Життя Андрія Івановича було складним та заплутаним. Начебто не стало людини, а слова доброго про неї ніхто не скаже, і доброго вчинку ніхто не згадає.
Його діти? Точно ніхто сказати не може скільки їх. В останню путь його троє проводжало, яких народила остання дружина. А може, й не остання. Коли він одружився з Антоніною, вона й не уявляла, що в нього вже було дві дружини та діти є. Йому на той момент було лише двадцять п’ять, а Тоні дев’ятнадцять. У свої молоді роки він встиг і дітьми обзавестися, і з розлучитися. Тільки паспорт був чистий, тому і дізналася Тоня про все пізно.
Після весілля все було добре, дочка Люда народилася, потім Люба та син Олександр. І ось тут Андрій показав усю свою сутність. Став гульбанити та сварити молоду дружину. Антоніна закривати очі на його поведінку не стала, виставила речі за двері та подала на розлучення та аліменти. Жили у її будинку. Заспокоївся, просився назад, але не вибачила. Вона вже знала про дітей від попередніх шлюбів. Виїхав. Дітям на той момент було п’ять, три та рік. Про аліменти можна було й не згадувати. Було дуже важко, але діти виросли непоганими, вивчилися та залишилися у рідному селі. У всіх сім’ї та діти.
Де був батько, як жив і чим займався невідомо.
Це був вступ, без якого подальша історія була б не повною.
Через сорок із лишком років на горизонті з’явився Андрій Іванович… Згадав про дітей, про колишню дружину. Нікому не повідомив про приїзд, просто з’явився й усе.
– А чого, Антоніно, заміж ти не вийшла? Значить, любила мене. – Сказав він, коли з’явився на порозі її будинку. – Ось він і я. Треба б доживати разом.
– Доживай з іншими дружинами. Мені й одній добре. У мене більше не з’являйся.
Жінка зачинила перед його носом двері і зайнялася своїми справами.
– Ось ще! Доживати! Знайшов не розумну! – голосно розмовляла вона сама з собою.
Вона не помітила, як прийшов син, і говорила.
– Мамо, все добре? Ти про що?
– Батько твій повернувся.
– Так нема в мене батька. Не було та не буде.
– Тільки від мене вийшов.
– Значить, це він був. Біля хвіртки зустрілися. До Люди пішов. Запитував де живе. А я й не зрозумів.
На превеликий подив усієї рідні Людмила залишила батька у себе. Мати образилася, брат та сестра просто ігнорували свого родича.
Прожив недовго. Спосіб життя та недуги зробили свою справу. Батька провели в останню путь, зробили все як і належить у таких випадках. Решту його рідні, розкиданої по країні, знайти не змогли. Просто нічого не знали.
У сім’ї знову настав спокій. Сварок більше не було та й про батька, можна сказати, забули.
Минуло два роки. Олександр чекав на першого онука. Вагітна дочка Віра приїхала до батьків у відпустку. Помітивши животик племінниці, що округлився, Людмила зупинила її на вулиці.
– Кого чекаємо?
– Сина.
– Це дуже добре. У нашій сім’ї і так багато жінок. Ім’я придумали? Ні? Треба назвати Андрієм на честь діда. Це перша дитина у нашій сім’ї після того, як його не стало.
– Ми самі вирішимо.
– Краще прислухайся до моєї поради. Я твоя хрещена.
– Ми про це ще не думали.
– Пора б. Андрій! Запам’ятай! Тільки Андрій!
Про цю розмову дізналася Антоніна, прабабуся майбутнього онука.
– Навіть не думайте про це ім’я. – сказала вона. – Нема чого слухати тітку. Придумала! Нехай внуків називає так, якщо діти дозволять.
– Наче хороше ім’я, – відповіла Віра.
– Ні! Я сказала ні! Як завгодно, Іван, Ян, Богдан, але не Андрій. Не на честь прадіда. Він і дідом ніколи не був, і батьком не був.
– Бабуся, заспокойся. Не буде Андрія. Ти перша дізнаєшся його ім’я. Але й не Ян і не Іван. Богдан тобі подобається?
– Не знаю. Але краще за це.
У сім’ї всі знали історію життя Антоніни, від онуків нічого не приховували. Сваритися з дочкою з приводу імені Антоніна не хотіла, тож нічого не сказала.
Народився Богдан. Чомусь саме це ім’я сподобалося батькам.
Людмила дізналася, що племінниця її не послухала. Спершу нічого не сказала. Все почалося, коли молоді батьки приїхали у відпустку. Людмила влаштувала сварку прямо у будинку матері.
– Чому?
– Це наш вибір.
– А старших слухати тебе не вчили?
– Вчили.
– Людмило. – Втрутилася Антоніна. – Ти якеь право маєш їй вказувати. Це я сказала, що так називати не можна! Якби він прожив хороше життя, а так…
– А ти звідки знаєш про його життя?
– Не сварись. Я знаю про своє. Не таке він життя прожив, щоби на його честь правнуків називати. Своїх називай, а тут ти не указ.
– І назву! Скоро в мене буде онук.
Але не пощастило Людмилі з онуком. Народилася онука, потім ще одна. Андрія у сім’ї так і не з’явилося.
За два роки племінниця знову народила хлопчика. На цей раз його назвали Матвій.
– Які ви настирливі! – Сказала Людмила замість привітання.
Людмила дуже сильно образилася на племінницю. І на матір ображається, але нічого їй не каже.
