Життєві історії

Валентина приготувала сніданок, нагодувала чоловіка, провела його на роботу. – А тепер можна і справою зайнятися, – усміхнулася вона сама собі. Валя зайшла у кімнату, сіла за комп’ютер і почала шукати, яку путівку на відпочинок, краще подарувати Миколі на день народження. Через годину вибір було зроблено. Залишилося лише вказати дані чоловіка. Валя підвелася з-за столу, і вирушила у спальню, щоб взяти паспорт Миколи. Жінка підійшла до тумбочки, відкрила шухляду, витягла з неї папку, в якій зазвичай лежав паспорт чоловіка. Валентина відкрила папку і…ахнула від побаченого

Валентина акуратно склала останню блузку в чемодан. Тридцять років в одному будинку, а зібрала речі за дві години. Дивно, як мало насправді потрібно людині.

– Валю, ти серйозно йдеш? – Микола стояв у дверях спальні, спираючись на одвірок з таким виглядом, ніби то він був постраждалою стороною.

– А як ти думав? – вона зарила замок на валізі. – Після всього, що я дізналася?

– Подумаєш, якісь папери знайшла.

Валентина посміхнулася. “Якісь папери” – це документи на квартиру в сусідньому районі, про яку вона нічого не знала. Квартиру, де, як з’ясувалося, вже десять років жила якась Світлана Ігорівна з дочкою, напрочуд схожою на Миколу.

– Миколо, ми прожили разом тридцять років. Невже ти думав, що я не помічу гроші, що зникають? Просто я вірила твоїм розповідам про інвестиції.

Микола спохмурнів:

– Ти копалася у моїх речах.

– Так, уяви собі! – Валентина відчула, як гнів здіймається всередині неї. – Шукала паспорт для оформлення путівки. Тієї самої, на нашу річницю весілля. Сюрприз не вдався, правда?

Два дні тому Валентина випадково знайшла в шухляді столу чоловіка ціле життя – чуже життя, про яке вона не підозрювала. Фотографії, документи, листівки. «Улюбленому татусеві від Оленочки». Оленці було вже дев’ять років.

– Валю, давай поговоримо як дорослі люди, – Микола змінив тон на розважливий. – Багато чоловіків роблять помилки.

– Помилки? – Валентина підняла брови. – Помилка – це коли забув винести сміття. А подвійне життя – це вибір, Миколо. Щоденний вибір обманювати мені у вічі.

Вона згадала всі його “відрядження”, “корпоративи” та “зустрічі з друзями”. Як він пропустив її ювілей через «термінову роботу». Тепер усе стало на свої місця.

– Куди ти підеш? До своєї Зіни? – спитав він із роздратуванням.

– Це не твоя річ, – відрізала Валентина. – Але якщо хочеш знати, так, Зіна мене прихистить, доки я не винайму квартиру.

– Квартиру? Навіщо? У тебе нічого немає.

Валентина посміхнулася:

– А ось тут ти помиляєшся. Пам’ятаєш, ти завжди сміявся з мого підробітку? Над тим, що я шию на замовлення? Так ось, у мене відкладено достатньо.

Обличчя Миколи витяглося.

– Ти не зможеш без мене, – сказав він. – Кому ти потрібна у п’ятдесят сім років?

– А знаєш, що найцікавіше? – Валентина взяла валізу. – Я думала так само. Переживала залишитися одна, закривала очі на твої витівки, заплющувала очі на дивацтва. А зараз розумію, що це буде визволення.

Вона пройшла повз нього в коридор. Зупинилася біля дзеркала. У відображенні вона побачила жінку з прямою спиною та рішучим поглядом.

– Валю, ну обдумай все добре, – Микола пішов за нею. – Подумай про те, що люди скажуть.

– Людям давно байдуже, Миколо.

Вона одягла пальто, те саме, синє, яке він критикував, називаючи «стареньким». Зараз воно здавалося їй особливо гарним.

– Що я скажу Сергію? – раптом розгублено спитав Микола, згадавши про спільного сина, котрий давно жив окремо.

– Правду, – знизала плечима Валентина. – Або придумай щось. Адже ти майстер складати історії.

