Життєві історії

Вадим тільки-но повернувся додому, коли пролунав телефонний дзвінок. – Доброго вечора, Вадим Іванович? – запитав чоловічий голос у слухавці. – Так, – підтвердив Вадим. – А ви хто? – Мій шеф бачив ваші роботи і хоче найняти вас фотографом на своє весілля, – повідомив співрозмовник. – Вам буде зручно завтра зустрітися і все обговорити? – Звісно, – зрадів Вадим, узгодив деталі зустрічі і закінчив виклик. Наступного дня Вадим приїхав до шикарного офісу в центрі міста. Секретарка провела його до переговорної свого начальника. Вадим зайшов в кабінет і заціпенів від побаченого

Вадим нервово переступав з ноги на ногу біля входу до парфумерної крамниці. У матері незабаром день народження, треба б подарунок якийсь купити. Звісно, ​​дарувати парфуми — це щось звичне. Тому Вадим вирішив подарувати хоча б щось дорожче, цікавіше. Ось і знайшов цю лавочку.

Знайомі порадили. Сказали, дівчина тут гарна працює, розуміється.

Він дивився на все і очі розбігалися. Сотні флакончиків із різнокольоровими рідинами. Кожен зі своєю незрозумілою назвою. У нього навіть голова від цього вибору закружляла. У повітрі витав складний аромат. Пахло квітковими нотами, трохи дерев’яними. Вадим глибоко зітхнув і мало не чхнув.

З-за прилавка вийшла дівчина. Темне волосся було зібране в недбалий пучок. Декілька неслухняних пасм обрамляли обличчя. Вона посміхнулася до Вадима. Чоловік відзначив незвичайний колір її очей. Темно-карий, майже чорний. Дівчина була одягнена у просту білу блузку та довгу спідницю. Ну, просто сама елегантність.

– Вам допомогти? — спитала вона. І голос такий приємний. М’який. Мелодійний.

— Так, мабуть. Я тут парфуми для своєї матері підбираю.

– А які вона любить?

— Не знаю… Наче щось квіткове.

— Яким квітам вона віддає перевагу? — спитала парфумерка. Її тонкі пальці легко торкнулися кількох флаконів на прилавку. Рух дівчини були граційними. Вона сама ніби була виткана з ароматів.

— Навіть не знаю, — розгубився Вадим. — Троянди, мабуть. Або лілії.

Дівчина посміхнулася.

— Це занадто банально. У кожної квітки тисяча відтінків, — вона трохи сперлася на прилавок. – Розкажіть мені про неї. Чим вона захоплюється? Який у неї характер?

Вадим здивувався такому підходу.

– Лікарем працює, – почав Вадим. — Добра вона в мене. Любить класичну музику. Орхідеї, до речі, вирощує, в дома.

– Орхідеї! — очі дівчини заблищали. — У мене є кілька цікавих композицій із нотами орхідеї. Спробуйте цей аромат, — дівчина простягла Вадиму невеликий тестер. — Називається «Місячний сад».

Вадим підніс тестер до носа та вдихнув тонкий аромат.

— Тут ноти орхідеї, сандалу. Ваніль…

Вадим взагалі в цьому не розбирався, але йому було приємно слухати мелодійний голос дівчини.

— Підкреслить елегантність та витонченість вашої матері.

– Так, смачно пахне, – Вадим уже не сумнівався. — А як вас звати? — наважився спитати він.

– Надія, – дівчина посміхнулася. – Я парфумер. Створюю свої власні аромати.

– У вас справжній талант, – сказав Вадим, не відводячи погляду від Надії. – Дякую.

— Нема за що, — відповіла Надія. – Рада була допомогти.

Вадим придбав парфуми. Виходячи з крамниці, він подумав, що треба неодмінно знову сюди повернутися. Не лише за новими парфумами, а й щоб знову побачити Надію.

Він став частим гостем парфумерної крамниці. Спочатку вигадував причини. То парфуми для сестри, то для колеги. Але Надія, звісно, ​​розуміла, що він приходить не лише за ароматами.

Вадим із задоволенням слухав розповіді Надії про створення парфумів, про тонкощі поєднання ароматів. Дізнався, що сандал розкривається по-різному в залежності від часу доби, а троянда може пахнути і ранковою росою, і прохолодним вечором.

Якось після чергового візиту Вадим набрався сміливості. Запросив Надію на філіжанку кави. Та погодилася. Зустрілися у невеликому кафе. З нею було легко, як ні з ким іншим. Вадим дізнався, що Надія мріє створити власний бренд парфумерії. Час пролетів непомітно. Коли прощалися біля входу до кафе, Вадим не втримався та поцілував Надію. Вона відповіла.

