Життєві історії

Віра була на роботі. Вона вже збиралася йти додому. Дівчина одягала куртку, як раптом пролунав наполегливий і вимогливий стукіт у двері… Так стукають тільки коли щось дуже треба. Начальник Віри – Андрій Юрійович, невдоволено скривився і глянув на годинник. – Зачинено ж, – пробурмотів він, але все таки подався до дверей. За склом маячила висока постать. Молодий чоловік тримав щось маленьке, загорнуте в куртку. Віра побачила його розпатлане темне волосся, окуляри в тонкій оправі, шарфик, що збився набік… – Допоможіть, будь ласка! – голос у незнайомця був схвильований. Віра застигла від несподіванки

Віра була на роботі. Стукіт у двері пролунав, коли вона вже вдягала куртку.

Наполегливий, вимогливий – так стукають лише коли дуже треба. Андрій Юрійович невдоволено скривився, глянув на годинник.

– Зачинено ж, – пробурчав він, але таки подався до дверей.

За склом маячила висока постать. Молодий чоловік тримав щось маленьке, загорнуте в куртку.

Віра машинально відзначила розпатлане темне волосся, окуляри в тонкій оправі, шарфик, що збився набік.

– Допоможіть, будь ласка! – голос у незнайомця був схвильований.

Віра застигла від несподіванки.

– Цуценя зовсім маленьке, – сказав гість. – Змерзло…

Андрій Юрійович важко зітхнув, але двері відчинив. У тісну приймальню зайшло морозне повітря разом із запахом мокрої шерсті.

– Бабуся сміття виносила, почула писк, – квапливо пояснював хлопець, розгортаючи куртку. – Мене покликала. Ледве дістали коробку.

Цуценя виявилося крихітним, сірим клубочком. Очі ледь відкриті – днів п’ять від народження, не більше.

Віра обережно взяла його на руки, пригорнула до себе.

– На стіл його, – сказав Андрій Юрійович. – Віро, термометр неси і грілку. Як вас звуть, юначе?

– Олексій.

– Ну що ж, Олексію, давайте подивимося, що тут у нас…

Віра побігла по інструменти. Поки Андрій Юрійович оглядав цуценя, вона крадькома розглядала рятівника.

Високий, худорлявий, у запітнілих окулярах. Руки в нього були гарні – з довгими пальцями. Такими добре формули на дошці писати або грати на піаніно.

– Переохолодження серйозного немає, – сказав Андрій Юрійович. – Віро, дістань суміш для штучного вигодовування. Покажемо, як годувати.

Вона охоче кивнула, відкрила шафу. Пара банок із сухою сумішшю стояла на верхній полиці – завжди тримали для таких екстрених випадків.

Поки готувала пляшечку, краєм ока спостерігала, як Олексій обережно гладить цуценя, як дбайливо тримає.

– Ось дивіться, – Віра простягла пляшечку. – Тримайте під таким кутом. Не поспішайте, нехай сам їсть.

Після годування потрібно животик помасажувати і всього цуцика протерти вологою ганчірочкою – це імітація материнського вилизування.

Олексій зосереджено кивав.

Пальці в Олексія трохи тремтіли від напруги – видно було, як боїться зробити щось не так.

– Годувати кожні дві години, – продовжувала Віра. – Вночі теж. Ось, візьміть банку із сумішшю.

Тільки купіть потім таку ж, у нас це для екстрених випадків.

– Звичайно, звичайно, – закивав Олексій. – Завтра привезу. А що ще потрібне?

Віра дістала записник, швидко написала список необхідного. Телефон клініки. Свій – про всяк випадок. Простягла листок:

– Якщо щось незрозуміло буде – дзвоніть. Будь–коли.

Їхні пальці на мить зустрілися. Олексій зніяковів, поправив окуляри. У вікнах відобразилося жовте світло лампи, і здалося – очі в нього теж янтарні, теплі.

– Дякую вам дуже. Просто не знаю, щоб я без вас робив.

– За кілька тижнів на огляд приходьте, – нагадав Андрій Юрійович, вимикаючи лампу. – Побачимо, як росте. Потім щеплення робитимемо.

Коли за Олексієм зачинилися двері, Віра впіймала себе на тому, що посміхається. День, що починався так повсякденно, раптом набув якогось нового змісту, ніби в сірих сутінках майнув сонячний промінь.

