Життєві історії

Володя вийшов з ванної кімнати і здивувався, побачивши в коридорі дружину, біля якої стояла валіза. – Ти кудись зібралася? – запитав чоловік. – Ти зібрався! – безапеляційно заявила Ліля. – Та мені наче нікуди непотрібно! – заперечив чоловік. – Потрібно! А щоб ти не заблукав дорогою, я тебе проведу, – несподівано додала Ліля. – Куди проведеш? – Володя уважно подивився на дружину. – До зайчика! До зайчика, коханий! – раптом сказала Ліля. – До якого зайчика? Ти про що? – Володя здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається

Ліля, збиралася на побачення, подивилася в дзеркало і те, що вона там побачила, їй дуже сподобалося.

На неї, з глибини задзеркалля, дивилася симпатична дівчина в скромній сукні, що вигідно підкреслює точену фігурку і відкриває стрункі ноги з вузькими щиколотками.

Руки закінчувалися витонченими кистями з тонкими, довгими пальцями, на яких чудово виглядатиме обручка: дівчина йшла на побачення зі своїм нареченим – у них вже був призначений день весілля!

Здається, не багато хто може похвалитися, що їм у житті вдалося випробувати велике кохання, причому, взаємне. А їй привалило саме таке щастя: життя тільки починається, а в тебе вже почуття взаємні!

«А дехто шукає свою половинку все життя! А тут ось пощастило, так пощастило!» – подумала дівчина.

У Лілі раділа душа, коли вона дивилася на свого обранця – брутального, накачаного Володимира Мельника, який зі всіх красунь курсу вибрав її: вони разом навчалися на одному потоці.

Господи, як же вона його кохала! І коли молода людина швидкими кроками заходила в аудиторію – вона завжди рухалася рвучко – і шукала її поглядом, душу дівчини заливала величезна ніжність у суміші з гордістю, що саме вона стане супутницею життя цієї чудової людини.

А вже вона постарається, щоб вони йшли пліч-о-пліч протягом усього життя. А потім, як то кажуть, одного дня.

– Ліля, ну навіщо тобі цей павич? – Умовляла внучку почекати з весіллям старенька бабуся.

– Бабусю, ти нічого не розумієш! – із захопленням відповідала онука. – Він такий гарний – мені все заздрять!

– У нього з гарного – тільки шкарпетки, – відповіла бабуся, яка бачила трохи більше, ніж засліплена коханням онука.

– Але ми кохаємо одне одного!

– Ну і кохай – хто тобі заважає! Навіщо в ЗАГС-то йти? Гаразд, якщо хочете – поживіть разом, притріться один до одного. Адже незабаром розійдетеся, як пити дати!

– А ось подивимося, – у запалі відповіла онука.

– Побачимо! – загадково промовила розумна бабуся. І закінчила відомими словами: – Ну-ну!

Що означало: не думала я, що ти така не розумна. Але для Лілі все це вже не мало жодного значення.

Весілля було призначено невдовзі після отримання диплома: обидва перебували на останньому курсі.

Жити передбачалося у квартирі дружини – добра бабуся обіцяла переїхати до батьків та віддати непокірній онучці своє житло. Щоправда, поки що не переоформлюючи документи: мало що.

Все складалося просто чудово! Ось скоро влаштуються на роботу і все піде точно, як у казці: житимуть поживати і добра наживати.

Бабуся переїхала. Весілля відіграли, і молоді почала облаштовувати своє житло. І тут з’ясувалась одна неприємна і несподівана річ: виявляється, молодий брутальний чоловік не міг тримати в руках навіть молоток. Не кажучи вже про щось серйозніше.

Ось штангу піднімати – будь ласка: скільки завгодно! Але штангу піднімати не потрібно: потрібно було поміняти розетки, почепити пару полиць і відрегулювати дверцята шафки.

І Ліля чудово пам’ятала, що її тато чудово з усім цим справлявся! І думала, що й усі інші чоловіки такі самі. Але тут її чекало розчарування.

– Так, я не можу це зробити! І що з того? – обурювався Володя, якому анітрохи не було соромно.

А вона чудово пам’ятала, як переживав батько, коли не зміг самотужки підключити нову пральну машину. Пізніше виявиться, що чоловік не знає, як навіть увімкнути пральну машину і плутається в режимах прання.

Можна було, звичайно, попросити тата, і він би не відмовив коханій донечці. Але дівчині було банально соромно. І вони викликали чоловіка на годину, який все й зробив. І мир у сім’ї було відновлено.

Минув місяць із дня весілля. Ліля вже підібрала собі потрібне місце і приступила до роботи. Так, не найкращий варіант, і зарплата могла б бути кращою, але потрібно набиратися досвіду. І, взагалі, краще синиця в руках.

