Заміжня Віра пробула два роки. А потім стала вдовою.
Усі ми пам’ятаємо, що життя рано чи пізно закінчується. Але у двадцять шість років про таке навіть не думаєш. Здається, все ще попереду. Що все лише починається. І стільки планів, цілей, прагнень.
Як сказав класик, погано те, що людина іноді раптово опиняється у іншому світі. Коли на це зовсім не чекаєш.
Того дня Віра поверталася з роботи. Ішов дощ, скрізь були калюжі та бруд. І Віра йшла акуратно, стискаючи в руках чорну парасольку. На ній були бежеві туфлі, і вона дуже переживала їх зіпсувати.
Додому вона повернулася пізніше, ніж звичайно. Думала, що Сергій вже чекає на неї. Струснувши парасольку, вона гукнула всередину квартири.
– Я вдома!
Але їй ніхто не відповів.
Говорять, коли трапляється біда, у багатьох перед цим виникає тривожне почуття. Але Віра була не з-поміж них.
Вона знизала плечима, поставила сушитися парасольку. Зняла мокрий плащ, який навіть парасолька не врятувала, а потім скинула туфлі, відчуваючи полегшення. Ноги за день дуже втомилися.
Віра пройшла на кухню і стала біля плити. Напевно, чоловік незабаром повернеться, тому вона вирішила приготувати щось швидке. Вдома була банка тушонки, а до неї Віра зварила макарони.
Годинник показував вісім, а Сергія все не було. Він іноді затримувався, але ніколи так довго.
І тоді жінка йому зателефонувала. Але абонент був не в мережі.
І навіть тоді Віра не відчула особливого занепокоєння. На вулиці дощ, у місті затори.
Вона поїла сама, а потім знову спробувала додзвонитися. Але результат був тим самим.
І ось тоді лише Віра відчула хвилювання. А о дев’ятій годині двадцять п’ять хвилин її життя розділилося на «до» та «після».
«Вашого чоловіка не стало».
Якийсь недосвідчений водій не впорався з керуванням. Сергій в цей час стояв на зупинці…
У Віри та Сергія була гарна історія кохання. Вони зустрілися зовсім випадково. Віра запитала у чоловіка, котра година. Він відповів і посміхнувся. А потім запропонував Віру проводити додому. А вона взяла і погодилася.
Їхнє кохання було таким міцним, що навіть мама Сергія сказала, що їхній шлюб укладений на небесах. Та й усі навколо вважали, що вони половинки одного цілого.
Таке почуття, що вони розуміли одне одного без слів. У їхньому будинку ніколи не виникало сварок, вони про все могли домовитися. Вони один одного підтримували, поважали і дуже любили.
Про все це Віра думала на прощанні. А ще вона думала, що можна зробити крок, і опинитися разом із чоловіком. Тому що життя без нього втратило будь-який сенс. Навіть світ потьмянів, зникли яскраві барви. Як у фільмах, коли все сумно та погано, показують тьмяну картинку. Так було і в Віри.
Від цього вчинку її зупинила мама Сергія. Коли Віра стояла на краю ями, спостерігаючи, як під землею зникає кришка, свекруха обняла її.
– Ходімо, люба, ходімо…
Віра не мала мами, був лише батько. Але з ним були напружені стосунки. Напевно, тому у них із свекрухою було повне порозуміння. Віра сприймала її як свою маму, а та вважала її донькою.
І Віра розуміла, що її свекрусі зараз теж дуже важко. Вона сина втратила. Але вона не могла втішити свою другу маму, бо сил не лишилося.
Кілька тижнів Віра жила, як у тумані. Перші дні навіть на роботу не ходила. Але там були в курсі її біди, тому їй дали час прийти в себе.
А потім життя перетворилося на клубок механічних дій. Вмитися, почистити зуби, дістати чистий одяг, а брудний кинути у прання. П’ять хвилин до зупинки, двадцять автобусом. Потім ще сім до роботи.
На роботі було легше, там хоча б відволікалася. А ось вечори стали нестерпним випробуванням. Більшість з них Віра лежала на ліжку обійнявшись з одягом Сергія. Вона нічого навіть прати не стала, так довше збережеться запах її коханого.
З свекрухою вони зідзвонювалися. Людмила Борисівна кликала Віру у гості, пропонувала сама прийти. Та жінка відмовлялася. Вона не хотіла нікого бачити, і тим більше ту, для якої ця втрата була ще страшнішою.
Так минуло півроку. Всі довкола твердили, що час допомагає. Що життя продовжується. Але вони були не праві.
Віра все так само переживала, все так само нічого не хотіла. Подруги, які намагалися її хоч якось розважити, махнули на неї рукою. Вирішили, що це не в їхній владі. Лише іноді скидали номери різних спеціалістів, які на їхню думку могли допомогти.
Віра не раз думала про те, щоб закінчити свої переживання. Вона не надто вірила у потойбічний світ, але думала, що якщо щось і є, то вона зустрінеться з Сергійком. А якщо ні, то просто перестане переживати.
Людмилі Борисівні також було дуже важко. Але ще вона дуже хвилювалася за Віру.
