Старий годинник зупинився рівно в той момент, коли Ігор дізнався про те, що не стало його дідуся.
Він навіть не одразу зрозумів, що сталося – просто помітив, що маятник застиг, а стрілки показують за чверть третю.
Згодом він подумає, що це якийсь знак, але зараз було не до того…
– Як же ж так? – бурмотів він у слухавку. – Я ж збирався на вихідних…
Тітка Валя, сестра діда, схлипувала у слухавку:
– Ось так, Ігорчику. Вчора ще гриби закривав, а сьогодні вранці – все. Серце. Швидка приїхала, та тільки толку вже…
Ігор дивився у вікно своєї нової квартири. Місто внизу жило своїм життям – люди поспішали у своїх справах, машини повзли у вічних корках.
А десь там, у старому районі приватних будинків, у своєму невеликому будиночку з грушевим садом пішла людина, яка замінила йому батька. І матір. І всіх довкола.
У сусідній кімнаті плакав однорічний Мишко – син від другого шлюбу. Нинішня дружина Катя намагалася його заспокоїти.
А десь в іншому районі міста жив його старший, п’ятнадцятирічний Денис, який діда майже не знав.
Принаймні так думав Ігор.
Спогади накочували хвилями…
Ось дід вчить його забивати цвяхи – йому років п’ять, молоток здається неймовірно важким.
Ось вони разом фарбують паркан – йому дванадцять, і дід вперше розмовляє з ним, як із дорослим, розповідає про те, як познайомився з бабусею.
Ось випускний у школі – дід сидить у актовому залі, крадькома витирає сльози, коли Ігор отримує золоту медаль.
А потім – чорний день поминок батьків.
Дід тримає його за плечі, і ця міцна рука – єдине, що утримує сімнадцятирічного Ігоря від падіння у безодню розпачу.
– Ми впораємося, онучку, – каже дід, й Ігор вірить.
Вони впораються.
Перше весілля – на Марині, однокласниці, першій красуні школи. Дід тоді хитав головою:
– Рано тобі, Ігорю. Та й дівчисько дуже балуване.
Але на весіллі радів найбільше, співав, танцював.
А коли народився Денис, сяяв від щастя, хитав правнука на руках і примовляв:
– Ось тепер, Ігорю, ти справжній мужик. Сина народив…
Розлучення сталося, коли Денису було п’ять. Марина вимагала нову квартиру у центрі, машину, відпочинок за кордоном.
А він, молодий фахівець, тільки розпочинав свій шлях.
– Я не для того заміж виходила, щоб животіти в твоїй однокімнатній квартирці! – галасувала вона.
І пішла до якогось бізнесмена.
Дід тоді підтримав:
– Не падай духом, внучику. Не варто вона твоїх сліз. Чоловіки плачуть, та тільки не з такого.
А потім додав щось про те, що чоловікові без жінки не можна, що життя не закінчується. Ігор не слухав – було важко і прикро. Він з головою пішов у роботу, і поступово справи пішли вгору.
Катю він зустрів три роки тому – вона прийшла на його фірму працювати дизайнером інтер’єрів.
Тиха, скромна, талановита. Повна протилежність Марині. Вона нічого не вимагала, просто любила. І Ігор розтанув, повірив, що може бути щасливим.
Дід не схвалив.
“Не по-людськи це, – казав він. – У тебе син росте, а ти що робиш? Денис як? Подумав про нього? Не діло це – на спідницю сина проміняти.
Ігор сердився, галасував, що це його життя, що він має право на щастя.
Востаннє вони бачилися рік тому, на дні народження діда. Ігор тоді привіз Катю знайомитись, вона була вже на сьомому місяці.
Дід був підкреслено ввічливий, але холодний.
А тепер ось – цей годинник і голос тітки Валі в слухавці:
– Поминки післязавтра. Ти приїдеш?
Звісно, він приїде. Тільки як бути з Мишком? Катя не зможе одна, має важливий проєкт. І Дениса треба попередити… Він уже пів року не бачив сина – той увесь час був зайнятий навчанням, спортом, друзями.
