Наталі Ігорівні нещодавно виповнилося шістдесят п’ять. Солідний вік. Начебто, ще й не стара, але й молодість давно позаду.
Чоловіка Наталії Ігорівни не стало майже десять років тому. Якийсь час вона ще думала про те, що в неї ще буде чоловік, з яким вона зустріне старість, але зараз уже розуміла, що буде одна. Вік вже не той, щоб на побачення бігати.
Донька виросла, у неї своя родина. Є двоє онуків, старшій онуці вже п’ятнадцять. Молодший цього року у школу пішов.
Є робота. Наталя Ігорівна була вихователем у дитячому садку вже багато років. Діток своїх вона любила, хоч і втомлювалася сильно.
Вечорами жінка поверталася додому, готувала собі просту вечерю, а потім сідала перед телевізором. Включала серіал, а рівно о десятій лягала спати.
У вихідні було хоч якесь різноманіття. Вранці вона їздила ринку, купувала смачні продукти. Потім приїжджали онуки, і на якийсь час у хаті ставало гамірно.
Але недільного вечора все поверталося на круги свої.
Іноді забігала сусідка. Вони пили чай, обговорювалися останні плітки. Інна Семенівна була з тих, хто в курсі того, що відбувається в їхньому будинку. Від неї Наталя Ігорівна дізнавалася, що заїхали нові мешканці, що Світлана з сімдесят третьої водить коханця, поки чоловік у рейсі, а Матвій із п’ятнадцятої зламав лавку зі своїми дружками.
І хоч Наталі Ігорівні було цікаво послухати, як живуть інші, вона все ж таки розуміла, що це чуже життя. І у всіх щось відбувається, і лише Наталя Ігорівна має бути стороннім спостерігачем.
Щойно ставало тепло, сусідки – її ровесниці та трохи старші – виповзали у двір. Сиділи на лавках, спостерігаючи за мешканцями. Іноді й Наталія Ігорівна до них приєдналася, але щоразу всередині виникав якийсь протест. Невже так буде до кінця життя? Вона спостерігатиме за чужим життям, а свого не буде? Чи стане тією самою старенькою, яка всіх критикує і вічно пліткує?
Віка, донька, помічала, що мати останнім часом якась сумна. Вона кілька разів питала у мами, що не так, але та лише відмахувалася.
Звісно, Віка розуміла, що мамі просто нудно. Що в її житті не відбувається нічого нового, вона не отримує належних емоцій та й мети якоїсь немає. Є робота, і Віка сподівалася, що мати ще довго пропрацює. Не заради грошей Віка заробляє достатньо, щоб допомагати мамі. А заради того, щоб була хоч якась справа. Щоб була потреба вставати вранці, щоб була відповідальність.
Але цього мало. І якось, коли Віка привезла до мами дітей, вона все ж таки ще раз порушила цю тему.
Вони сіли пити чай на маленькій кухні мами. Діти засіли в кімнаті з телефонами в руках. Але, нічого, бабуся вижене їх ще надвір, щоб хоч трохи подихали свіжим повітрям.
– Як справи, мамо? – Запитала Віка.
– Та все нормально.
– Що нового?
Мама навіть тихенько засміялася.
– Та що я маю нового? На роботі все гаразд, дітей влітку мало ходить. Облаштовуємо групи потихеньку.
– А так чим вечорами займаєшся?
Наталя Ігорівна знизала плечима.
– Та нічим, Вік. Серіал дивлюся. Шафу тут перебрала, викинула половину речей. І навіщо я стільки всього берегла? Навіть речі твого тата знайшла.
– Це ти молодець, – кивнула Віка. – Потрібно іноді викидати все старе. Мамо, скажи щиро, тобі нудно?
Наталя Ігорівна зітхнула.
– Звісно, нудно. Але це нічого. Я вже бабуся, мені не повинно бути весело.
– Мамо, до чого тут вік? – Не погодилася дочка. – Має бути якісь захоплення, хобі. Життя дуже цікаве, в ньому багато всього є, крім роботи та телевізора.
– І чим мені займатися? – Запитала Наталя Ігорівна.
– Я тобі пропонувала дачу купити. Вирощуватимеш овочі, квіти. Та й діти хоч на вулиці частіше будуть.
– Ой, ні, – відмахнулась жінка. – Ось у цьому питанні я точно не класична бабуся. Мене це не приваблює.
– Добре. Ну, може, якесь хобі. В’язання, приготування, спорт.
– Ой, Віка, облиш.
– А що, облиш? Нині стільки різних занять, курсів.
– Та нормально все, не хвилюйся, – спробувала заспокоїти Наталя Ігорівна доньку. – Я вже звикла до свого ритму життя.
– І все-таки, подумай, мамо. Щодо грошей питання не стоїть, якщо тобі чогось захочеться, я буду рада допомогти.
