Кіт Маркіз лежав на теплій грубці. Він ще й не здогадувався, що його життя скоро зміниться.
Хазяйка Зінаїда вже два тижні лежала в лікарні. Шансів на одужання було небагато.
Її чоловік Петро був удома, але можна було сказати його майже не було.
Про кота він зовсім не думав, як і про єдину дочку Олю. Він гульбанив – біда, дружина дуже слаба в лікарні.
Але за великим рахунком, це був просто привід погульбанити. Його нічого не зупиняло…
Десятирічна Оля вже могла сама про себе подбати. Вона ж і кота Маркіза годувала.
Вночі вони спали біля грубки, тепло було тільки там. На ранок піч остигала, але трохи проспавшись, батько приносив дрова, ставив варити картоплю, яйця – все, що в них було.
Сусідка Валя приносила молоко. Потім батько обіцяв більше не гульбанити, але надвечір все повторювалося.
Оля із сусідкою на вихідних відвідували в лікарні матір.
– Матусю. Одужуй швидше. Нам без тебе погано. Я Маркізу молочко даю, а ще яєчко, але кури мало несуть. А нещодавно він приніс величезного пацюка. Він всю ніч шкрябався, я боялася…
– Не бійся, доню… Я постараюся… Лікар сказав, що я сильна…
– Ти вже постарайся.
Мати слабкими руками клала доньці в кишеню цукерки й печиво, якими її пригощали сусідки по палаті. Потім разом з Маркізом вони їли печиво. Цукерки він не любив…
…Одного ранку піч так і залишилася холодною, батько не прокинувся.
– Догульбанився, – сказала про нього сусідка Валя.
Батька поховали. Приїжджала його мати, але їй дитину довірити не можна було.
Олю на якийсь час взяла до себе сусідка. Тільки Маркіза ніхто не брав – там були свої коти і жити б він там не зміг.
Оля сама гріла пічку, годувала кота. Добре, що Валя не забороняла їй це робити.
Зіні про відхід чоловіка говорити переживали, думали, щоб гірше не стало. Але вона сама все відчула.
– Доню… Ти тримайся, я обов’язково видужаю…
І вона одужала! Лікар дивувався цьому, як справжньому диву. Тільки повертатися в холодну хату їй було не можна. Якби ж хоч було літо, а то надворі мороз і вітер.
– Зінаїда. Тобі краще переїхати з вашого села в район. Інакше всі мої зусилля марні. Тут лікарня поряд, а з житлом я тобі допоможу. У нас у гуртожитку кімната одна пуста є. Роботу тобі теж знайдемо, санітаркою поки що в лікарні можеш влаштуватися, а потім буде видно. Машину я тобі для переїзду також знайду. Погоджуйся, заради доньки.
– Я згодна, адже я заради неї й живу.
– От і молодець. Вдягайся тепліше. Зранку машина буде…
Кімната була невелика, але дуже тепла і світла.
– Мамо, а де грубка?
– Он та залізна зелена батарея під вікном. А грубка за лікарнею. Бачила там величезну трубу?
– Тепло…
– Так, тепло.
Маркіз оглядав кімнату і раптом сів біля дверей. Хтось тихо постукав, навіть не постукав, а пошкрябався. Потім знову пролунав стукіт.
Вони відкрили двері й застигли від несподіванки.
– Привіт. Я Людмила, ваша сусідка. А це Василина, – жінка вказала на кішку, яка вже лагідно ходила біля Маркіза. – Вона тут жила, господар поїхав за сімейними обставинами, а її залишив на нас. Вона почула шум і до вас. Мабуть, думала, що він повернувся. Спершу це був Василь, як імʼя в її хазяїна. Але потім виявилось, що це кішка!
Маркіз і Василина подружилися. Кішка так і залишилася в них у кімнаті. Парочка гуляла разом, спала разом, і їли вони з однієї миски.
Із сусідами Зіні та Олі дуже пощастило. Не було гульвіс, бешкетників, усі були тихими і культурними.
Із роботою теж все склалося. Лікарня була майже поряд, Оля завжди допомагала. Все погане було позаду…
…Минуло два роки. Якось у їхню кімнату постукали. Приїхав Василь. Він вирішив забрати Василину. Кішка його впізнала.
– Виходить, що ми зайняли вашу кімнату?
– Ні, це мені свого часу виділила лікарня, коли я починав працювати. Вимушений був виїхати. Зараз мені виділили інше житло. Тож ця кімната ваша. Тут затишно стало, не те, що в мене раніше. Ніколи було наводити лад, та й працював я багато. Було не до цього. Василину мені подарували вдячні пацієнти. Я лікар. Якщо що – звертайтеся, але краще не треба.
– Звісно, не треба! – засміялася Зіна.
Василь узяв кішку й пішов.
Після цього він приходив часто. Василина завжди поверталася до Маркіза на колишнє місце проживання.
Маркіз іноді зникав, але обов’язково приходив з подругою.
Василь приходив знову і знову. Вони вже всі разом пили чай і сміялися з дружби Маркіза і Василини.
– А чому вони не мають кошенят?
– У Василини були кошенята, я її ледве виходив після цього. Вона дуже важко народжувала. Ну, а тепер все не може бути вже…
…Невдовзі Василь зробив Зіні пропозицію.
– Ну якщо наші коти, тобто кішки, тобто кіт і кішка разом, то може нам теж, варто спробувати бути разом, – пожартував він. – Вибач, якась незграбна пропозиція. Я просто ніколи ще не робив такого. Виходь за мене заміж.
– Ну, якщо Оля не проти…
– Звісно я не проти!
– Ти все чула?!
– Чула!
…Весілля було скромним, але веселим. Зіна й Оля переїхали до Василя. У нього була, хоч і невелика, але власна двокімнатна квартира. Дітей Зіна більше не могла мати. Василь також. Оля стала лікаркою, як і її вітчим.
Коли вона поїхала вчитися, мама й вітчим удочерили ще дівчинку…
…Зараз у Ольги велика родина, троє дітей, вісім онуків та правнуки.
Давно немає її мами і вітчима. Натомість у домі є два коти. Маркіз і Василина, на згадку про колишніх котиків…