– Я з тобою поїду, – сказала раптом Катя, хитаючи Мишка. – Візьмемо малого й поїдемо. Не можна тобі одному.
Ігор хотів заперечити, але вона похитала головою:
– Вирішено. Подзвони Марині, нехай Дениса відпустить.
Марина слухавку не взяла. Передзвонив син.
– Тату, я вже знаю. Мама сказала.
– Ти… Приїдеш?
Пауза.
– Приїду. Тільки… Можна я один?
Ігор стиснув зуби. Вічно Марина налаштовує сина проти нової родини. Хоча… Може, річ не в ній? Може, це він сам усе зіпсував?
– Звісно, можна.
У дідовій хаті нічого не змінилося. Ті ж старі фотографії на стінах, той самий запах груш і чомусь полину, той самий скрип підлоги. Тільки самого діда немає, і від цього будинок здавався порожнім, осиротілим.
Тітка Валя метушилася, пропонувала всім чай. Катя намагалася допомогти з приготуванням, але її чемно випроваджували. Мишко розглядав килим на стіні, щось бурмотів собі під ніс.
Ігор дивився на сина і раптом зрозумів: цей килим пам’ятає іншого хлопчика, Дениса. Он там, у кутку, навіть залишилася пляма від фарби – це вони з дідом малювали якийсь плакат до школи…
Денис із матір’ю приїхали надвечір. Марина, побачивши Катю з дитиною, підібгала губи і повела сина в іншу кімнату. Ігор помітив, як Денис, проходячи повз, подивився на молодшого брата – з цікавістю та якоюсь незрозумілою тугою.
А вночі Ігор не міг заснути. Все ходив по хаті, брав знайомі з дитинства речі. Ось фотографія його батьків – дід зберіг, хоча вони так давно вже пішли.
– Щоб пам’ятав, – говорив він.
Ось його шкільний атестат у рамці. Грамоти, якими дід так пишався.
У кутку стояв старий сервант, і Ігор раптом згадав, як вони з дідом робили його на замовлення бабусі. Йому було тоді років з дванадцять, він більше заважав, аніж допомагав, але дід терпляче пояснював, що і як.
– Розумієш, – казав він, – річ має бути з душею. Тоді вона століття простоїть. Ось дивись – це ластівчин хвіст називається, а це шип. Бачиш, як входять один в одного? Міцно, надійно. Так і в житті має бути – щоб все міцно, надійно.
Він відкрив сервант і застиг.
На верхній полиці лежав альбом, якого він ніколи не бачив. Ігор відкрив його – і по спині пробіг холодок. Фотографії. Він із Денисом зовсім маленьким. Денис у шкільній формі. Вирізки з газет про змагання з плавання, де Денис посів перше місце. І навіть… Свіжі роздруківки із соцмереж, де Денис із друзями.
– Дід завжди стежив за Денисом, – тихо сказала тітка Валя.
Ігор не помітив, як вона підійшла.
– Пишався ним. І хвилювався, що ви рідко бачилися.
– А я й не знав…
– Звісно, не знав. Ти ж весь у своїх справах. А дід… Він же й тебе виховував один. І Дениса любив як рідного. Тільки гордий був, мовчав усе.
В альбомі були інші фотографії – якісь зовсім свіжі. Ось Денис із дідом у саду, вони щось обговорюють. Ось вони разом лагодять старий велосипед. А ось – знімок цієї весни, судячи з квітучих груш за спиною.
– Він часто приходив, – продовжувала тітка Валя. – Майже щотижня забігав. То уроки робив тут, то просто так. Дід йому фізику пояснював, уявляєш? Сам підручники купував, щоб не забути. А коли дізнався про твого молодшого… Плакав, Ігорю. Говорив – ось і ще один правнук, а я ніяк не зрозумію, як з першим бути. Мов віддаю.
Ігор сів просто на підлогу, притиснув до грудей альбом. Як же так вийшло? Коли він встиг усе втратити – і сина, і діда? Чому не бачив, не розумів?
Зранку його розбудив дитячий плач. Але не Мишко плакав – Денис. Сидів на ґанку, як у дитинстві. Ігор сів поряд, обійняв за плечі. Денис не відсторонився.
