– Мамо, ти добре подумала? Ти точно вирішила дачу продавати? Адже тобі подобалося проводити там час.
Віра була дуже здивована рішенням своєї матері та намагалася з’ясувати, що мама від неї приховує. – Ти ж мене завжди кликала на свою дачу, нахвалювала, говорила, як там добре. Що зараз сталося?
Ірині Іванівні довелося зізнатися, що їй вже важко доглядати город та будинок. – Я тобі скільки разів про це говорила. У мене вже не ті сили. Земля не любить залишатися без догляду, одразу все бур’янами заросте. І будинок треба підтримувати у хорошому стані. Ось я й вирішила продати. Потім з тобою вирішимо, як правильно з грошима вчинити.
– Добре, мамо, продавай. – Вірі було сумно від такого рішення матері. Дача була куплена на гроші батька і багато там було зроблено його руками. Віра згадувала ту святкову метушню, коли її батьки придбали ділянку на околиці міста. Як батьки діставали тоді будматеріали, як батько проводив усі свої вихідні на будівництві будиночка.
І як Віра не любила весну за те, що мама брала її з собою на дачу кожні вихідні. Їй теж доводилося займатися городом замість весело проводити час із подружками. Зараз вона згадувала все це з розчуленням і легким сумом, а тоді вона була впевнена, що нічого гіршого не може бути.
Віра йшла вулицею. Ніщо не відволікало її від спогадів. – Ти що така мовчазна, – спитав її чоловік. – Що сталося?
– Та мама дачу продає. Я її розумію, це правильне рішення. Але мені так сумно, дуже багато спогадів пов’язане з цією дачею.
Чоловік замислився. – Дивися, ви купували ділянку ще на околиці міста, а зараз це повноцінна міська забудова. Можна виручити непогані гроші. Та вашу дачу з руками заберуть, – упевнено сказав Микола. – А що теща збирається робити з грошима, – захвилювався він і почав планувати, куди можна їх витратити.
– Микола, пригальмуй. Дачу ще не продано, а ти вже їх ділиш, – зупинила його Віра. – Та й потім хто сказав, що мама гроші віддасть нам, – додала вона.
Це питання переконало Миколу запереживати. – А кому ще віддавати, як не тобі. Чоловіка в неї немає, живе одна. Навіщо їй такі гроші, що вона робитиме з ними, – турбувався чоловік.
– Ти чуєш себе? Це мамині гроші, і вирішуватиме вона.
– Гаразд, – сказав Микола. – Ти маєш рацію. Спочатку гроші треба отримати, а потім поговоримо, – діловито додав він. Очі чоловіка заблищали. Насвистуючи, він пішов у ванну. Віра знала цю його звичку довго приймати душ. Як казав Микола, йому там краще думається.
У наступні вихідні Віра поїхала разом із матір’ю на дачу, щоб допомогти їй усе приготувати на продаж. – Ой, доню, ти не уявляєш, як мені кожна цегла тут дорога. Стільки нашої праці вкладено.
Ірина Іванівна не так розбирала речі, як ходила і згадувала. Вона все говорила, а потім сіла в куточку тераси і наче задрімала. Віра підійшла до неї, присіла поряд. Вона почула, як мама зітхає.
– Мамо, я розумію, що на той час ви з батьком були молоді і тобі є, що згадати. Я не хочу, щоб ти переживала. Якщо ти вирішила продавати, то давай займемося сортуванням речей, вона обняла її і поцілувала в щоку. Ірина Іванівн знову зітхнула, крадькома змахнула хусткою сльозу.
Розбирати речі їм довелося аж до вечора. Віра допомогла матері дотягнути дві великі сумки до її будинку. Повернувшись до себе, вона приготувала собі ванну з ароматною піною і тільки-но зібралася поніжитися в тиші, як її покликав чоловік.
– Що ви вирішили, як теща вчинить із грошима, – нетерпляче спитав він. Віра здивовано подивилась на нього. – А ми сьогодні навіть не обговорювали це. А чому ти питаєш, щось задумав?
– Та є в мене одна думка. Дивись, частину грошей ми можемо витратити, щоб купити машину. Я давно вже мрію, ти ж знаєш. Частину грошей я віддам своїй матері. Вона давно хотіла поїхати до санаторію, нехай оздоровиться. І частину грошей я покладу на депозит, нехай відсотки капають, – розважливо говорив Микола. На його обличчі блукала мрійлива посмішка. – Я б, звичайно, купив квартиру, але не вистачить, я вже вивчив питання, – гордо додав він.