Їхні стосунки розвивалися, як тонкий аромат. Щоразу відкривалися дедалі нові грані. Вадим із захопленням спостерігав за роботою Надії. А вона була в захваті від його фотографій.

Через рік Вадим зробив Надії пропозицію. У маленькому квітковому саду. Звісно, ​​вона погодилася. До весілля Надія підготувала свій подарунок. Створила аромат та назвала його «Щастя».

Незабаром після весілля у них народилася донька. Назвали Ганною. Вадим фотографував кожен момент життя своєї маленької принцеси. За два роки народився син, Ілля. А ще за три — другий син, Михайлик. Вдома стало дуже галасливо. Надія відкрила свій невеликий бутік парфумерії. Там продавала свої авторські парфуми. Вадим допомагав їй з фотографіями для реклами.

І все начебто було добре, але…

Шум стояв неймовірний. Михайлик плакав, просячи машинку. Ілля будував вежу з кубиків, яка з гуркотом валилася кожні п’ять хвилин. Ганна розучувала нову пісню, безбожно фальшивячи.

Вадим сидів за комп’ютером, намагаючись опрацювати фотографії для реклами Надії. Голова була важка. Він мріяв про тишу. Яка була у його холостяцькій квартирі. Вадим заплющив очі. Згадав, як раніше міг спокійно сидіти годинами, читати книжки. Зараз книги припадали пилом на полицях.

Він любив своїх дітей. Звісно, ​​любив. Але ця постійна метушня, шум, плач вимотували. Надія також змінилася. Вся її енергія йшла на дітей та бізнес. Вони майже не розмовляли. Обговорювали лише побутові питання. Купили молоко? Заплатили за квартиру? Де шкарпетки Іллі?

Романтика зникла. Вадим із тугою згадував їхні перші зустрічі у парфумерній крамниці. Тонкий аромат парфумів, м’який голос Надії, блиск її очей. Куди все поділося?

Владим спустився на перший поверх по пошту. Біля поштових скриньок зіткнувся із сусідкою. Світлана. Жила поверхом нижче. Світле волосся, сині очі. Завжди посміхалася.

— Доброго ранку, Вадиме! — Світлана привітно махнула рукою. – Як ваші справи?

– Шумлять, – Вадим видавив усмішку.

— Зате весело, — Світлана засміялася. — У мене племінник такий самий. Йому три роки. Люблю з ним грати.

У наступні дні Вадим почав частіше помічати Світлану. Вони часто починали розмовляти про всяке. Вадим відчував себе поряд з нею легко та вільно. Начебто скинув важкий вантаж.

– Фотографії в тебе просто чарівні. Ти маєш такий погляд… Ти бачиш душу.

Вадим збентежився. Надія давно не казала йому таких слів.

Якось Надія поїхала кілька днів на виставку парфумерії. Вадим залишився вдома із дітьми. Розібравшись із усіма, спустився вниз. Світлана сиділа на лавці, дивилася на зірки.

– Не спиться? – Запитав Вадим.

— Так, — відповіла Світлана. — Вийшла подихати.

Вони довго говорили. Якоїсь миті Вадим узяв Світлану за руку. Та свою не прибрала. Він нахилився та поцілував її. В голову закралася думка, що на старому житті час ставити крапку.

Надія повернулася з виставки втомлена, але задоволена. Підписала кілька найвигідніших контрактів. Діти кинулися до неї з радісними. Вадим же стояв біля вікна. Він вже ухвалив рішення.

Надія розбирала сумки. Їй не терпілося розповісти Вадиму про свої успіхи на виставці.

– Я йду, – кинув Вадим безцеремонно.

Надія застигла.

— Що ти таке кажеш? — тихо спитала вона, повільно опускаючись на стілець.

— Те, що чула. Я більше не можу. Це сімейне життя… мене вимотало.

– Вимотало? У нас троє дітей, Вадиме! Про що ти думаєш?

– Про себе, – холодно відповів Вадим. – Я хочу жити своїм життям. Фотографувати, подорожувати… А не міняти підгузки та слухати дитячі сльози.

— Як ти так можеш про сім’ю?

– Це ти хотіла дітей. А мені набридло.

Надія не хотіла відпускати Вадима. Не стільки через почуття, скільки через дітей. Вадима не хвилювали ні сльози Надії, ні питання дітей. Він залишив їй квартиру та машину.