Цю дівчинку вона любила. Вона пам’ятала, як Сергій привів її до будинку, а Віра зніяковіло тупцювала на порозі, не наважуючись увійти. І Людмила Борисівна знала, яке у них було міцне кохання.
Безумовно, для неї самої – це велика біда, і вона вже ніколи не зможе жити так, як раніше. Але Віра молода, вона заслуговує на щастя. Але такими темпами і вона сама скоро виявиться на тому світі.
Тож жінка зібралася до своєї колишньої невістки у гості. Коли Віра їй відкрила, Людмила Борисівна навіть не змогла стриматися від тяжкого зітхання.
Віра виглядала погано. Під очима мішки, скинула кілограмів десять, хоч і раніше була досить худою.
У квартирі творився безлад. Віра явно не прибирала. А ще було дуже душно, наче вся скорбота скупчилася в повітрі, не даючи набрати повітря.
Людмила Борисівна насамперед відчинила вікна. Потім посадила Віру за стіл, а сама взялася за готування.
– Не треба нічого, – тихо промовила Віра. – Я в порядку.
– Я бачу, в якому порядку ти, – буркнула жінка. – Коли ти востаннє їла?
Віра знизала худими плічками. З моменту, коли не стало Сергія їжа перестала мати хоч якийсь смак.
Свекруха приготувала вечерю із тих продуктів, що знайшла у будинку. Віра взялася за ложку, хоч їжа зовсім не лізла. Їй взагалі нічого не хотілося. Але під суворим поглядом другої мами, вечеряти все ж таки довелося.
– Отже, – суворо промовила Людмила Борисівна. – Я втратила сина, а ти чоловіка. Нам обом дуже важко. Але, знаєш, у твоєму обличчі я ще й дочку знайшла, і в мене душа не на місці, коли бачу, що ти з собою робиш. Якщо щось і є після життя, то уяви, як важко Сергію, коли він тебе такою бачить. Думаєш, він хотів би, щоб твоє життя закінчилося разом із ним?
Віра похитала головою.
– І я не хочу. Як я вже тобі сказала, ти мені, як дочка. І нехай мого сина більше немає, я все ж таки не хочу втратити ще й доньку.
Це були перші слова, які змогли достукатися до Віри. Вона подумала, що не має права кидати Людмилу Борисівну. Як вона буде одна? Адже в неї немає нікого, як і в Віри. Тато не в рахунок, за цей час він навіть жодного разу не зателефонував до своєї доньки.
А Людмила Борисівна не просто зателефонувала, вона ще прийшла. І намагається повернути її до життя.
– Мені здається, – тихо промовила Віра, – я зраджу Сергію, якщо продовжу жити далі. Адже ми були єдиним цілим…
– Складно залишатися без своєї другої половини, але тепер тобі доведеться бути вдвічі сильнішою. І прожити це життя так добре, як ти мала прожити його з моїм сином. Хоча б на згадку про нього.
Віра кивнула головою. Вона почула та зрозуміла. Важко було прийняти, але тепер їй хотілося впоратися. Адже Сергій справді не дозволив би їй так переживати.
Більше року пішло те щоб Віра знову полюбила життя. Почала спілкуватися з друзями, ходити відпочивати, радіти дрібницям. З Людмилою Борисівною вона постійно була на зв’язку, адже вона й справді вважала її мамою.
Вони разом їздили на цвинтар, доглядали могилу Сергія. Потім ходили в якесь кафе і довго говорили про нього. Але це була не сумна розмова, навпаки, вони намагалися згадати щось веселе, гарне. Щоб і Сергій, якщо він все ж таки їх чує, міг усміхнутися.
А ще за півроку Віра зустріла чоловіка. Вона була впевнена, що до старості буде сама, але доля склалася інакше.
Їй було складно переступити через себе, але чоловік був добрим, терплячим. Він знав про трагедію Віри і розумів, що вона завжди пам’ятатиме колишнього чоловіка. Однак він збирався зробити її щасливою, і Віра дозволила йому.
Дуже довго вона не наважувалася познайомити свого нового чоловіка із Людмилою Борисівною. Переживала, що колишня свекруха засмутиться, навіть розсердиться. І нехай минуло більше двох років, Вірі цей термін все одно здавався мізерно малим.
Вона покликала Людмилу Борисівну у гості, а коли та прийшла, запитала, чи не буде вона проти, якщо до них приєднається ще одна людина.
Звісно, свекруха здивувалася, але сказала, що не проти.
– Людмило Борисівно, це Сашко. Мій чоловік, – невпевнено промовила Віра, коли Олександр приїхав.
Вона чекала розчарування в очах мами Сергія, але побачила лише полегшення.
– Я рада. Людмила Борисівна, – представилася вона.
Жінки переглянулись і посміхнулися.
Адже життя продовжується. І те, що Віра будує своє щастя не означає, що Сергій забутий. І Людмила Борисівна це знала. І вона не обманювала, коли казала, що Віра їй, як дочка. А своїм дітям завжди бажаєш тільки найкращого.