Віка поїхала, онуки були випроваджені надвір, а Наталя Ігорівна задумалася. Звісно, вона спробувала заспокоїти доньку, щоб за неї не хвилювалася. І так у неї багато справ. І дім, і робота, і діти. І не варто їй ще й за маму хвилюватись.
Але все ж таки в голові у жінки засіла ця ідея. А що, коли їй і справді чимось зайнятися? Правда, ось чим… Та й якось ніяково їй було. Усі її ровесниці вдома борщі варять, та на лавочці вечорами сидять. А вона на якісь курси бігатиме?
Але, мабуть, доля була на боці Наталії Ігорівни. Тому що в понеділок, коли вона поверталася з роботи, їй промоутер засунув листівку до рук. Наталя Ігорівна завжди брала флаєри, але найчастіше навіть не дивилася, що там пропонують. Просто викидала до найближчої урни.
Але цього разу погляд зачепився за яскраву картинку. А коли Наталля Ігорівна прочитала, що їй пропонують, навіть почала вірити у знаки.
То була реклама уроків танців. Та ось тільки не для дітей, а для людей її віку. Як свідчила реклама, людей старше п’ятдесяти років.
Жінка згадала, як вона раніше любила танцювати. Навіть, будучи зовсім молодою, тікала з дому, щоб сходити до місцевого клубу на танці. Та й із чоловіком вони завжди на святах танцювали. І це було чудово!
Але, звісно, це давно було. Та й начебто не за віком це все їй. Навіть незручно було йти туди, здавалося, що всі засміють.
Але коли Наталя Ігорівна підійшла до свого під’їзду, вона побачила своїх сусідок, які сиділи на своєму постійному місці.
– Добрий вечір, Наталко, – привіталася Інна Семенівна, найголовніша пліткарка.
– Добрий вечір. Відпочиваєте?
– Так, вечір чудовий! Тепло, – відповіла Олександра Григорівна, сусідка з другого під’їзду.
– Погода і справді чудова, – кивнула Наталя Ігорівна.
– Приєднуйся, побалакаємо. Розкажемо тобі, як тут у нас у дворі сварка сталася. Кошмар якийсь!
Наталя Ігорівна обвела поглядом місцевих пліткарок і зненацька зрозуміла, що не хоче сидіти з ними і пліткувати. Їй хочеться чогось більшого… Чогось, що її радуватиме.
– Дякую, я піду. Втомилася.
– Ну, давай. Гарного вечора.
Наталя Ігорівна увійшла до квартири і, не даючи собі часу передумати, набрала номер телефону, вказаний на флаєрі.
Мила дівчина на тому кінці дроту відразу записала її на пробне заняття. І коли жінка поклала слухавку, вона зрозуміла, що перебуває в передчутті.
Наталя Ігорівна нікому не сказала, куди збирається. Думала, що вдягнути, що взути. А потім, натхненна якимсь поривом, навіть нафарбувала губи бордовою помадою. Їй личив цей колір, та ось тільки соромилася вона такого яскравого макіяжу. А ось для танців вирішила, що зійде.
Танці були парними, але Наталі Ігорівні надали партнера. Дивно, але він теж прийшов уперше, записався того ж дня, що й Наталя Ігорівна.
Це було чудово! На ту коротку годину Наталя Ігорівна навіть забула, скільки їй років.
А після танців Віктор Васильович, партнер із танців, запросив її на каву.
Додому Наталя Ігорівна не йшла, а ніби летіла. Навіть Інна Семенівна зауважила, що щось змінилося у її сусідці.
– Ти чого така щаслива? – Запитала вона.
– Та я сьогодні на танцях була, – поділилася жінка.
– На танцях? Які танці у нашому віці, Наталю? – хмикнула сусідка.
– А який у нас вік? Наш вік найчудовіший! Дітей виростили, із онуками допомагаємо. Навіть можемо не працювати – вже пенсія є. Отже зараз саме час жити для себе.
Інна Семенівна лише пирхнула. І Наталія Ігорівна знала, кого сьогодні обговорюватимуть місцеві пліткарки. Але їй було все одно, хай пліткують. Головне, що вона чудово провела час, і тепер з нетерпінням чекала на наступне заняття.
Віка теж була рада за маму. Як тільки вона приїхала до неї, одразу помітила, як світяться її очі. Мама розповідала все трохи зніяковіло, наче соромилася свого захоплення. Але Віка так раділа за маму, що та одразу підбадьорилася.
Танці стали віддушиною. Але не лише вони. Виявилося, що й після шістдесяти особисте життя може бути. Віктор Васильович продовжив доглядати свою партнерку з танців, і вечорами тепер Наталя Ігорівна ходила на побачення.
Сусідки проводжали її поглядом, і жінка бачила в цьому погляді не осуд, а неприкриту заздрість. Але в них не вистачило духу спробувати щось змінити у своєму віці. А Наталя Ігорівна виявилася сміливою. І зараз розуміла, що її життя далеко не закінчено. Може, воно взагалі лише починається.