– Гарний хлопець, – ніби між іншим зауважив Андрій Юрійович, замикаючи кабінет. – І з тваринками поводитися не вміє, але дуже старається. Одразу видно – небайдужий.

Віра тільки кивнула, ховаючи усмішку у комір куртки.

Наступного дня, рівно о шостій вечора, дзенькнув дзвіночок над дверима. Олексій, уже без учорашньої скуйовдженості, акуратно тримав у руках нову банку із сумішшю.

– Як там ваш цуцик? – запитала Віра, приймаючи банку.

– Зараз спить. Всю ніч годували по черзі – я й бабуся. – Він усміхнувся, і від цієї усмішки у Віри щось стрепенулося всередині. – Знаєте, він так смішно цмокає, коли їсть. І носом уві сні смикає…

Два тижні пролетіли як один день. Віра раз у раз ловила себе на тому, що прислухається до дзвону дзвіночка над дверима. Здригалася щоразу, коли він дзвенів. Але Олексій не з’являвся.

Того вечора вона закінчувала заповнювати документи, коли двері відчинилися.

На порозі стояв Олексій, тримаючи цуценя, що помітно підросло. А поруч – струнка дівчина у світлому пальто, з ідеально вкладеним темним волоссям.

– Здрастуйте! – Олексій усміхнувся, але якось награно. – Ми на огляд.

Цуценя завовтузилося у нього на руках, захитало хвостиком, впізнаючи Віру. А дівчина окинула приміщення гидливим поглядом, скривила тонкий носик.

– Олексію, може, не варто? Я ж казала – моя тітка має знайомого ветеринара. У хорошій клініці…

– Софіє, ми ж домовились, – у голосі Олексія з’явилися залізні нотки.

– Так-так, звісно, – пробурмотіла дівчина.

– Познайомтеся, – пояснив юнак, звертаючись до Віри. – Це Софія…

– Я його наречена, – з прихованою перевагою сказала молода жінка.

У Віри всередині щось обірвалося. Наречена. Звісно. Як вона могла подумати…

– Проходьте, – вона постаралася, щоб голос звучав рівно. – Андрій Юрійович зараз підійде.

Софія залишилася стояти біля дверей, демонстративно не знімаючи рукавичок. А Олексій поклав цуценя на оглядовий стіл, ласкаво почухав за вушком.

– Він уже зовсім зміцнів. І очі повністю відкрилися. Правда ж, класно?

– Олексію, ти як дитина, чесне слово, – пирхнула Софія. – Носишся з ним. А де він житиме? У тебе? У бабусі? Може, до мене його принесеш? – вона засміялася, ніби сказала щось дотепне.

– Це жива істота, яка потребує турботи, – тихо, але твердо сказала Віра.

Софія різко обернулася до неї:

– А ви, власне, хтось така, щоб мене вчити? Помічниця ветеринара! Мабуть, і освіти немає нормальної!

– Софіє! – Олексій побілів.

– Що “Софіє”? Правду говорю! Знайшов собі подружку – собачницю! А я думала, чому ти останні два тижні сам не свій! Все з цим цуценям носишся!

– Ану припиніть, – пролунав спокійний, владний голос. Андрій Юрійович стояв, схрестивши руки на грудях. – Молода пані, якщо вам тут неприємно бути – двері там, де й були.

Софія ахнула від обурення:

– Ви… Та як ви смієте! Олексію, ми йдемо! Негайно!

– Ні, – Олексій говорив тихо, але кожне слово дзвеніло, як крижинка. – Ідеш ти. А ми з малюком залишаємось на огляд.

– Що?! – Софія підлетіла до нього, вчепилася в рукав. – Ти обираєш цю… Замість мене?

– Я вибираю не бути таким, як ти, – він обережно забрав її пальці. – Прощавай, Софіє.

Вона постояла мить, хапаючи ротом повітря. Потім різко розвернулася і вискочила за двері. Дзвіночок відчайдушно задзвенів.

У тиші, що настала, було чути, як цуцик тихенько повискує на столі. Андрій Юрійович кахикнув:

– Ну, беремося до огляду?

Віра майже не пам’ятала, як пройшов огляд. Діяла машинально – допомагала, подавала інструменти, записувала призначення. А в голові крутилося: “Вибираю не бути таким, як ти”.