Віру покоробило те, що він каже – я вирішив, я куплю. Взагалі, це їх з мамою гроші. Але з іншого боку, він же чоловік, голова сім’ї, може так правильно?
– Мені здається, – тихо казала вона, – що це не зовсім правильне рішення. Все-таки дачу ще не продано. Вибач, але я думаю, що краще придбати нерухомість. Нехай і в кредит. Кредит ми виплатимо і буде ще одна квартира. А якщо я погоджуся на твою пропозицію, то гроші швидко розійдуться і залишимося ні з чим.
– Як це ні з чим, – Микола навіть підстрибнув, як він завжди робив, коли хвилювався. – А машина? Ти ж знаєш, це моя мрія. Чому ти не хочеш піти мені назустріч? Скажи бодай, що подумаєш про мій план. Будь ласка… – чоловік узяв її за руку і подивився на неї жалісливими очима.
Віра засміялася. Щось було таке у її чоловіка, що вона не могла йому відмовити. – Добре, я подумаю.
Через кілька днів, повернувшись з роботи, вона застала у себе в гостях свекруху. Та шепотіла щось зі своїм сином на кухні.
– О, дружина прийшла, – радісно привітав її чоловік. – Віро, проходь, ми якраз на тебе чекали.
Свекруха задоволено посміхалася. Давно Віра не бачила її такою. – Доню. – Віра навіть здригнулася від такого звернення. – Мені Микола все розповів про продаж вашої дачі. Ось і я хочу поцікавитися, як ти маєш намір розпорядитися грошима. Синочок мене втішив, сказав, що ви дасте мені гроші на путівку. Не чекала від тебе такої щедрості. Дякую тобі і низький уклін, що не забуваєш.
Віра відвернулася до вікна. Та що це таке? І що робити далі? Тепер доведеться давати гроші свекрусі. А свекруха продовжувала. – Мій сусід продає машину у відмінному стані, але треба швидко дати відповідь. Я розумію, що дачу ще не продано, але Микола впевнений, що проблем не буде. Ти вирішуй, берете машину чи ні.
Віра так і стояла біля вікна. Їй хотілося піти. Вона не знала, що їй казати. Свекруха була непогана жінка, і вони завжди ладнали з нею. Жили вони небагато. Віра розуміла, що поїздка в санаторій стала б для свекрухи справжнім святом. І так їй стало шкода всіх!
– Віро, подумай. Ну все, мої діти, мама пішла додому. Синочку, проведи мене до дверей.
Вона пішла. – Миколо, ну куди ви так поспішаєте? І знаєш, що я вирішила. Наших мам ми обов’язково відправимо до санаторію. Вони заслужили. А потім вже подумаємо про себе.
– А машину? – тихо сказав Миколо і махнув рукою. – Гаразд, згоден. Ти права. Люблю тебе.
Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила мама. – Що сталося, матусю?
– Віро, доню, я ось тут подумала і дійшла висновку, що дачу я продавати не буду. Сиджу тут, розбираю сумки. Я зрозуміла, що мені дуже дорогі ці спогади. Тож давай відбій по всіх оголошеннях про продаж дачі.
Віра полегшено зітхнула. Не жили добре, нема чого і починати, проблем менше.
– Ну що там? Покупця знайшли, – підстрибував у нетерпінні Микола.
– Миколо, сядь. Дача не продається. Мама передумала.
– Ти жартуєш, – чоловік як отямився від сну. – Як так можна обнадіяти людей і потім передумати? Може, вмовиш свою маму? Ну як так, так же все було добре. Машина була в мене вже в руках.
Віра лише кивнула. Чоловік пішов у душ, щоби подумати. Невдовзі він вийшов, схвально поглядаючи на дружину. – Розумниця ти моя, – цмокнув він її в щоку. Віра розгубилася, що це з ним, а Микола продовжив. – Я тут промоніторював обстановку. – Віра хмикнула. – Не смійся, а слухай. Нерухомість зростає в ціні, продамо потім дорожче. А до санаторію наших мам відправимо.
Ну, що тут скажеш? Віра радісно посміхнулася до чоловіка. Доведеться брати кредит на машину, проживемо якось…
