Життєві історії

Віра з колегою по роботі обідали у кафе. – Ти помітила, як наша Лариса Федорівна на тебе дивиться? – запитала подруга про начальницю. – Помітила. Мені навіть ніяково якось, – відповіла Віра. – Може, вона закохалася в тебе? – засміялася подруга. – Не вигадуй! – не зрозуміла жарту Віра. Але це помітили й інші співробітники, тому Віра вирішила розібратися в ситуації, прийшла до начальниці і запитала: – Чому до мене особливе ставлення? Лариса Федорівна встала і зачинила двері на ключ. – Віра, ти мене не памʼятаєш? – запитала Лариса. – Ви про що? – Віра здивовано дивилася на начальницю, не розуміючи, що відбувається

Вірі зателефонувала подруга:

– Слухай, Віро, ти ж хотіла поміняти роботу? У нас вакансія у відділі є. Але тільки я не буду за тебе просити. Наша начальниця цього не любить. Ти прийди сама на співбесіду, може тебе і візьмуть. А що, стаж у тебе великий, тільки працюєш за копійки.

Чесно кажучи, Віра не вірила, що її візьмуть у цю фірму, там справді, суворий відбір, але й зарплата вища за середню по місту. А її взяли. Віра сама здивувалася, начальниця особливо не ставила запитань, подивилася документи та запитала:

– Коли зможете розпочати?

– Ну, загалом, я ще не звільнилася з колишньої роботи, – від несподіванки Віра перейшла на шепіт, немовби розповідала великий секрет.

– Добре, чекаю на вас через три тижні. Достатньо вам часу, щоб залагодити всі справи? – Було відчуття, що начальниця прихильна до Віри.

– Так, звичайно, – несміливо сказала Віра і вийшла з кабінету.

Тут же зателефонувала подружка:

– Ну що сказала? Відмовила? Щось швидко, зазвичай, у неї довше сидять.

– Прийняли. Сама в шоці.

– Здорово ж. Лариса Федорівна у нас хоч і сувора, але справедлива. Гаразд, бувай, згодом поговоримо, – зупинила розмову подруга.

З колишньої роботи Віру відпустили за тиждень, і вона ще два тижні відпочивала. Щиро кажучи, вона переживала йти на нову роботу. Чомусь у голові крутилося прислів’я: «Безкоштовний сир тільки в мишоловці». Віра й сама б не змогла пояснити, до чого тут безкоштовний сир, але прислів’я про мишоловку вона знала тільки це. Дуже вже вона легко влаштовується в цю фірму.

Відпрацювавши на новому місці тиждень, Віра з подружкою обідали у кафе.

– Ти помітила, як наша Лариса на тебе дивиться? – запитала подруга про начальницю.

– Помітила. Мені навіть ніяково якось.

– Може, вона по жінкам, – засміялася подруга. – І закохалася в тебе.

– Не кажи нісенітниці, – не зрозуміла жарт Віра.

Але це помітили й інші співробітники, тому Віра вирішила розставити всі крапки над і, прийшла до кабінету начальниці та запитала:

– В чому справа? Чому до мене особливе ставлення?

Лариса Федорівна встала, зачинила двері на ключ, дістала з шафи чашки, цукерки та ввімкнула чайник. Налила чай і сказала:

– Віра, а ти мене не пам’ятаєш?

Віра знизала плечима. Тоді Лариса продовжила:

– Ми з тобою однокласниці. Я та сама Лариса, яку всі ображали в школі.

– Точно! – очі Віри від округлилися від подиву. – Нізащо б не впізнала сама. Яка ти стала! Ой, даруйте, ви стали!

– Та годі, коли ми вдвох можна і на ти, – засміялася Лариса. – Ми з мамою поїхали від гульвіси батька у ваше село, а жити не було де. Тоді директор школи пошкодувала нас і пустила в закинутий будинок поряд зі школою. Однокласники не прийняли мене. Тільки ти за мене заступалася, пам’ятаєш? Важко було, я тоді слово дала, що вивчуся і зароблю багато грошей, куплю величезний будинок. Купила.

– Пам’ятаю, звісно. Ну ти молодець. А я ж тобі тоді заздрила, що не треба тобі рано вставати і йти по морозу чи бруду далеко до школи, – засміялася Віра. – Років тридцять минуло, як ми закінчили сільську школу. Ти щаслива?

– Так, у мене все добре – чоловік, діти, великий будинок, і мама живе з нами. Старенька вже.

– Це добре, кожна жінка, заслуговує на щастя, – посміхалася Віра.

– Ну все, допила чай, йди працювати. Не губи в очах співробітників мій авторитет суворої начальниці, – сміялася Лариса. – І будь ласка, не розповідай про мене нікому.

– Не буду. Я за тебя рада.

Вам також має сподобатись...

Світлана повернулася додому раніше і вирішила приготувати романтичну вечерю для Віктора. Жінка запекла курочку, приготувала улюблений салат чоловіка, накрила стіл. До повернення Віктора залишалося менше години. Раптом у двері подзвонили. Стаілана відчинила і побачила на порозі молоду жінку. – Вибачте, а ви до кого? – запитала Світлана незнайомку. – А Віктор Сергійович вдома? – запитала гостя. – Зараз має повернутися з роботи. А ви по якій справі? – Світлана відчула щось недобре. – Взагалі, то я дружина Віктора Сергійовича, – заявила незнайомка. – Дівчино, ви про що? Яка дружина?! – Світлана здивовано дивилася на «гостю», не розуміючи, що відбувається

Олег повернувся додому і одразу кинувся на кухню, де чаювали його мама та його наречена Віра. – Олеже, сідай з нами пити чай. Віра таке печиво спекла, – Вероніка Михайлівна лагідно подивилась на сина. Олег мовчав. – Сину, щось сталося? – захвилювалася мама, помітивши, що син дуже схвильований. – Ти спеціально це зробила? – раптом вигукнув Олег, дивлячись на Віру. – Що зробила? – не зрозуміла Віра. – А ти мабуть все знала, і підтримувала її! – Олег перевів погляд на маму. – Олеже, я не розумію тебе, ти про що? –  Вероніка Михайлівна здивовано дивилася на сина, не розуміючи, що відбувається

Марія та Павло поверталися додому, коли на телефон чоловіка зателефонували. Дзвонила його мама. – Де вас носить? Я три години сиджу біля під’їзду! – почала сварити сина жінка. – Ми гуляли, – спробував виправдатися Павло. – Швидко додому! – скомандувала Тетяна Петрівна. Марія та Павло рушили додому, і за пів години були біля своєї квартири. – Ви чому так довго?, – сказала жінка, побачивши сина та невістку. – Мамо, а ти чому не сказала, що приїдеш? – запитав Павло. – Щоб ви встигли підготуватися! – загадково промовила жінка. – Підготуватися? До чого? – Марія здивовано дивилася на свекруху, не розуміючи, що відбувається

Сергій Миколайович приїхав у рідне село, де він народився. Він вирішив попрощатися… Чоловік добре знав, що будинок його дитинства, був проданий покійними батьками, і давно вже знесений. Він припаркував машину неподалік від місцевого базарчика і вирушив у бік своєї рідної вулиці. По дорозі був квітковий кіоск. – Квітів купити, чи що? – раптом подумав Сергій Миколайович. Усередині кіоску сиділа продавчиня пенсійного віку. – Що шукаємо, юначе?! – грайливо звернулася вона до нього. – Дружині, чи коханці? Ой стривай, любий, це ти чи що?! – Не зрозумів? – здивувався Сергій Миколайович. Чоловік не знав, що й думати