Життєві історії

Ігор з коханою Софією поїхали в село. В цьому селі жила якась знайома Ігоревого дідуся Петра. Звали її Зінаїда Іванівна. Молоді хотіли дещо розпитати в неї про покійного діда… Якась бабуся в халаті поралася на городі. Ігор покликав її. – Що ви хотіли, молодь? – посміхнулася бабуся. – Скажіть, а ви часом не Зінаїда Іванівна? – запитав Ігор. – Так, – сказала старенька. – А чим я можу вам бути корисною? Ігор простягнув жінці якусь фотографію. – Зачекайте, зараз окуляри візьму… – здивовано пробурмотіла та. Зінаїда Іванівна глянула на знімок і її обличчя так і змінилося від побаченого

– Фу, скільки тут пилу й павутиння скрізь, – Софія йшла за своїм коханим Ігорем по горищі сільського будинку. – Скільки років тут ніхто не бував?

– Можливо рік, не знаю. Це як склад для непотрібних речей. Батьки пропонують бабусі зробити ще одну кімнату, але вона відмовляється. І навіщо вона цей мотлох тут зберігає? Все одно він більше не знадобиться…

І справді, чого тільки там не було! Поламані шафки, тріснуті дзеркала, і навіть крісло-гойдалка, яка вже покосилася.

А ще книги, дуже багато книг, але всі вони були перев’язані мотузочками і складені в одну купу, припорошену пилом та павутинням.

Софія витерла пил рукою і придивилася до обкладинок.

– Ого, скільки тут раритету! Нічого не видно, треба під лампочкою подивитися, може, щось цікаве знайдемо, незвичайне.

Ігор розв’язував мотузочки і давав Софії книжки, щоб вона переглянула їх під тьмяним світлом лампочки.

Іноді траплялося щось цікаве, але частіше книжки діда Петра по столярній та токарній справі. Книги в твердій і м’якій палітурці зі старими, пожовклими листками. Софія перегортала їх просто так.

– А раптом я там діда заначку знайду, – жартувала Софія. – У тебе дідусь не ховав гроші в книжки? Мій ховав.

– А що толку, вони вже все одно не в ходу.

В одній із товстих книжок діда лежав конверт із фотографією.

На ній була молода жінка з маленькою дитиною, а на звороті підпис:

«Одеса, 1973 рік. Сашку три місяці».

Лист було надіслано на ім’я діда Петра, але надісланий він був йому на незнайому міську адресу, для Ігоря це була загадкою.

Адреса відправника – звідкись із села поблизу Одеси, від Зінаїди Іванівни.

– Хто ця жінка? – запитала Софія.

– Не знаю, – задумливо промовив Ігор. – Дивне відправлення, листа немає, тільки фото, та адреса одержувача незрозуміла. Дід одружився з бабусю у шістдесят восьмому році… Невже він їй зраджував?

Ігор всерйоз задумався – бабуся згадувала про діда Петра, якого не стало сім років тому, як про винятково вірного чоловіка, рукастого, доброго, хазяйського.

Сидячи біля могилки вона заплаче було, витре щоки хусткою, насупить брови й іноді скаже:

– Красень, правда був, і користувався цим. На ліво не бігав, але йому подобалося, що дівки навколо нього водили хороводи.

Вийде в селі, і всім усміхається, а дівки біля паркану мліють, хоч штабелями їх клади. У місто поїдемо погуляти, знову ж таки казус – кожна перехожа на нього дивиться. Але Петро був кремінь – ні-ні!

І все ж – судячи з фотографії, є тут якась таємниця. Та й у бабусі спитати не можна, раптом вона нічого не знає.

Ось така іронія долі – заїхати до бабусі після весілля за тиждень до поїздки в Одесу, та ще й полізти на це горище, на якому вкрай рідко хтось бував.

– Ти тільки бабусі нічого не кажи, – сказав Ігор і поклав конверт у кишеню. – Потім щось дізнаємося.

Вже за вечерею, розмовляючи з бабусею, Ігор спитав:

– Бабусю, ти колись в Одесі була?

– Та що ти, я взагалі на морі ніколи не була. У нас он річка є – чим не вода? Хочеш – купайся, хочеш – рибу лови! Якось не доводилося. А ось дід твій їздив по путівці від роботи ще в сімдесятих роках. Не хотів їхати без мене, але я йому говорю – коли ти ще таку красу побачиш? Їдь. Приїхав, черепашок мені привіз всіляких, камінчиків гарних. А чому ти питаєш?

– Та ми просто туди скоро їдемо, от і хочу дізнатися – чи була ти там колись.

– Ні, не була. А нині вже слаба для таких далеких поїздок…

Хм, стало ще цікавіше.

…Коли Ігор із Софією були вже в Одесі, вони поїхали у це саме село, звідки було надіслано листа, почали шукати й адресу будинку, де жила Зінаїда Іванівна.

Якась бабуся в халаті поралася на городі. Ігор її покликав.

Він не знав, чи робить правильно, розворушивши минуле, але чомусь так хотілося все дізнатися.

– Що ви хотіли, молодь? – бабуся якось по-доброму посміхнулася. – Якщо ви щодо кімнати, щоб орендувати, то я не здаю в оренду, вибачте.

– Скажіть, а ви часом не Зінаїда Іванівна?

– Так. А чим я можу вам бути корисною?

Замість відповіді Ігор простягнув жінці фотографію.

– Зачекайте, зараз окуляри візьму… – здивовано пробурмотіла вона.