Вона відчинила вхідні двері і обернулася востаннє:

– Знаєш, що найприкріше? Не твоя зрада. А те, що я прожила з людиною тридцять років і не знала її.

Двері під’їзду гримнули за спиною Валентини. Квітневе повітря пахне свободою і трохи хвилюванням. Вона не знала, що чекає на неї далі, але точно знала, що не повернеться.

Зінаїда зустріла подругу з розкритими обіймами.

– Нарешті! – вигукнула вона, забираючи валізу. – Я чекала на цей момент років двадцять.

– Правда? – Здивувалася Валя.

– Звісно. Твій чоловік завжди був слизьким типом. Пам’ятаєш, як він на корпоративі танцював із бухгалтеркою?

– Зіно, це було двадцять років тому.

– Такі не змінюються, – філософськи зауважила Зінаїда, ставлячи чайник. – Розповідай, як ти його розкусила?

Валентина сіла і зітхнула:

– Знаєш, адже я здогадувалася. Просто не хотіла вірити. Стільки років переконувала себе, що мені просто здається.

– І що тепер?

– Не знаю, – щиро зізналася Валентина. – Страшно розпочинати життя з нуля.

– Зате цікаво! – підморгнула Зінаїда. – Пам’ятаєш Віру Михайлівну із сусіднього під’їзду? Вона розлучилася в шістдесят два, а в шістдесят три в круїз поїхала і познайомилася з якимось італійцем.

– Зіна, мені не потрібний італієць.

– А що тобі треба?

Валентина замислилась. За тридцять років шлюбу вона розучилася ставити собі це питання.

– Хочу піти на курси дизайну одягу, – несподівано сказала вона. – Завжди мріяла, але Микола вважав це нісенітницею.

– От і чудово! – Зіна поставила перед нею чашку чаю. – А давай ще запишемося до басейну. І до театральної студії.

– До театральної студії? – Валентина засміялася. – Ну, ти даєш.

– А що? Гратимемо Ромео і Джульєтту. Або краще «Приборкання норовливої».

Вони засміялися, і Валентина відчула, як напруга останніх днів її відпускає.

За тиждень Микола подзвонив. Голос його звучав незвично розгублено:

– Валю, може, поговоримо? Я все поясню.

– Пізно, Миколо, – спокійно відповіла вона. – Я подала на розлучення.

– Але ж ми ж стільки років разом! Невже все перекреслиш?

– Не я все перекреслила, – помовчала і скинула дзвінок.

Вона повернулася до своїх ескізів. Завтра має іспит на курсах дизайну, а через тиждень – перегляд у театральній студії. Життя тільки починалося, нехай і із запізненням у тридцять років.

Минуло півроку. Валентина сиділа у невеликій, але затишній квартирі-студії, яку їй вдалося зняти на околиці міста. Перед нею лежали документи від адвоката – чергова відмова у задоволенні її позову про розподіл майна. Микола виявився хитрішим і передбачливішим, ніж вона думала. Він спочатку оформив «таємну» квартиру та автомобіль на свою другу «дружину» задовго до їхнього розлучення. А квартира, де вони жили під час сімейного життя, спочатку була його – отримана у спадок.

– Ну, що там? – спитала Зіна, зателефонувавши ввечері.

– Як завжди, – Валентина відклала папери. – Суд вважає, що доказів недостатньо. Микола все продумав.

– Який же він негідник, – похитала головою Зіна. – Тридцять років прожити з людиною, а вона…

– А він виявився таким, яким був завжди, – закінчила Валентина. – Я просто не хотіла цього бачити.

Вона встала і підійшла до манекену, на якому була одягнена майже готова сукня – її дипломна робота на курсах дизайну.

– Знаєш, що найприкріше? – Валентина акуратно виправила складку на подолі. – Не те, що він обманював мене всі ці роки. А те, що я сама себе обманювала, думаючи, що він зміниться, що він любить мене, наш шлюб для нього щось означає.

Зіна мовчки слухала подругу. За ці півроку Валя сильно змінилася – скинула зайве, змінила зачіску, почала носити яскравіший одяг. Але головне – у її очах з’явилася якась нова рішучість.

