Вірі зателефонувала подруга:
– Слухай, Віро, ти ж хотіла поміняти роботу? У нас вакансія у відділі є. Але тільки я не буду за тебе просити. Наша начальниця цього не любить. Ти прийди сама на співбесіду, може тебе і візьмуть. А що, стаж у тебе великий, тільки працюєш за копійки.
Чесно кажучи, Віра не вірила, що її візьмуть у цю фірму, там справді, суворий відбір, але й зарплата вища за середню по місту. А її взяли. Віра сама здивувалася, начальниця особливо не ставила запитань, подивилася документи та запитала:
– Коли зможете розпочати?
– Ну, загалом, я ще не звільнилася з колишньої роботи, – від несподіванки Віра перейшла на шепіт, немовби розповідала великий секрет.
– Добре, чекаю на вас через три тижні. Достатньо вам часу, щоб залагодити всі справи? – Було відчуття, що начальниця прихильна до Віри.
– Так, звичайно, – несміливо сказала Віра і вийшла з кабінету.
Тут же зателефонувала подружка:
– Ну що сказала? Відмовила? Щось швидко, зазвичай, у неї довше сидять.
– Прийняли. Сама в шоці.
– Здорово ж. Лариса Федорівна у нас хоч і сувора, але справедлива. Гаразд, бувай, згодом поговоримо, – зупинила розмову подруга.
З колишньої роботи Віру відпустили за тиждень, і вона ще два тижні відпочивала. Щиро кажучи, вона переживала йти на нову роботу. Чомусь у голові крутилося прислів’я: «Безкоштовний сир тільки в мишоловці». Віра й сама б не змогла пояснити, до чого тут безкоштовний сир, але прислів’я про мишоловку вона знала тільки це. Дуже вже вона легко влаштовується в цю фірму.
Відпрацювавши на новому місці тиждень, Віра з подружкою обідали у кафе.
– Ти помітила, як наша Лариса на тебе дивиться? – запитала подруга про начальницю.
– Помітила. Мені навіть ніяково якось.
– Може, вона по жінкам, – засміялася подруга. – І закохалася в тебе.
– Не кажи нісенітниці, – не зрозуміла жарт Віра.
Але це помітили й інші співробітники, тому Віра вирішила розставити всі крапки над і, прийшла до кабінету начальниці та запитала:
– В чому справа? Чому до мене особливе ставлення?
Лариса Федорівна встала, зачинила двері на ключ, дістала з шафи чашки, цукерки та ввімкнула чайник. Налила чай і сказала:
– Віра, а ти мене не пам’ятаєш?
Віра знизала плечима. Тоді Лариса продовжила:
– Ми з тобою однокласниці. Я та сама Лариса, яку всі ображали в школі.
– Точно! – очі Віри від округлилися від подиву. – Нізащо б не впізнала сама. Яка ти стала! Ой, даруйте, ви стали!
– Та годі, коли ми вдвох можна і на ти, – засміялася Лариса. – Ми з мамою поїхали від гульвіси батька у ваше село, а жити не було де. Тоді директор школи пошкодувала нас і пустила в закинутий будинок поряд зі школою. Однокласники не прийняли мене. Тільки ти за мене заступалася, пам’ятаєш? Важко було, я тоді слово дала, що вивчуся і зароблю багато грошей, куплю величезний будинок. Купила.
– Пам’ятаю, звісно. Ну ти молодець. А я ж тобі тоді заздрила, що не треба тобі рано вставати і йти по морозу чи бруду далеко до школи, – засміялася Віра. – Років тридцять минуло, як ми закінчили сільську школу. Ти щаслива?
– Так, у мене все добре – чоловік, діти, великий будинок, і мама живе з нами. Старенька вже.
– Це добре, кожна жінка, заслуговує на щастя, – посміхалася Віра.
– Ну все, допила чай, йди працювати. Не губи в очах співробітників мій авторитет суворої начальниці, – сміялася Лариса. – І будь ласка, не розповідай про мене нікому.
– Не буду. Я за тебя рада.