А чоловік знаходився у пошуку. І його анітрохи це не обтяжувало. Взагалі, у побуті Володя виявився дуже легкою людиною і його все влаштовувало:

– Кохана, я їм все!

– Ти все правильно купила, не хвилюйся!

– Ти не змогла б купити подарунок мамі: раптом я виберу не те – я ж не розуміюся на ваших жіночих штучках!

– Ні, я не знаю, як платити за квартиру – якось сама!

Все сама, сама, сама… І Лілю все частіше почала відвідувати думку, що чи не поспішила вона із заміжжям: сімейне життя виявилося трохи не тим і разюче відрізнялася від того, що вона звикла бачити у батьків.

Батько завжди прагнув принести в будинок грошей більше, ніж мати. Вони разом ходили за покупками і прибирали у квартирі.

Якщо мама готувала на велику кількість гостей, посуд потім мив тато, кажучи, що завжди є кухар та посудомийка. І у кожного – свої обов’язки.

До того ж, вони обоє були дуже майстерними: мама – по-жіночому, тато – по-чоловічому. Вдома все лагодилося самостійно.

Мама могла все зв’язати, зашити, привести в Божественний вигляд, пошити, підшити, ушити і перешити. Саме вона тоді пошила Лілі те гарне плаття, яке підкреслювало її красу.

Хтось скаже: ну, і навіщо все це непотрібне витрачання сил? Ця метушня? Є спеціально навчені люди, які зроблять все, що потрібно.

І це буде зовсім не правильно! І справа тут зовсім не в грошах та економії, а в чомусь більшому. У другому житті, подарованому старим речам. У гордості від того, що твоє вміння знадобилося. І у величезному почутті глибокого морального задоволення. І це ні з чим не сплутаєш!

Минуло півроку, а чоловік так нічого й не знайшов. Він усі дні проводив досить одноманітно: ходив у зал і будував тіло, доводячи його до досконалості.

Багато часу проводив у смартфоні, ніби шукаючи роботу. Іноді вибирався на співбесіди, але нічого не влаштовувало. І грав у різні ігри.

І Ліля, що часто повернулася з роботи, заставала в мийці немитий посуд, а в пральній машині не розвішану білизну, яку вона вранці примудрялася випрати: по-перше, на це у чоловіка не було часу, а ще – не чоловіча це справа.

Щоб син не потребував, Володі виділяли н-ну суму свекри. А оскільки він був зовсім невибагливий, його все влаштовувало.

Вони майже нікуди не виходили і не запрошували гостей: Лілі було соромно, що всі зрозуміють, що чоловік весь час лежить на дивані. А до батьків дівчина їздила сама, і обманювала, що Володя працює з дому.

Іноді він виходив пройтися, і все на цьому й закінчувалося. Так минув рік.

Дівчині вже почала приходити думка розлучитися – адже, в принципі, чоловік їй став зовсім не потрібен: любов пройшла, грошей він не заробляв, витрачаючи вливання батьків на себе.

Навіть маленького плюсика, окрім невибагливості у побуті, знайти у чоловіка було важко. Та й це було швидше через його байдужість до всього, що його оточувало: до коханої жінки та роботи.

Але чоловіка було відверто шкода: адже ми відповідаємо за тих, кого приручили. А Володя вже звик до такого приємного сімейного життя з дуже смачною дружиною: мама, кухар, постаралася навчити доньку всьому, що вміла сама. Так, загалом він і не сильно заважав.

В одну із спекотних субот Володя пішов у душ. А на його телефон надійшла СМС. Ну, Ліля її й прочитала. І це виявилося щось дуже інтимне: мовляв хочу … тебе відчути всім своїм епітелієм … Тьху! І підпис – зайчик.

“І коли встиг?” – З тугою подумала наївна дружина, приголомшена тим, що відбувається. Видно, гуляючи околицями підчепив!

Але дівчина швидко зорієнтувалася та зателефонувала своєму розумному братові. А той визначив адресу, з якої надійшов дзвінок.

І незабаром у коридорі стояла сумка з речами чоловіка.

– Ти кудись зібралася? – спитав чистий Володя, що вийшов з душу в чудовому настрої, побачивши сумку.

– Ти зібрався! – Безапеляційно заявила Ліля.

– Але я не хочу! – Раптом заперечив чоловік, почувши негаразд: телефон-то він забув на тумбочці!

– А доведеться. А щоб ти не заблукав дорогою, я тебе проведу.

– Куди проводиш? – Володя все ще чіплявся за останню надію, думаючи, що все обійдеться.

– До зайчика, який хоче відчути тебе всім своїм епітелієм. Ти готовий, мій коханий? Думаю, нам варто поквапитися: епітелій не чекатиме!