Сам переїхав до Світлани. Тиша, спокій, жодних дитячих сліз. Вадим облаштував собі куточок для роботи. Почав брати замовлення на фотосесії. Почувався щасливим. вільним. За півроку вони одружилися.

Минуло п’ять років. Дітей зі Світланою у Вадима не було. Спочатку він був радий, а потім нудно стало. Він рідко бачився зі своїми дітьми від першого шлюбу. Не бачив, як вони ростуть, як змінюються. Відчував докори совісті.

Але швидко гнав ці думки геть. Кар’єра фотографа розвивалася непогано. Вадим спеціалізувався на весільних фотосесіях. Справи йшли вгору. Навіть купив нову машину.

Якось йому зателефонували. Чоловічий голос був помічником великого бізнесмена. Сказав, що бачив роботи Вадима та хоче найняти його фотографом на весілля свого шефа.

Гонорар пропонували нечуваний. Вадим був на сьомому небі від щастя. Це був шанс вийти на новий рівень. Працювати із елітою. Отримувати великі замовлення.

Вадим ретельно підготувався до зустрічі. Продумав сценарій зйомки. Він був упевнений, що отримає це замовлення. У призначений день Вадим приїхав до шикарного офісу в центрі міста. Секретар провела його до переговорної Андрія Володимировича.

За столом сидів чоловік у дорогому костюмі. А поряд із ним… Надія.

Вадим заціпенів. Надія змінилася. Стала ще гарнішою, впевненішою в собі. Від неї виходив тонкий аромат парфумів. Напевно, її власний. Коли вона його побачила, змінилася на обличчі, але відразу зібралася. Щось шепнула на вухо чоловікові, і в його обличчя теж змінилося вираз.

— Ми уважно вивчили ваше портфоліо, — сказав Андрій Володимирович. – Роботи непогані. Але… ми вирішили обрати іншого фотографа.

– Чому? – Запитав Вадим, хоча і так все розумів.

– Ви нам не підходите.

Вадим вийшов із офісу розгублений.

Андрій був впливовою людиною. Наразі Вадиму не світили великі контракти. Надія зруйнувала його життя. Як він колись зруйнував її.

Вам також має сподобатись...

Олена святкувала ювілей. Вона запросила колег по роботі в кафе. Олена сама склала меню, продумала, як прикрасити залу. Настав день народження. Іменинниця сходила в салон краси, вбралася у нову сукню, приїхала в кафе і сіла у центрі столу. До приходу гостей залишалося пару хвилин. Минуло десять хвилин, п’ятнадцять, пів години. На порозі кафе ніхто так не з’являвся. Олена вже не знала, що й думати

Ліза поїхала в гості до батьків. Вона хотіла допомогти їм прополоти грядки. Її чоловік Роман залишився вдома. До нього мала приїхати сестра Ірина зі своїм новим залицяльником. Довелося Роману зустрічати гостей самому… Ліза повернулася в неділю. Гостей вже не було. Порядок у квартирі був такий собі. – Ромчику, я повернулася! – гукнула вона. – Романе! Але їй ніхто не відповів. Ліза навіть подумала, що чоловіка немає вдома. – Романе, тобі теща тут пиріжечків передала й різних смаколиків, – продовжила вона. – Романе! Але чоловік не відповідав. Ліза зайшла у вітальню й ахнула від побаченого

У Інни на роботі почалися пологи. Викликали швидку. Жінка подзвонила свекрусі, щоб вона привезла їй вже приготовану сумку. Допомогти більше не було кому. Батьки Інни жили в іншому місті, а чоловік поїхав у відрядження. Свекруха все привезла. – Все буде добре, – сказала вона, гладячи Інну по руці. – Ти знаєш, все буде гаразд… Інну все дратувало. Звідки свекрусі знати, що все буде гаразд?! Підійшов лікар: – Ну що, люба, народжувати будемо? Пологи перші? – Другі, – вставила своє слово свекруха. Інни аж очі вирячила від її слів. Вона дивилася на свекруху, нічого не розуміючи

Жанна з чоловіком та дітьми поверталися з відпочинку. Сім’я була вже на півдорозі додому. – Може заїдемо до моїх батьків? Тут всього двадцять кілометрів, – раптом запропонував Славко. – Ні! – раптом вигукнула Жанна. – Я просто обіцяв, що ми заїдемо, – продовжив просити чоловік. – Та й діти з бабусею та дідусем побачилися б! – Ні! – продовжила стояти на своєму Жанна. – Ти забув, як твоя мама прийняла мене та дітей минулого разу?! – Ти про що? Що зробила моя мама? – Славко здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається