Життєві історії

В Надії не стало дядька Олексія і його дружини Наталі. Надія, сумувала більше, аніж їхній рідний син Олег! Вона дуже любила родичів… Олег вирішив продати будинок батьків. Знайшов покупців, тільки треба було винести весь мотлох. – Допоможи все викинути, га? – попросив він Надію. – А можна я меблі собі візьму? – запитала та. – Та хоч все забирай! Бери, що треба, цінного у них нема нічого… Олег продав будинок і поїхав. Надія вирішила розібрати коробку з одягом. Раптом з неї випав якийсь пакунок. Надія здивовано розгорнула його і аж присіла від побаченого

Надія вперше з’явилася у тітки Наталі та дядька Олексія у 17 років.

Приїхала з села у їхнє велике селище вчитися в училищі. Мала вона в своє село повернутися після навчання.

Роки навчання пролетіли швидко. Надія вчилася, гуляла. А що ще їй робити молодою та красивою?!

Дядько її годував, гуляти дозволяв. Але одразу попередив, щоб у подолі не принесла. А його дружина Наталя не дуже й лізла в справи Надії. Адже це дядьку доручили глядіти за племінницею. Але нічого не сталося. Обійшлося, як то кажуть…

Надія поїхала в рідне село працювати. А через рік запросила родичів на весілля. Наталя з Олексієм здивувалися. Наречений виявився з їхнього селища та ще й з однієї вулиці з ними!

Знали вони хлопця добре, але нічого хорошого в ньому не було. Батьків уже немає, любили погульбанити доки не заслабли. Зате хлопець мав будинок, великий, добротний.

Навіть дивно, що у таких людей будинок такий гарний. Ось у цьому будинку й почали жити молоді.

Надія часто прибігала до дядька пізно вночі. Василь гульбанив і сварився на її…

Спочатку прибігала Надія одна, потім із дітьми.

Дядько ходив розбиратись, але допомагало ненадовго. Намагалася Надія повернутися до батьків у село, але там на неї ніхто не чекав, тим більше з двома дітьми. Крім неї п’ятеро дітей у батьків ще було, всі молодші за неї.

Так і бігала вона доки сини не підросли. Спочатку вони захищали матір, а потім поїхали на навчання і в село більше не повернулися. Але чоловік уже заспокоївся, так дуже вже не сварився.

Просто Надія вже вивчила його характер. Зайвого хильне і він спить. Та й сама звикла. Часто її бачили веселою…

Жили вони завжди бідно. І город начебто є, а картоплею завжди дядько Олексій із дружиною допомагали. Якщо зайве – не шкода. Не пропадати ж.

А Надія ні від чого не відмовлялася. Брала що дають: картопля, морква дрібна, огірки, варення. Та й від речей не відмовлялася. Іноді й грошей позичала, зовсім трохи, щоб не віддавати.

– Давайте я вам хоч відпрацюю, – казала вона.

– Іди. Ми самі поки що справляємося. Не треба нам допомагати.

Наталі було шкода племінницю чоловіка. Недолуге життя у неї вийшло, добре, що її сини поїхали. Говорять, що живуть добре.

Так і йшло життя. Мало, що змінювалося в них. Тільки всі старіли. Олексію з Наталією по 80 років вже виповнилося, а Надії 50.

В цей час заслаб чоловік Надії, одразу зліг і більше не вставав. Два роки вона доглядала чоловіка. У цей час і дядько з дружиною здали. Здоров’я їх теж підводило. А найближче тільки племінниця виявилася.

Син Олег у місті, зайнятий, приїхати не може. А раніше часто приїжджав, але ж це для себе. То за грошима, то за продуктами…

А Надія часто забігала до родичів. В магазин, на пошту, скрізь сходить. Усі новини розповість. У лікарню зводить і навіть з лікарями посвариться, щоби лікували краще. Так і металася між чоловіком, родичами та роботою. Звідки й сили бралися. Все встигала, про гульки геть-чисто забула і більше ніколи не згадувала. Навіть після того, як чоловіка не стало, жодного разу не гульбанила.

‐ Надійко, як би ми без тебе! Не впоралися б. Ти як янгол наш! – часто казала їй Наталя.

– Та ви для мене більше зробили. Я як приїхала, так ви мені допомагали. Більше, аніж батьки дали.

– Вони б дали, та багато вас у них було. А ти старша. Ми тут із дідом вирішили. Слухай…

– Ні, ні, мені нічого не треба! У вас є син. Все йому! А я маю будинок. Мені більше не треба…

– Ти слухай! Дім тобі не пропонуємо. Нехай синові й буде. А то він ще позиватися почне. Він такий. Йому багато чого дісталося. А ти поки ми живі візьми одяг. Новий. Я приготувала. Все в коробці лежить. Додому віднеси, але поки не відкривай. І сервіз у серванті з волошками. Той, що тобі завжди подобався. Сама в коробку газетками переклади. Не стане нас – все й дістанеш. Будеш нас згадувати… Може ще щось сподобалося, кажи, не соромся!

– Та ви що! Живіть! Як я без вас буду?!