І вони вийшли в липневу спеку і пішли.

Так, коханка жила неподалік них: чоловік все передбачив, щоб не робити зайвих рухів тіла.

У міру наближення до будинку своєї коханки чоловік чомусь все більше похмурнів. Хоча мав би радіти: адже поєднання двох люблячих сердець мало скоро відбутися.

Двері відчинили нинішня коханка чоловіка, що підписалася «зайчик» і, без передмов, поцікавилася:

– А це що?

– А це я вам привела! – радісно пояснила Ліля. – Забирайте! Щоб все відчути, поки ще епітелій у робочому стані. А то в таку спеку може зіпсуватись.

– А чому з валізою? Ми так не домовлялись!

– Так у чому ж річ – давайте домовимося! Я згодна Вам його віддати – причому, без сліз та сварок. А я в понеділок подаю на розлучення.

– Ви мене не так зрозуміли: я не погоджуюся, щоб Володя жив у мене постійно! Він, здається, не працює.

– Так, – охоче підтвердила Ліля. – Не працює, а їсть. А як ви його тоді відчувати збиралися – на відстані, чи що?

І потім, Ви ж його любите!

За весь час Володя не промовив жодного слова: він мовчки стояв, чекаючи на вирок. І ясно розумів, що, у будь-якому разі, він буде для нього не дуже добрим.

– Ну, люблю, – зам’ялася коханка. – Але я можу його любити і без постійного проживання. Нехай приходить. Іноді.

– Е, ні, люба моя. Я на таке теж не погоджуся! Ось, отримайте та розпишіться. До речі, він не обідав! А митись йому сьогодні не обов’язково – він чистий!

І Ліля, розуміючи, що полеміка набуває неконструктивного характеру, втекла сходами, не чекаючи ліфта: щоб, не дай Боже, не повернули…

Тому не дочекалася продовження бенкету. Але з погляду чоловіка було видно, що йому дуже соромно: дві симпатичні жінки перекидали його одна одній як непотрібну річ.

Причому, не соромлячись його присутності. Що, мабуть, означало: він для обох майже нічого не означає.

Так, загалом усе так і було.

А вдома Ліля викликала чоловіка на годину, послугами якого вони користувалися постійно.

І той із задоволенням змінив дівчині замки, що давно подобалася йому.

А вона пригостила його кавою і погодилася піти на побачення.

Вам також має сподобатись...

Ольга взялася навести порядок в гардеробі чоловіка. – Зараз я все поперу, – міркувала вона. – Все, що не випралося, просто викину. А завтра ми підемо в магазин по обновки, – вирішила жінка. Ольга нахилилася, щоб дістати штани чоловіка з пралки і застигла від здивування. Всередині пральної машини була купа грошей

Світлана вже кілька днів літала, як на крилах. Їй не вірилося, що нарешті це сталося, і вони з Олегом стануть батьками! Минув ще тиждень. Сумнівів бути не могло – вона чекає дитину! Світлана приготувала святкову вечерю і покликала гостей. Жінка весь вечір сиділа в передчутті, як зрадіє її чоловік Олег, коли все дізнається! Олег і гості вже кілька разів питали її, з якого приводу вони тут зібралися? Та Світлана незворушно мовчала… І ось прийшов кур’єр і приніс якогось листа, адресованого Олегу. Олег розкрив конверт і оторопів від побаченого

Марія поверталася додому з двома важкими пакетами у руках. Жінка підійшла до дверей своєї квартири, відкрила своїм ключем і зайшла в коридор. Леонід на кухні з кимось розмовляв на гучному зв’язку. – Ага… Знову свекруха дзвонить, – зрозуміла Марія, почувши голос Маргарити Іванівни. Марія поставила пакети на підлогу, роззулася, зняла пальто. Раптом жінка прислухалася до розмови чоловіка та свекруха і застигла. – А нічого, що телефон на гучному зв’язку! І я все чула! – вигукнула здивована Марія, коли забігла на кухню

Віка нещодавно вийшла заміж. Після весілля і медового місяця, Віка зустрілася із своїми подругами. – Ну, розповідай! Як тобі твій новий статус та сімейне життя? – запитала одна з подруг. – Ой, дівчата…, – сумно сказала Віка. – Сергія наче підмінили! Виходила заміж за одного чоловіка, а зараз живу наче з іншим! – В сенсі? – не зрозуміли подруги. – Не знаю. Спочатку все добре було. А потім…Потім почалося дивне, – сказала якось підозріло Віка. – Ну, розповідай, не тягну! – наполягли подруги. І Віка все їм розповіла. Подруги вислухали Віку і аж роти повідкривали від почутого