Життєві історії

Люба непомітно спакувала у дві сумки свої речі. Вночі, коли батько з матір’ю спали, вона передала їх своєму коханому Івану через вікно. Потім сама вискочила на вулицю… На роботу дівчина вже пішла з будинку Івана. А біля сільради на неї чекала мати. – Батько сказав передати тобі, – почала вона. – Якщо ти сьогодні ж додому не повернешся, то він тебе більше дочкою не вважатиме! – Мамо, я Іванка люблю, ми все одно з ним одружимося! – сказала Люба. І молоді таки одружилися. А потім стався випадок, який змусив Любу прийти до батьків

Люба стояла перед батьками, похиливши голову.

Сьогодні Іван приходив до них свататися.

Батько навіть не дав хлопцю договорити й одразу вказав на поріг.

А після цього покликав дочку:

– Що, у всьому селі нормального хлопця знайти не змогла?! У нього і мати з «привітом» була, і батько не кращий.

У лісництві працював, а паркан коло будинку з гнилих стовпчиків стояв! Їли тільки те, що на городі виросло. Єдиний синок узимку черевиків нормальних не мав, а влітку босоніж бігав. Нормального взуття дитині купити не могли!

– Та це було двадцять років тому. А зараз Іванко і будинок відремонтував, і огорожу, і кухню літню збудував. А ще він вивчився у місті на електрика, і всі в селі, у кого щось там зробити по світлу треба, то одразу Іванка кличуть. Ти сам же ж його торік і запрошував! – намагалася заперечити дочка.

– Навіть слухати тебе не хочу! Вечорами тепер вдома сидітимеш. З роботи – додому, і ні кроку з двору. Зрозуміло? Жінко, – звернувся він до дружини. – Телефон її візьми і сховай.

Але Люба з Іваном вечорами все одно спілкувалися.

А через тиждень після невдалого сватання Люба непомітно спакувала у дві великі сумки свої речі і вночі, коли батько з матір’ю спали, передала їх хлопцеві через вікно, а потім і сама вискочила на вулицю.

На роботу дівчина вже пішла з будинку Івана. А біля сільради на неї чекала мати.

– Батько сказав передати, що, якщо ти сьогодні додому не повернешся, він тебе більше знати не хоче і дочкою не вважатиме…

– Мамо, я Іванка люблю, ми все одно одружимося. Не захочете знатися зі мною – як бажаєте. У вас дуже вже застарілі погляди на життя, так що отак!

Люба з Іваном і справді одружилися. Реєструвала їхній шлюб в сільраді Віра Федорівна – рідна тітка Люби.

Під час церемонії вона жодного разу не посміхнулася молодятам, швидко прочитала текст і видала їм документ.

Батько слова свого дотримав: до дочки й зятя не ходив.

Зустрівши їх на вулиці, відвертався. І дружині сказав з дочкою не спілкуватися. Навіть коли Люба народила первістка – Миколу – батьки не привітали доньку й зятя і не прийшли подивитися на онука.

Кілька разів мати з вікна бачила, як Люба з візочком проходила повз їхню хату. Вона йшла із сином у магазин.

Хотіла мати вискочити на вулицю, але побоялася порушити заборону чоловіка.

Та й сама вона небажаного зятя не любила, а на дочку досі була сердита.

Іноді сусідки чи просто односельці у магазині намагалися їй розповісти про те, як живе її дочка, але вона такі розмови різко зупиняла.

Тож онука свого, Миколу бабуся побачила лише через сім років, коли Люба з Іваном вели його, ошатного, з яскравим букетом осінніх айстр, до першого класу сільської школи.

І знову не вийшла надвір, щоб познайомитися з онуком.

А взимку стався випадок, який змусив Любу прийти до батьків…

Хлопці поверталися зі школи і бігли повз магазин. Біля нього стояв дід Миколи, Василь із двома чоловіками.

Хлопці почали кататися з крижаної гірки метрів за десять від магазину.

Микола вирішив теж з’їхати, але в якийсь момент не втримав рівноваги.

Діти підбігли до чоловіків, що стояли біля ґанку, і попросили покликати фельдшера.

У цей момент Василь відвернувся і пішов геть. Допомогли хлопцеві сторонні люди.

Фельдшер наклав шину на руку і направив Миколу в районну лікарню на рентген. Іван одразу відвіз сина до лікаря.

А ввечері Люба вперше за дев’ять років зайшла на подвірʼя батьківського дому. Вона зайшла на кухню – батьки якраз вечеряли.

Подивившись на батька, вона сказала:

– Я тебе знати не хочу…

Потім обернулася й пішла.

Коли Микола навчався у другому класі, Люба народила доньку – Оленку.

А взимку трапилося нещастя – будинок Івана та Люби загорівся… Винесли тільки документи.

Олена стояла, тримаючи на руках загорнуту в ковдру тримісячну доньку і дивилася, як зникає те, що будувалося з такою любов’ю.

Іван з Миколою стояли поруч.

– Нам треба десь переночувати, а завтра вирішуватимемо, що робити, – сказав Іван. – Ходімо до твоїх.

– Батько не пустить, – відповіла Люба.

– Пустить, – впевнено сказав Іван. – Не зовсім він вже.

Але Люба мала рацію – Василь не дозволив їм навіть переступити поріг.

– У моїй хаті чужим не місце, – сказав він, дивлячись на Любу, що тримала на руках дочку, на Миколу й Івана.