– Та старі ми вже… Сама розумієш.

Надія забрала подарунки додому. Дуже їй хотілося поставити сервіз на полицю, але сервант був дуже вже старий.

А потім згадала вона про обіцянку відкрити лише після того, як їх не стане, і прибрала обидві коробки у дальній кут, щоб не бачити…

…Наталя та Олексій прожили ще три роки. Спочатку пішла Наталя, а потім через пів року й Олексій… Надія, сумувала більше, аніж їхній рідний син…

– Та ти, Надько, плачеш як за батьками!

Після таких слів від знайомих Надія плакала ще більше…

Син Олексія та Наталії вступив у спадок і вирішив продати будинок. Навіщо йому село, а гроші потрібні? Знайшов покупців, тільки будинок треба було звільнити від меблів і всього мотлоху. Дружина йому допомагати відмовилася, і він згадав про сестру двоюрідну.

– Допоможи все розібрати і викинути, га.

– А навіщо викидати?

– Одяг, меблі… Це ж старе, нікому не потрібне…

– А можна я меблі візьму?

– Та хоч всі забирай! Та й посуд можеш забрати. Ти ж із ними була останнім часом, дякую тобі велике! Бери, що треба, цінного у них нема.

– От, дякую!

Надія перенесла в дім більш-менш хороший посуд, з меблями допомогли сусіди. Одяг теж розібрала, що в багаття, що собі. У селі і підлогу мити добре.

Олег продав будинок і поїхав. А Надія почала наводити лад у своєму будинку. Їй не терпілося викинути всі свої старі меблі і поставити хоч і не нові, але набагато кращі.

Усе старе вона викинула, ніби прощалася з минулим життям. Глянула і ахнула! Вікна треба поміняти і шпалери поклеїти… Зібрала всі свої заощадження – мало. Але на одну кімнату вистачить. Решта потім. Сільські жінки можуть все…

І ось кімната після ремонту і з новими меблями. Чисто світло. Сервіз стоїть на поличці. Надія вирішила і коробку з одягом розібрати. Тим більше, його вже є куди розкласти.

Абсолютно нове постільне, рушники. Надія навіть заплакала від радості. Адже вона й старе від тітки забрала.

– Тепер надовго вистачить, – подумала вона.

У цей час із комплекту випав якийсь пакунок. Надія здивовано розгорнула його і аж присіла від побаченого!

Там були гроші!

– Віддячили, значить, – пробурмотіла вона. – Тепер на весь ремонт вистачить і ще й залишиться…

Надія знову заплакала…

…Зараз Надія так і живе у своєму оновленому будинку. Вже давно на пенсії. Часто згадує своїх найближчих родичів.

Сини із сім’ями приїжджають у відпустку і матір не забувають…

Вам також має сподобатись...

Матері у Сергія не стало давно. Батько одразу ж привів у будинок нову дружину – Ніну. Сергій спочатку не прийняв мачуху, але потім побачив, що тітка Ніна чудова людина. Не від хорошого життя за вдівця пішла… Сергій повертався у рідне місто з навчання. Його батьки жили на околиці, у своєму будинку. Першим побачила Сергія тітка Ніна. – Сергійко наш повернувся! – обійняла вона пасинка. Батько підійшов, теж обійняв сина. І тут тільки вони побачили, що поряд із сином хтось стоїть… – А це хто із тобою? – ахнули батьки. Вони не розуміли, що відбувається

Ліля прийшла з роботи пізніше, ніж зазвичай. – Ти чого так пізно? – зустріла її в коридорі мама. – На вулиці дощ. В пробку потрапили, – пояснила дочка. Ліля пройшла на кухню. Мати пішла слідом. – Я склала список продуктів, які треба купити, – сказала мати, і дала дочці список. – Добре, куплю, – відповіла Ліля і взялася за приготування вечері. Мати пішла у свою кімнату. Ліля почистила картоплю і поставила її варитися. Раптом жінка почула, як мати в свої кімнаті, з кимось гучно розмовляє по телефону. Ліля прислухалася до розмови і застигла від почутого

Від Ані пішов чоловік. Прийшов, зібрав речі і сказав, що йде. Жінка не могла прийти до тями. Аня вирішила написати подрузі, про те що з нею відбулося. Раптом жінка помітили, що до неї в друзі попросився якийсь незнайомий чоловік. Після цього від нього надійшло повідомлення: – Аня, привіт! Це Сергій! Ти не пам’ятаєш мене? Нарешті я знайшов тебе! А наступного дня у двері подзвонили

Марія з Іваном вже лягли спати, як раптом чоловік почув, що двері у воротах заскрипіли. Іван тут же сів у ліжку, глянув на настінний годинник, потім здивовано глянув на дружину. – Ну, і кого в цей час до нас принесло? Як думаєш, Марія? – запитав він. Дружина спритно встала з ліжка, підійшла до вікна, притулилася обличчям до скла. Потім раптом відсахнулася, і схвильовано перехрестилася. – Це що це там Іване? – зашепотіла схвильовано вона. Іван теж підійшов до вікна, глянув на подвір’я і застиг від побаченого