
Дільничний Олексій був незадоволений раннім викликом – його з ліжка підняла Наталя у вихідний.
Він похмуро пройшов уздовж парканів і вказав на одне подвір’я:
– Це ваш казан?
Наталя глянула туди, куди показував Олексій і очам своїм не повірила.
– Мій! – вигукнула Наталка. – Я так і думала, що ця родина якась дивна!
На подвір’ї у Петряків стояв її казан – вже навіть триногу примостили!
Петряки в село переїхали зовсім недавно вдвох – Мишко і Катя. Року ще не минуло.
Довгий час вони трималися особняком, а потім Мишко трохи подружився з чоловіком Наталки Олегом.
Ну не те, щоб дружба аж прямо була, а так – потягували пінне часом один в одного на подвірʼї.
Ні Каті, ні Наталі це не подобалося – вони виставляли мужиків зі своїх дворів, і ні щоб дружинам об’єднатися, так вони тільки почали сваритися, або просто ігнорували одна одну, не віталися під час зустрічі.
Наталя з дільничним постукали в двері. Вийшов Мишко. Було видно, що він вчора явно гульбанив.
– Ось тут жінка хоче з’ясувати, яким чином її казан опинився у вас у дворі?
– Так мені його Олег віддав! Каже, мовляв, забирай, я собі ще такий самий привезу…
– Брешеш! – ахнула Наталка. – Олег сьогодні першим автобусом на залізничний вокзал і на заробітки поїхав!
– Ну правильно! Він учора й віддав! Іду пізно ввечері вздовж вашого паркану, він один у дворі сидить, погульбанити нема з ким, кличе до себе, а ти вже спала. Сів я з ним, плов їмо, заговорили про казан, він мені й каже – якщо подобається, забирай, я ще такий самий привезу! Та самі поміркуйте – якби я взяв, то сховав би його, а так на подвір’ї залишив, щоб всі бачили!
– Ага, як же ж! Буде мій чоловік такими грошима розкидатися, цей казан багато коштує! Мені Олег казав!
Олексій і Мишко захихотіли.
– Ну саме такий казан небагато коштує, – сказав дільничний. – Є, звичайно, й дорогі, але цей не з тієї серії. Олег собі гарну заначку зробив. Ну, що розібралися?
Олексій переступав з ноги на ногу, йому хотілося швидше піти додому і лягти спати.
– Ні, вже, постривай, щось я не вірю цьому пройдисвіту, – Наталя набрала телефон чоловіка. – Олеже, ти вчора віддавав Петрякам наш казан? Що значить – не пам’ятаю? Пам’ятаєш, що гульбанили і не пам’ятаєш, що подарував? Щасливої дороги, гульвіса!
Після розмови Наталка дивилася кудись убік, ніби сама була винна…
– Повертайте наш казан назад, – сухо сказала вона. – На тому й розійдемося…
– Та будь ласка, нам такі подарунки ні до чого! – Мишко взяв казан і триногу і відніс Наталці у двір.
Розійшлися. Олексій ішов бурмочучи собі під ніс – мовляв, ні щоб Наталці спочатку самій пройтися по сусідах і розібратися, так ні – дільничного треба будити в неділю.
І так були напружені стосунки між сім’ями, але стали ще гіршими…
А наступного дня повернувся з навчання син Петряків – високий, гарний хлопець.
Він крокував по сільській вулиці, і навіть Аліна, вісімнадцятирічна дочка Наталі, перегнулась через паркан, щоб добре розгледіти симпатичного незнайомця.
Наталка сама миттю глянула на хлопця – якийсь новенький, але коли він повернув у двір Петряків, вона невдоволено скривилася.
– Ну що задивилася? – роздратовано гукнула вона Аліні. – Іди допомагати мені на городі!
Треба було такому статися, що Аліна й Ігор, син Петряків, закохалися один в одного майже з першого погляду. Іронія долі якась!
Спочатку Наталя навіть не здогадувалася – ну пропадає десь вечорами донька, та й годі! Але коли вона побачила, що Ігор та Аліна цілуються біля паркану Петряків, у неї потемніло в очах.
– Ану додому йди! – Наталка підбігла до доньки.
На галас вибігла Катя – мовляв, що тут трапилось? Розібравшись, вона зловтішно посміхнулася.
– Ну, ще скажи, що ми в тебе доньку забрали, як твій «дорогий» казан.
– Так, забрали! Від вашої родини тільки й чекай лиха!
Аліна тієї ночі зникла, та й Ігор теж. Хоч би як хотілося, але довелося об’єднатися сім’ями – діти не прийшли додому, хоч і повнолітні.
На свої телефони вони не відповідали. Дзвонили навіть дільничному Олексію, той стримався, щоб не послати подалі тих, хто дзвонив – мовляв, дорослі, закохані, мають право, а якщо на три дні пропадуть, ідіть писати заяву.
Шукали по селі – не знайшли, але все ж таки хтось бачив парочку, яка сідала на останній автобус.
Якось полегшало, хоч все одно тривожно було на душі. Наталка запросила Катю додому, запропонувала смачне домашнє ігристе. Спокійно поговорили, знайшли спільні теми, інтереси.
– І чого ми з тобою весь час сварилися, га Наталю? – запитала Катя.
– Та не знаю! Чоловіків своїх ганяли за таке, а самі ось ігристе дістали.
Аліна й Ігор з’явилися лише надвечір наступного дня. Ідуть за ручку, опустивши голову – мовляв, винні! Наталка покликала їх до себе, але якось м’яко, без злості.
– Мамо, ти як хочеш, але ми їдемо жити в місто, винаймемо квартиру. Я іду вчитися, Ігор працюватиме, ми вже все вирішили, навіть не відмовляй і не сварись! А потім ми одружимося.
– Та робіть що хочете, – зітхнула Наталка. – Все одно відмовити я тебе не зможу.
Коли цю новину дізнався після приїзду Олег, він дуже зрадів – йому подобався сват.
– Ага! – усміхнулася Наталка. – А ти йому в подарунок ще й казан привези! Дорогий, як ти сказав.
Олег зніяковів – його таємниця із заначкою була розкрита.
Але Петрякам він все ж таки привіз великий казан з триногою – ніяково вийшло зі сватами.
Тим більше він так став у нагоді пізньої осені: молодята одружилися, і для всіх гостей приготували в ньому печеню – усім вистачило!