– Знаєш, – сказав він раптом, – я ж до діда часто заходив. Просто… не казав тобі. Він мені допомагав із фізикою. І про тебе розповідав, яким ти був у моєму віці.
Ігор відчув, як до горла підступає ком.
– Сину, я…
– Він казав, що ти добрий. Що просто заплутався трохи, тому й не спілкуєшся особливо зі мною. І що я маю тебе зрозуміти… – Денис помовчав. – А я не міг збагнути. Все думав, як же так? У тебе тепер інша сім’я, інший син… А я й не потрібний.
– Денисе, немає в мене іншої родини. Є ти мій старший, улюблений син. І є Мишко – твій брат. І Катя… Вона хороша.
– Знаю. Дід так казав. Що вона не винна ні в чому. І Мишко… Він кумедний. І на тебе схожий.
Вони сиділи на ґанку, поки не вийшла Катя з Мишком. Малюк одразу потягнувся до брата, і Денис вперше взяв його на руки. А в будинку цокав старий годинник – Ігор завів його вранці. Він ішов трохи нерівно, але йшов.
– Тату, а можна я до вас приходити буду? Ну, в гості іноді? І до Мишка теж…
– Звичайно, синку. Завжди. Ти ж знаєш, де ми живемо?
– Знаю. Дід казав…
Ігор дивився на своїх хлопчиків і думав про діда. Можливо, він таки встиг щось зробити правильно? Може, ця ниточка між братами, яка простяглася зараз, – це також його заслуга?
Пізніше, розбираючи речі діда, він знайшов конверт. Усередині – пожовкла фотографія, де вони з дідом щось майструють у гаражі, і записка: «Ігорю, знаю, що знайдеш. Пам’ятай – сім’я, як той сервант. Головне – щоб усі деталі на місці були і одна в одну входили. Тоді ніяка біда не страшна.»
Годинник на стіні продовжував цокати. Як і життя, яке, незважаючи ні на що, тривало. І тепер Ігор точно знав: дід мав рацію. Усі деталі мають бути на місці, і старі образи не повинні руйнувати те, що створювалося роками.
Після поминок Ігор не став продавати дідів будинок, як збирався раніше. Натомість вони з Денисом щовихідних приїжджали туди – щось лагодили, прибирали в саду, просто сиділи на ґанку і розмовляли. Катя готувала обід, Мишко освоював дідів сад, а Денис навчав його вимовляти своє ім’я.
Марина спочатку опиралася цим зустрічам, говорила чоловікові:
– Ти від сина відмовився заради нової дружини, а тепер згадав, що ти батько? А потім впокорилася. Можливо тому, що вперше за довгий час бачила сина по-справжньому щасливим. А може, зрозуміла щось важливе для себе.
Якось, розбираючи старі речі на горищі, Денис знайшов коробку з інструментами діда.
– Дивися, тату, – покликав він, – тут усе, як у музеї! І рубанок, і… А це що?
Ігор узяв у руки потертий молоток – той самий, яким навчався забивати цвяхи у дитинстві.
– Це, сину, історія нашої сім’ї. Дід говорив – хороший інструмент може служити кільком поколінням. Головне – правильно ним користуватися і вчасно лагодити те, що зламалося.
Денис задумливо покрутив молоток у руках:
– А навчиш мене? Ну, як дід тебе вчив?
– Навчу. І Мишку потім навчимо. Будемо разом.
Того вечора вони засиділися допізна. Ігор розповідав синам історії зі свого дитинства.
Про те, як вони з дідом будували шпаківню, як ловили рибу на старому ставку, як дід вчив його бачити красу в простих речах.
А старий годинник усі цокав і цокав, відміряючи час нового життя – того, в якому більше не буде недомовленості й самотності.
Того, про яке мріяв дід…
Перед від’їздом Ігор почепив дідову фотографію поряд із годинником.
– Дивись, діду, – сказав він тихенько. – У нас все вийшло. Всі деталі на місці.
І йому здалося, що дід усміхнувся з фотографії – тією самою усмішкою, якою колись усміхався давно, дивлячись на свого маленького онука, який пізнає великий світ…