– Вчора Сергій телефонував, – сказала Валя, маючи на увазі сина. – Розповів, що Микола приїжджав до них із цією своєю… Світланою. Представив її як «дружину». Навіть не посоромився.

– А Сергій що?

– Виставив їх за двері, – Валентина посміхнулася. – Сказав, що не бажає знати людину, яка так вчинила з її матір’ю.

– Молодець хлопчик, – схвально кивнула Зінаїда.

– Так. Тільки мені від цього не легше, – Валентина опустилася на диван. – Тридцять років коту під хвіст. Ні квартири, ні заощаджень. Починати з нуля в п’ятдесят сім.

– Зате без баласту, – зауважила Зінаїда.

Валентина гірко посміхнулася.

Жінки попрощалися і Валя повернулася на роботу. Її руки механічно рухалися, розрізаючи тканину, але думки були далеко. Вона думала про те, як будувала плани на старість із людиною, яка будувала плани з іншою. Про те, як вірила кожному його слову. Про те, як не зауважувала очевидного. “Я більше ніколи нікому не повірю”, – подумала вона, не підводячи очей від роботи. – “Ніколи”.

І в цих думках була така гіркота і самотність: колишній чоловік не просто обібрав її, позбавивши квартири та грошей. Він забрав щось цінніше – її здатність довіряти, віру в людей, надію на майбутнє.

Залишилося лише тридцять років втраченого життя. Тридцять років поруч із людиною, яка виявилася чужою.

Вам також має сподобатись...

Олексій Іванович повернувся додому не в дусі. – Люда, мені з тобою серйозно поговорити треба, – сказав він після вечері. – Давай поговоримо, тільки про що? – погодилася дружина. – Про гроші! – сказав раптом чоловік. – Чому в нас немає грошей? – А я тобі одразу скажу: просто ти мало заробляєш, тому й не вистачає, – усміхнулася Люда. – Ні, кохана. Причина зовсім в іншому. Тепер я знаю чому у нас вічно не вистачає грошей, – Олексій підозріло подивився на дружину. – Ти про що? – не зрозуміла жінка. І Олексій все їй пояснив. Людмила вислухала чоловіка і застигла від почутого

Ніна Петрівна, перед Великоднем, вирішила перебрати речі у шафах та антресолях. – Правильно, мамо, – казала їй Оксана. – Треба викидати все непотрібне. – Дивись, що я тобі зараз покажу, – говорила Ніна Петрівна дочці. – Ой, мамо, я вже всі експонати бачила, – усміхнулася Оксана. Ніна Петрівна дістала целофановий пакет. – Ось дивись, – покликала вона дочку. Оксана взяла пакет, відкрила його і ахнула

Вікторія думала, що Роман буде хорошим чоловіком. Він працював, не гуляв. Те, що ніколи не вів розмов про майбутнє, то Вікторія теж вважала плюсом. – Не фантазер, – думала вона. Роман уже був якось одружений. Про причину розлучення ніколи не розповідав. Вікторія рахувала, що це добре. Не говорить про людей значить погано… Роман переїхав до неї. Якось Вікторія занедужала. Перший день чоловік просто не заходив у кімнату дружини. А наступного дня влаштував сварку: – Ти лежиш, а вдома поїсти нема чого! Як я можу сина в такі умови привезти? Вікторія аж поперхнулася від почутого

Христина вирішила познайомити свого коханого Михайла зі свої дідусем. Їхали вони досить довго. – Мій дідусь недавно оцей будиночок придбав у селі, – сказала Христина, коли вони вийшли з машини. – Каже, йому дуже подобаються ці місця… – Христино, внучечко моя люба! – вийшов з хати старий. – Проходьте, проходьте в будинок! Я, правда, тут не один живу, наречена у мене є, тож не соромтеся… Всі троє зайшли в хату. – Проходьте! – не вгавав дідусь. – Вірочко, став чайник! Тут моя внучечка приїхала, і не сама! Михайло глянув на наречену дідуся Христини й очам своїм не повірив