– Васильку! – почувся за спиною батька голос матері.

Вона плакала.

Але той щільно зачинив двері.

Прихистила їх сусідка – самотня жінка похилого віку Валентина Степанівна.

– Живіть поки що, – сказала вона.

Прожили вони у Степанівни майже два роки.

Навесні Іван розчистив згарище.

На роботі йому дали матеріальну допомогу, колеги допомагали хто чим міг.

Іван купив матеріали й у травні почав будуватися. Були б гроші, справа, звісно, пішла б швидше. Але Іван наполегливо зводив стіни будинку. Кожна зароблена копійка йшла у справу.

Того літа, коли йшло будівництво, Любі довелося багато працювати на городі. Вона намагалася виростити і зберегти якнайбільше, щоб купувати в магазині тільки найнеобхідніше. Вона навіть завела козу й кроликів, хоча раніше навіть не думала про це.

У свій будинок вони змогли заселитися аж восени, наприкінці жовтня, коли ранкові заморозки вже покривали калюжі льодом.

Цієї зими важко заслабла Валентина Степанівна. Майже три тижні пролежала вона у ліжку. Люба виконувала всі процедури. Вона топила піч у будинку сусідки, приносила їй гарячу їжу, допомагала вмитися і переодягнутися.

– Додала я тобі клопоту, Любо, – говорила Валентина Степанівна.

– Нічого страшного, головне, одужуйте. Зараз Миколка вам молока принесе.

І справді, хвилин через п’ять прибіг Микола:

– Бабусю, мама сказала, щоб ти молоко одразу випила, поки тепле.

Так вони й жили.

І ось Миколі вже чотирнадцять. Зростом він батька наздогнав, над верхньою губою вусики вже є. І Оленка теж підросла – допомагає матері на городі смородину збирати.

Якось наприкінці липня біля їхнього будинку з’явилася мати Люби. Підійшла, зупинилася біля паркану. Чує:

– Бабусю, я воду в бочку налив, увечері прийду сам все поллю.

– Дякую, Микольцю, дякую, внучику, – відповідає Степанівна.

Люба побачила матір, підійшла.

– Батько дуже заслаб, одну сторону не відчуває, не може говорити. Три дні як із лікарні привезли. Не впораюся я сама – і він, і дім, і город. Прийшла б, допомогла, – сказала мати.

Люба подивилася на матір:

– А ви мене допомагати не навчили. Не прийду я.

– Люба, це ж твій батько! Рідня ж!

– У мене рідня – чоловік, діти, і Степанівна нам усім рідня. Не прийду я, – повторила Люба.

Вона обернулася, покликала дочку, пішла собі на город.

А їй услід стояла й дивилася заплакана мати…

Вам також має сподобатись...

Анатолій повернувся додому пізно. Чоловік роззувся в коридорі, зняв куртку. – Наталко, я вдома! – гукнув він з коридору. – У нас є щось вечеряти? Відповіді не було. Чоловік зайшов на кухню, дружини там не було. Заглянув у спальню – і там пусто. – Що ж це таке? – запереживав він. Толік повернувся на кухню, щоб взяти свій телефон та подзвонити дружині. Раптом, на кухонному столі він побачив якийсь аркуш паперу. Анатолій взяв його, уважно прочитав написане і аж очі витріщив від прочитаного. – Цього не може бути! – тільки й вигукнув він, нічого не розуміючи

Ольга вечеряла з батьками. – Тату, а ти де сьогодні обідав? – раптом запитала вона. – Із хлопцями з роботи, – спокійно відповів Євген Олегович. Ольга замовкла. Батько брехав. В обід вона бачила його з іншою жінкою… Ольга вже лягала спати, коли до неї в кімнату зайшов Євген Олегович. – Тату, що трапилося? – здивувалась Ольга . – Чому ти спитала мене про обід? – запитав той. – А навіщо ти сказав неправду?! – прямо запитала дівчина. – Доню, я просто не хочу, щоб мама твоя знала, – тихо сказав чоловік. – Про що?! – ахнула Ольга. Вона не розуміла, що відбувається

Ліля прийшла з роботи пізніше, ніж зазвичай. – Ти чого так пізно? – зустріла її в коридорі мама. – На вулиці дощ. В пробку потрапили, – пояснила дочка. Ліля пройшла на кухню. Мати пішла слідом. – Я склала список продуктів, які треба купити, – сказала мати, і дала дочці список. – Добре, куплю, – відповіла Ліля і взялася за приготування вечері. Мати пішла у свою кімнату. Ліля почистила картоплю і поставила її варитися. Раптом жінка почула, як мати в свої кімнаті, з кимось гучно розмовляє по телефону. Ліля прислухалася до розмови і застигла від почутого

Віра сиділа на дивані перед телевізором і дивилася якийсь серіал. У кімнату зайшов чоловік. – Ти готова?! – загадково запитав Віктор і підсів до дружини на диван. Буквально кілька хвилин тому чоловік ще розмовляв з матір’ю, тому Віра зрозуміла, що мова йтиметься про свекруху. – Що цього разу сталося? – намагаючись приховати посмішку, поцікавилася Віра. – Мама таке зробила! Таке зробила! Аж не віриться, – загадково посміхнувся Віктор. – Ну! Говори! Не тягни! – поквапила його дружина. Віктор зібрався з думками, і на одному подиху все виклав дружині. Віра вислухала чоловіка і застигла від почутого