Зінаїда Іванівна сходила до хати й принесла окуляри.

Вона глянула на знімок і її обличчя раптом змінилося. В очах з’явилася тривога.

Вона підняла очі на Ігоря і запитала тремтячим голосом:

– А ви хто? Звідки у вас ця фотографія?

– Ви тільки не хвилюйтесь, – заспокоїв її Ігор. – Я знайшов цей лист у книжках мого діда. Мені просто цікава його історія. Діда не стало, і вже ніхто й нічого мені не може розповісти.

– Петра не стало? – голос старенької затремтів, і вона витерла непрохану сльозу. – А втім, так, звісно, вік уже, а він мені молодим здавався. Ой, що ж ви тут стоїте, проходьте на вулицю, зараз я вам чайку зроблю.

Поки молоді пили чай, Зінаїда Іванівна уважно дивилася на Ігоря й посміхалася.

– Значить ось ти який – племінник мого Сашка. Добре, що ти без зла в серці до мене приїхав, а я справді винна перед твоєю бабусею, але хто б встояв перед красою Петра? Я не встояла. Знала, що він одружений і синочок у нього маленький є, але не встояла…

Познайомилися ми на пляжі, подружилися, курортний роман закрутився.

Він поїхав, залишив адресу свого друга, куди я й писала.

Зрозуміла, що вагітна, але сказала про це Петру вже тільки коли народила Сашка.

Мене осуджували, але мати сина від вродливого чоловіка мені дуже хотілося.

І Сашко схожий на батька, такий самий гарний, нещодавно його ювілей відсвяткували.

Сім’я, діти, як у всіх, далеко живуть, скоро обіцяли приїхати…

– А дід як відреагував на Сашка?

– Спочатку метався, писав, дзвонив, телеграми надсилав.

Але я сказала – не треба нічого, фото тобі надішлю, щоб синочка побачив і досить. Не змогла стати розлучницею, хоч і закохана була по вуха в Петра.

Син знає історію свого походження, але його виховував вітчим, Сашко саме його вважає батьком…

…Незрозуміло чому, але Зінаїді Іванівні стало навіть шкода якось.

Поговорили ще трохи й попрощалися. Вже дорогою назад Софія з Ігорем пообіцяли один одному ніколи цю таємницю не розкривати бабусі.

Вона щиро вважає, що її Петрик ніколи їй не зраджував, тож нехай для неї він залишиться вірним чоловіком у її світлих спогадах…

Вам також має сподобатись...

Катя крутилася перед дзеркалом і милувалася своєю весільною сукнею. – Катя, до тебе Роман прийшов, – гукнула з коридору мама. – Хай зачекає! Не можна, щоб він бачив мою сукню до весілля, – гукнула Катя, швидко зняла сукню, одягнула домашній халатик і вийшла в коридор. – Привіт, коханий! – усміхнулася вона Роману. – Привіт, – сухо промовив хлопець. – Щось сталося? – захвилювалася дівчина, помітивши, що Роман дивно поводиться. – Знаєш, Катю, я передумав. Весілля не буде! – раптом сказав чоловік. – Роман, що ти таке говориш? Як не буде? Чому? – Катя здивовано дивилася на свого нареченого, не розуміючи, що відбувається

Марія Миколаївна зайшла в кабінет до своєї бухгалтерки Юлії і по-хазяйськи сіла за стіл. – Юлю, у мене до тебе прохання, – сказала жінка. – Я хочу в санаторій зʼїздити. Ти не могла б з моєю онукою Веронікою посидіти? – Звичайно! – погодилася Юля. – Тоді збирайся! – задоволено сказала Марія Миколаївна. – Познайомлю тебе з нею. Щойно вони зайшли в квартиру, як з кімнати вибігла дівчинка. – Онучко, накривай на стіл! – сказала бабуся. – Вероніко, я допоможу, – Юля попрямувала слідом за нею. Весело говорячи, вони накривали на стіл і ще не знали, що старенька задумала дещо дуже незвичайне

Баба Катя стояла на вулиці й продавала квіти зі свого саду. Повз проходили якісь хлопець із дівчиною.– Скільки коштує ваш букетик? – запитав молодик. – Двісті гривень, – відповіла продавчиня. – Ого, за такий маленький?! – хлопець з тугою подивилися на дівчину. Грошей йому явно не вистачало. – Гаразд, Микольцю, ходімо далі, – сказала дівчина. – Мені, якщо чесно, ці квіти не дуже… – Хлопче, підійди до мене, дещо скажу, – сказала баба Катя. – Тільки на вухо. – Що? – нахилився той до старенької. І тут вона поклала йому щось у долоню. Хлопець глянув, що то таке й застиг від несподіванки

Микола з Поліною вечеряли. – Слухай, нас сьогодні моя подруга запросила в гості. Можливо сходимо? – запропонувала дружина. – Можна, – посміхнувся чоловік. – Зараз брату подзвоню, хай ввечері посидить з Юлею. Микола взяв телефон і набрав номер Сашка, вийшов у іншу кімнату порозмовляти. Повернувся за хвилину сам не свій. – Що сталося? – захвилювалася Поліна. – Мама…, – невдоволено промовив він. – Щось з Василиною Андріївною? – ще більше запереживала Поліна. – З нею все добре, – єхидно додав чоловік і все розповів дружині. Поліна вислухала Миколу і застигла від почутого. – Як вона могла?! – обурено вигукнула жінка