Цуценя виявилося абсолютно здорове, добре набирало вагу. Андрій Юрійович прописав вітаміни, призначив дату першого щеплення.

– Ви молодець, – сказав він Олексію. – Чудово впоралися.

Той зніяковіло посміхнувся:

– Це все завдяки вашим настановам. І допомозі Віри…

Коли вони закінчили, на вулиці вже стемніло. Віра затрималася, допомагаючи Андрію Юрійовичу із документами. Вийшовши з клініки, вона ледь не скрикнула – біля ґанку стояв Олексій. Один, без цуценя.

– Відніс його до бабусі, – пояснив він, помітивши її здивований погляд. – І повернувся. Можна… Можна вас провести?

Віра кивнула, не довіряючи голосу. Вони повільно пішли вулицею. Сніг поскрипував під ногами.

– Знаєте, – раптом заговорив Олексій. – Я ж вчитель фізики. І часто поясню дітям про точки неповернення. Про те, як щось досягає стану, після якого вже неможливо повернутись до колишнього. Сьогодні я, здається, пройшов свою точку неповернення…

Він зупинився, повернувся до Віри:

– А не хочете… Не хочете погуляти? Зі мною і цуценям…

Віра підвела очі. У світлі ліхтаря окуляри блищали золотом, а в куточках губ ховалася боязка посмішка.

– Хочу, – просто відповіла вона.

І теж усміхнулася…

Вам також має сподобатись...

Віра фарширувала на кухні перці, як раптом пролунав дзвінок у двері. Жінка здивовано витерла руки і пішла в коридор. – Мамо, це ти?! – здивувалася Віра, побачивши на порозі квартири свою матір Галину Петрівну. Мати була рідкісною гостею в квартирі дочки. – Проходь, – промовила Віра. – Віро, ти думаєш тільки про себе! – заявила з порога Галина Петрівна. – Як так можна, скажи мені, будь ласка? І головне дивиться так, ніби нічого не відбувається, ніби я невідомо що таке говорю! – Мамо, що в тебе вже сталося? – Віра дивилася на матір і не розуміла, що відбувається

Наталя привела сина Іванка до баби Ганни. Бабусю вона знайшла по оголошенню. Баба Ганна мала побути з Іваном до вечора. – Ось вам мій номер телефону, – сказала Наталя. – Іванку, сьогодні ти побудеш з цією бабусею, – сказала вона сину. Якщо що – дзвони. Наталя швидко поцілувала сина і поспішила на роботу… Цілий день вона працювала як у тумані, і постійно чекала дзвінка сина. Але Іванко чомусь вперто не хотів їй дзвонити… Після роботи Наталя прийшла по Іванка. Вона думала, що він, уже зібраний, чекатиме біля дверей. Але все було не так… У дверях стояла тільки баба Ганна! Наталя застигла від здивування

– Ось, Маринко, старалася, вибирала, щоб тебе порадувати! – сказала посміхаючись мати. Вона простягла доньці важкий пакунок, у якому щось дзенькнуло. – Що це? – запитала Марина. – Та ти відкривай швидше, сама побачиш! – поквапила мати. Марина поставила згорток на стіл і почала розвʼязувати численні стрічки. – Маринко, акуратніше з упаковкою, – сказала мати. – Папір гарний, можна буде ще щось загорнути! Марина стрималася, щоб не обуритися… Вона нарешті відкрила свій подарунок на день народження й ахнула. – Що це таке? – тихо запитала вона, і взялася за голову від побаченого

Ніна, закутавшись у легкий кардиган, йшла парком і насолоджувалася останніми теплими днями. В руках вона тримала паперову склянку з ароматною кавою. Допивши каву, Ніна прискорила крок. Дісталася додому, зайшла в квартиру. – Василю, я вдома! – сказала вона. Але чоловік не відповідав. Раптом, вона почула голоси. Василь в кімнаті, із кимось розмовляв телефоном. – Ну, тоді не заважатиму, – вирішила Ніна, і хотіла було вирушити на кухню, але випадково почула, що чоловік розмовляє про неї. – А це вже цікаво! – вирішила жінка. Ніна причаїлася в коридорі, прислухалася до розмови чоловіка і ахнула від почутого