Життєві історії

Ігор з коханою Софією поїхали в село. В цьому селі жила якась знайома Ігоревого дідуся Петра. Звали її Зінаїда Іванівна. Молоді хотіли дещо розпитати в неї про покійного діда… Якась бабуся в халаті поралася на городі. Ігор покликав її. – Що ви хотіли, молодь? – посміхнулася бабуся. – Скажіть, а ви часом не Зінаїда Іванівна? – запитав Ігор. – Так, – сказала старенька. – А чим я можу вам бути корисною? Ігор простягнув жінці якусь фотографію. – Зачекайте, зараз окуляри візьму… – здивовано пробурмотіла та. Зінаїда Іванівна глянула на знімок і її обличчя так і змінилося від побаченого

– Фу, скільки тут пилу й павутиння скрізь, – Софія йшла за своїм коханим Ігорем по горищі сільського будинку. – Скільки років тут ніхто не бував?

– Можливо рік, не знаю. Це як склад для непотрібних речей. Батьки пропонують бабусі зробити ще одну кімнату, але вона відмовляється. І навіщо вона цей мотлох тут зберігає? Все одно він більше не знадобиться…

І справді, чого тільки там не було! Поламані шафки, тріснуті дзеркала, і навіть крісло-гойдалка, яка вже покосилася.

А ще книги, дуже багато книг, але всі вони були перев’язані мотузочками і складені в одну купу, припорошену пилом та павутинням.

Софія витерла пил рукою і придивилася до обкладинок.

– Ого, скільки тут раритету! Нічого не видно, треба під лампочкою подивитися, може, щось цікаве знайдемо, незвичайне.

Ігор розв’язував мотузочки і давав Софії книжки, щоб вона переглянула їх під тьмяним світлом лампочки.

Іноді траплялося щось цікаве, але частіше книжки діда Петра по столярній та токарній справі. Книги в твердій і м’якій палітурці зі старими, пожовклими листками. Софія перегортала їх просто так.

– А раптом я там діда заначку знайду, – жартувала Софія. – У тебе дідусь не ховав гроші в книжки? Мій ховав.

– А що толку, вони вже все одно не в ходу.

В одній із товстих книжок діда лежав конверт із фотографією.

На ній була молода жінка з маленькою дитиною, а на звороті підпис:

«Одеса, 1973 рік. Сашку три місяці».

Лист було надіслано на ім’я діда Петра, але надісланий він був йому на незнайому міську адресу, для Ігоря це була загадкою.

Адреса відправника – звідкись із села поблизу Одеси, від Зінаїди Іванівни.

– Хто ця жінка? – запитала Софія.

– Не знаю, – задумливо промовив Ігор. – Дивне відправлення, листа немає, тільки фото, та адреса одержувача незрозуміла. Дід одружився з бабусю у шістдесят восьмому році… Невже він їй зраджував?

Ігор всерйоз задумався – бабуся згадувала про діда Петра, якого не стало сім років тому, як про винятково вірного чоловіка, рукастого, доброго, хазяйського.

Сидячи біля могилки вона заплаче було, витре щоки хусткою, насупить брови й іноді скаже:

– Красень, правда був, і користувався цим. На ліво не бігав, але йому подобалося, що дівки навколо нього водили хороводи.

Вийде в селі, і всім усміхається, а дівки біля паркану мліють, хоч штабелями їх клади. У місто поїдемо погуляти, знову ж таки казус – кожна перехожа на нього дивиться. Але Петро був кремінь – ні-ні!

І все ж – судячи з фотографії, є тут якась таємниця. Та й у бабусі спитати не можна, раптом вона нічого не знає.

Ось така іронія долі – заїхати до бабусі після весілля за тиждень до поїздки в Одесу, та ще й полізти на це горище, на якому вкрай рідко хтось бував.

– Ти тільки бабусі нічого не кажи, – сказав Ігор і поклав конверт у кишеню. – Потім щось дізнаємося.

Вже за вечерею, розмовляючи з бабусею, Ігор спитав:

– Бабусю, ти колись в Одесі була?

– Та що ти, я взагалі на морі ніколи не була. У нас он річка є – чим не вода? Хочеш – купайся, хочеш – рибу лови! Якось не доводилося. А ось дід твій їздив по путівці від роботи ще в сімдесятих роках. Не хотів їхати без мене, але я йому говорю – коли ти ще таку красу побачиш? Їдь. Приїхав, черепашок мені привіз всіляких, камінчиків гарних. А чому ти питаєш?

– Та ми просто туди скоро їдемо, от і хочу дізнатися – чи була ти там колись.

– Ні, не була. А нині вже слаба для таких далеких поїздок…

Хм, стало ще цікавіше.

…Коли Ігор із Софією були вже в Одесі, вони поїхали у це саме село, звідки було надіслано листа, почали шукати й адресу будинку, де жила Зінаїда Іванівна.

Якась бабуся в халаті поралася на городі. Ігор її покликав.

Він не знав, чи робить правильно, розворушивши минуле, але чомусь так хотілося все дізнатися.

– Що ви хотіли, молодь? – бабуся якось по-доброму посміхнулася. – Якщо ви щодо кімнати, щоб орендувати, то я не здаю в оренду, вибачте.

