Коли Михайло сказав батькам, що хоче познайомити їх зі своєю дівчиною, вони зраділи. Мама Віра Іванівна та тато Михайла Олег Ігорович були з тих, хто розумів, що сина колись доведеться відпустити, що йому потрібно створювати свою родину. Та й років йому вже чимало: скоро двадцять п’ять. Усвідомлений вік вступу у серйозні відносини.
Жив Михайло із батьками. Але не тому, що був маминим синочком чи не вистачало грошей на орендоване житло. Просто він збирав на свою квартиру, не хотів зв’язуватися з іпотекою.
А батьки його підтримували. Вони мають квартиру велику, всім місця вистачить. До того ж вони не лізли в життя один одного. Ніколи не потребували від сина звіту, де він був і чомусь так пізно повернувся.
Та й Михайло не нахабнів. Не просив, щоб йому готували їжу чи прали речі.
Загалом життя було комфортним для всіх, так ще й гроші вдавалося накопичити.
А тут дівчина. Перша, з якою вирішив познайомити батьків.
– А що приготувати до столу? – запитала Віра Іванівна. – Що твоя Олена любить?
– Мамо, особливо нічого не готуй. Вона за фігурою стежить, – хмикнув Михайло. – Смажене не їсть, жирне теж, міцних напоїв теж не любитель.
– Що ж, це похвально, – посміхнулася Віра Іванівна. – Гаразд, зроблю щось легеньке.
Олена їм сподобалася. Розумна, начитана дівчина. Щоправда, вона справді майже нічого не їла, і маму Михайла трохи це здивувало, що Олена відмовилася спробувати легкий десерт, який мама приготувала. Сказала, що цукор – це погано, і всім про це варто замислюватись.
А ще вона ненароком зазначила, що варто поміняти оббивку дивану.
– У вас непоганий ремонт, але ось видно, що котик диван подер. Це не так дорого, я можу дати вам контакти.
Звісно, нічого такого в цьому не було. Але до цього моменту мати Михайла і не замислювалася, що це якась проблема. Диван не був подертий, лише злегка подряпаний. Коли їхній кіт був маленьким, кілька разів до нього підходив із певною метою. Але незабаром зрозумів, що так робити не можна. І якщо не придивлятися, то цих подряпин і не видно.
Але коли Олена пішла, Віра Іванівна раз у раз дивилася на цей диван. І ця пара подертих смуг тепер впадала їй у вічі.
Але в іншому Олена була мила і привітна. Вона чемно поводилася, подякувала за гостинність, і батьки Михайла вирішили, що нічого поганого в тому, що вона сказала, немає. Вона ж із найкращих спонукань. А питання з харчуванням і справді занадто особисте. Не варто намагатися нагодувати тим, що людина не любить або не їсть з якоїсь причини.
Кілька місяців Михайло зустрічався з Оленою. Вона ще кілька разів була в них у гостях, але без будь-якого застілля.
А тут Михайло наважився на розмову з батьками.
– Мам, тату, я хочу з’їхатися з Оленою. Я її люблю, і ми хочемо розвивати наші стосунки.
Батьки переглянулись. Їм здавалося, що все відбувається надто швидко. З іншого боку, це не їхня справа, лише дітям вирішувати, в якому темпі їм рухатися далі.
– Я розумію, що вам швидше за все буде некомфортно, якщо я приведу сюди Олену. Та й неправильно це. Тому я візьму іпотеку на квартиру. У мене є половина суми, тому платіж буде невеликий.
– Що ж, якщо ти так хочеш, – знизала Віра Іванівна плечима.
– Так, хочу. Але квартирі, яку я знайшов, потрібний невеликий ремонт. Ми можемо пожити з Оленою у вас, доки ремонт не завершиться? Це буквально місяць, не більше.
– Звичайно, синку, живіть, – знизала Віра Іванівна плечима. Вона щиро вважала, що нічого поганого в цьому нема. Та й Олена їм подобалася.
Невдовзі дівчина переїхала до батьків Михайла. Зустріли вони її добре, сказали, щоб вона не соромилася і почувала себе, як удома.
Але це лише чергова фраза, яку вимовляють, щоб людина розслабилася. А Олена сприйняла її буквально. І це стало великою проблемою.
Через пару днів, коли Віра Іванівна зібралася готувати вечерю, вона не змогла знайти олію.
– Олено, ти не бачила, де олія? – Запитала вона у майбутньої невістки.
– А я її викинула, – поплескала вона очима.
– Навіщо?
– Я подумала, що буде краще, якщо ми почнемо харчуватися правильно. І, якщо чесно, мені завжди стає погано від запаху смаженого.
Віра Іванівна зітхнула. У чомусь вона, може, й має рацію, але вони звикли жити по-іншому. Наприклад, тато Михайла любить котлети, які готує, його дружина. Та й смажену картоплю вони всією родиною люблять.
– Олено, вибач, звичайно, але ми звикли до смаженого. Я не прошу тебе їсти те, що я готую, але ти нас не переконуй міняти свої смаки.
– Вибачте, я не хотіла, – опустила очі Олена. – Я просто про здоров’я дбаю.
Мамі Михайла одразу стало якось ніяково.
– Це похвально. Але ми такі, які є. І не треба нас виправляти.
– Гаразд, я зрозуміла.