– Скажіть, а ви часом не Зінаїда Іванівна?

– Так. А чим я можу вам бути корисною?

Замість відповіді Ігор простягнув жінці фотографію.

– Зачекайте, зараз окуляри візьму… – здивовано пробурмотіла вона.

Зінаїда Іванівна сходила до хати й принесла окуляри.

Вона глянула на знімок і її обличчя раптом змінилося. В очах з’явилася тривога.

Вона підняла очі на Ігоря і запитала тремтячим голосом:

– А ви хто? Звідки у вас ця фотографія?

– Ви тільки не хвилюйтесь, – заспокоїв її Ігор. – Я знайшов цей лист у книжках мого діда. Мені просто цікава його історія. Діда не стало, і вже ніхто й нічого мені не може розповісти.

– Петра не стало? – голос старенької затремтів, і вона витерла непрохану сльозу. – А втім, так, звісно, вік уже, а він мені молодим здавався. Ой, що ж ви тут стоїте, проходьте на вулицю, зараз я вам чайку зроблю.

Поки молоді пили чай, Зінаїда Іванівна уважно дивилася на Ігоря й посміхалася.

– Значить ось ти який – племінник мого Сашка. Добре, що ти без зла в серці до мене приїхав, а я справді винна перед твоєю бабусею, але хто б встояв перед красою Петра? Я не встояла. Знала, що він одружений і синочок у нього маленький є, але не встояла…

Познайомилися ми на пляжі, подружилися, курортний роман закрутився.

Він поїхав, залишив адресу свого друга, куди я й писала.

Зрозуміла, що вагітна, але сказала про це Петру вже тільки коли народила Сашка.

Мене осуджували, але мати сина від вродливого чоловіка мені дуже хотілося.

І Сашко схожий на батька, такий самий гарний, нещодавно його ювілей відсвяткували.

Сім’я, діти, як у всіх, далеко живуть, скоро обіцяли приїхати…

– А дід як відреагував на Сашка?

– Спочатку метався, писав, дзвонив, телеграми надсилав.

Але я сказала – не треба нічого, фото тобі надішлю, щоб синочка побачив і досить. Не змогла стати розлучницею, хоч і закохана була по вуха в Петра.

Син знає історію свого походження, але його виховував вітчим, Сашко саме його вважає батьком…

…Незрозуміло чому, але Зінаїді Іванівні стало навіть шкода якось.

Поговорили ще трохи й попрощалися. Вже дорогою назад Софія з Ігорем пообіцяли один одному ніколи цю таємницю не розкривати бабусі.

Вона щиро вважає, що її Петрик ніколи їй не зраджував, тож нехай для неї він залишиться вірним чоловіком у її світлих спогадах…

Вам також має сподобатись...

Олена зі своїм сином Павлом зайшли в супермаркет. Вони набрали повні кошики продуктів і попрямували до каси. Людей було багато, тож довелося стати у чергу. Олена виклала продукти, обернулася до Павла і раптом застигла від несподіванки. Позаду них у черзі стояв якийсь ніби знайомий їй чоловік… Олена придивилася до нього й очам своїм не повірила! Вона не знала, як сказати сину про те, що побачила

Михайло поїхав на роботу рано. Його дружина Ліда теж встала раненько. Вона вийшла на подвірʼя. Їй треба було висадити багаторічні квіти, які вона вчора купила… Поки Ліда прикидала, що й куди висадити, біля воріт зʼявилася якась незнайома жінка. – Здрастуйте, – привіталась та. – Доброго дня, – відповіла Ліда. Вона вже знала майже усіх сусідів, але цю жінку бачила вперше. – Вибачте, мені треба з Мишком поговорити, – раптом сказала незнайомка. – А Мишко на роботі, і буде тільки увечері, – здивовано відповіла Ліда. – А що ви хотіли і хто ви така? Ліда не розуміла, що відбувається

Ганна Михайлівна мріяла про хату в селі. І от на ювілей син Євген з невісткою Валерією подарували їй дачу. Перед черговим сезоном Євген сказав матері: – Торік ти посадила мало овочів, тепер давай більше. – Навіщо більше?! – здивувалася Ганна Михайлівна. – Закрутки зробиш, – сказав син. – Взимку домашнім будемо харчуватися. – Я не вмію робити закрутки і не хочу вчитися! – строго відповіла Ганна Михайлівна. Та син зрозумів її по-своєму… Якось жінка приїхала в село і раптом побачила на своєму подвірʼї якогось незнайомця. Ганна Михайлівна глянула, що він робить, і за голову взялася від побаченого

Ольга з чоловіком дивилися телевізор, коли у двері подзвонили. – Я відкрию, – сказав Максим і вийшов в коридор. За хвилину чоловік повернувся, позаду нього у кімнату зайшла його мама. – Привіт, Оля! – весело сказала свекруха. – Мене завтра не буде, тому я вирішила сьогодні привітати тебе з днем народження! Інна Валеріївна простягла невістці букет троянд. Оля нерішуче взяла троянди з рук свекрухи, глянула на них і… застигла від побаченого. – Мамо, що це? – не витримав Максим, глянувши на троянди, які подарувала мати його дружині