Звичайно, мама Михайла купила нову олію, але тепер щоразу, коли вона щось смажила, її хвилювала совість. Наче їй нав’язали почуття провини.
Але це був лише початок. Якось Віра Іванівна повернулася з роботи і виявила, що на вікнах у вітальні немає її улюблених штор. А натомість висить щось тонке, незрозумілого сірого кольору.
– А де штори? – запитала вона у Олени.
– Ой, а вони вже е зовсім старомодні. Я почепила свої, ми їх у вас залишимо. Свіжо одразу у вітальні стало, так?
Мама Михайла важко зітхнула. Ні, не свіжо, а сіро й похмуро.
– Олено, мені подобалися старі. Куди ти їх поділа? Сподіваюся, не викинула?
– Ні, – надулась дівчина, – але я думала, вам ці сподобаються.
– Це не моє, – м’яко промовила майбутня свекруха. – Заберіть їх собі.
Незабаром виявилося, що частини посуду просто немає у шафі. Віра Іванівна вже чудово знала, хто приклав до цього руку.
– Так вони були якісь старі, ми вам на свято подаруємо сервіз, бо якось некрасиво гостей зустрічати з різними тарілками. І, до речі, я викликала майстра, який перетягне диван. Тканину вибрала на свій смак, у мене добре розвинене почуття стилю.
Віра Іванівна закипала. Але сваритися з майбутньою невісткою не хотіла. Розуміла, що вона все це не зі зла робить. Чи в ній мудрості немає, чи вона прикидається такою наївною.
– Олено, послухай, – посадила дівчину на диван Віра Іванівна. – Я розумію, що ти хочеш зробити якийсь внесок у наш спільний побут. Але ви з Михайлом скоро переїдете, а це наш із чоловіком будинок. І мені не хотілося б, щоб у ньому щось змінювалося без мого відома.
– Я як краще хотіла, – сказала Олена.
– Я знаю. Але не роби більше нічого. І майстру скажи, щоби не приїжджав.
Олена образилася. Увечері висловила все Михайлу, що її старання ніхто не цінує. А вона ж хотіла, як краще.
Але хлопець її не підтримав.
– Олено, але це справді їхнє життя та їхній будинок. І, гадаю, тобі не хотілося б, щоб у твоєму домі міняли щось без твоєї згоди.
– Якби зробили краще, я була б тільки рада, – не погоджувалася вона.
– Краще – поняття розтяжне. Тобі добре одне, для моїх батьків інший.
Олена запихкала, але сперечатися не стала.
А Віра Іванівна зненацька зрозуміла, що чекає не дочекається, коли Михайло доробить ремонт. Вона завжди вважала, що може ужитися з будь-ким. Вона ж сама по собі не конфліктна, тож ніяких проблем виникнути не повинно. Але вона й не думала, що лихо прийде звідти, звідки й не чекали. І, начебто, нічого поганого й не було на думці у її майбутньої невістки, а вона так від неї втомилася.
Олена ж перестала все міняти. Щоправда, мабуть, їй і справді хотілося хоч якось допомогти, тому вона скрізь затіяла генеральне прибирання. “Щоб відпрацювати своє проживання” – так вона говорила. І начебто в цьому немає нічого поганого, але й тут Олена схибила.
Кожен очищений квадратний метр площі не обходився без її коментарів.
– Я сьогодні під ванною прибирала. Ви там, схоже, ніколи не прибирали? Напевно, забуваєте про це місце. Але нічого, я там все вимила.
– Дякую, Олено, – зітхала мама Михала.
– Ох, я цілий день розбирала комору. Нічого, що частину речей я викинула? Повірте, там стільки мотлоху було, не здивуюся, якщо все це зберігається ще з дитинства Михайла.
– Нічого, Олено…
– Я ледве відсунула диван. Під ним клуби котячої шерсті! Коли ми поїдемо, ви не забувайте це робити. Бо погано дихати всім цим.
– Добре, Олено…
Мама з усім погоджувалась і рахувала дні до того моменту, як вони з’їдуть. Якоїсь миті вона просто махнула рукою. Олені не пояснити, вона щиро не розуміє, що можна озвучувати вголос, а що не можна. Не дарма кажуть, що простота – не найкраща риса.
І коли син із нареченою виїжджали, мамі Олени хотілося влаштувати свято.
Перед від’їздом Олена підійшла до мами Михайла та обійняла її.
– Дякую вам за гостинність. Мені було приємно жити з вами.
– І мені з тобою, Олено, – усміхнулася майбутня свекруха.
Вони зачинили за молодими двері, і мама Михайла глянула на свого чоловіка.
– Гарна дівчинка, – хмикнула вона. – Просто ще зовсім молода.
– Нічого, життя навчить її своїм правилам, – усміхнувся тато Михайла. – Та й, зізнатися, прибирала вона в нас і справді добре.
– Так вже. Щоправда, тепер доведеться купити новий посуд і тобі шапку. Тому що Олена твою викинула, вирішивши, що це старий мотлох.
– А я давно казав, що настав час змінити стиль, – засміявся тато Михайла.
Насправді, відносини між невісткою та свекрухою надалі були добрими. Просто вони не жили разом. І мама Михайла знала, що, щоб не сталося, цей досвід вона не повторюватиме. Спокій важливіший.
