Історії жінок

Віра встала раненько й приготувала сніданок. – Прокидайся, коханий! – гукнула вона свого чоловіка Леоніда. – Я тобі смачненький омлетик зготувала! – Дякую, люба! – поцілував той її в щічку. Вони разом поснідали і Віра з хорошим настроєм пішла на роботу. Щойно вона сіла за стіл, як раптом задзвонив її мобільний. Номер був незнайомий. Віра взяла слухавку. – Алло, це хто? – запитала вона. – Ваш чоловік Леонід, зраджує вам з вашою співробітницею. Вона чекає від нього дитину, будьте уважнішими! – сказав незнайомий голос і поклав слухавку. Віра застигла з телефоном в руках

Віра встала раненько й приготувала смачний сніданок.

– Прокидайся, коханий! – гукнула вона свого чоловіка Леоніда. – Я тобі смачненький омлетик зготувала!

– Дякую, люба! – поцілував той її в щічку.

Вони разом поснідали і Віра з хорошим настроєм пішла на роботу.

Щойно вона сіла за робочий стіл, як раптом задзвонив її мобільний. Номер був незнайомий. Віра взяла слухавку.

– Алло, це хто? – запитала вона.

– Ваш чоловік Леонід, зраджує вам з вашою співробітницею, вона чекає від нього дитину, будьте уважнішими! – повідомив незнайомий розмитий голос і поклав слухавку.

Віра застигла з телефоном в руках.

Віра стиснула в руці телефон і почала пильно розглядати співробітниць.

Чоловіка свого вона ревнувала буквально до «кожної спідниці». Хоча явного приводу він їй не давав. І з роботи вчасно додому повертався і обідали найчастіше разом.

Віра Миколаївна керувала фірмою, подарованою батьком, а чоловік Леонід працював головним програмістом у цій же компанії.

На роботі вони майже не стикалися, хіба тільки у справах, і багато співробітників навіть не знали, що вони одружені вже десять років і коли бачили їх разом під час обіду, шепотілися, дивлячись услід.

Жінка підвелася зі свого улюбленого директорського крісла, і почала ходити вздовж вікон, поглядаючи в залу, де люди за комп’ютерами переважно захоплено працювали, хтось наливав чай, хтось чухав потилицю, хтось старанно вдивлявся в монітор.

Пара хлопців жваво обговорювали щось вказуючи на папери на столі, дівчина на ресепшені, мабуть, гралася в телефоні, а на території менеджерів Віра Миколаївна звернула увагу на дівчину, яка погладжувала живіт і задумливо втупилась у вікно.

Віра одягла окуляри і почала уважно розглядати дівчину і раптом, зі свого кабінету вийшов Леонід і попрямував до її столу, тримаючи в руках якусь папку. Наблизившись, він почав щось їй говорити, а вона кивала, посміхалася, потім щось відповіла, прийняла папку і, поклавши на стіл, пройшла слідом за Леонідом до його кабінету, вийшла дуже скоро з листком у руках і присівши за стіл, відкрила папку і почала набирати щось на клавіатурі.

Віра викликала до себе секретарку.

– А скажи-но мені, Світлано, хто он та менеджерка у блакитній блузці? – запитала вона, не відводячи погляду від можливої коханки чоловіка.

– У блакитній блузці? – секретарка подивилася у вікно. – це Надія, вона ж у нас вже три роки працює.

– Так? – здивувалася Віра. – Не помічала чомусь.

– Так вона працювала з програмістами, а тепер, як завагітніла, попросила менеджерів тимчасово перевестися.

– З програмістами, кажеш? – тепер впевненість у тому, що коханку знайдено, ставала міцнішою.

– А запроси-но її до мене терміново, – Віра Миколаївна почервоніла і сіла зручніше у своєму кріслі.

– Добре, – помітивши дивну поведінку начальниці, Світлана поспішила залишити її кабінет.

Через деякий час у двері постукали і на строгу відповідь:

«Заходьте!»

У двері зайшла молода жінка, яка здалася Вірі досить привабливою, щоб зацікавити її чоловіка.

– Доброго дня, – впевнено привітала Надія.

– Якщо він добрий, – відповіла Віра Миколаївна і одразу продовжила: – Скажіть, Надіє, здається, ви одружена?

– Ні, – відповіла та, трохи зніяковівши і опустивши голову.

– Значить ні! А чому, дозволь тебе спитати? – голос жінки ставав усе дратівливішим.

– Тому що… Ми збиралися розписатися, але поки що не вийшло…

– А як звуть батька ось цього малюка, – вказуючи на її живіт, спитала Віра.

– Леонід… – посміхнулася Надія і погладила живіт. – А чому ви це питаєте?

– Чому я питаю! У тебе ще вистачає нахабства мені ставити таке запитання!

Надія здивовано дивилася на начальницю і не знала, як себе поводити. Її поведінка викликала невиразні почуття.

– Сідай, – наказним тоном жінка вказала на стілець і поклала перед Надією папір і ручку. – Пиши! За власним бажанням!

– За що? – ахнула Надя, стримуючи сльози. – Мені зараз не можна залишитися без роботи…

– Ах, ось як, а раніше ти про це думати не хотіла, коли вела такий спосіб життя?

– Але ви повинні мене зрозуміти, розумієте, мій Леонід…

– Помовч! – вигукнула Віра. – Не смій вимовляти тут це ім’я. Її Леонід! Він ніколи твоїм не був!

– Та ми вже п’ять років з ним разом, розумієте…

– Замовкни, і пиши.

– Ну, будь ласка, послухайте мене, увійдіть у моє становище, я зараз нікуди не зможу влаштуватися.

– Це я тебе ще й зрозуміти повинна?! – злість Віри Миколаївни вирувала не на жарт.

Надя взяла ручку, написала заяву, і поспішила до дверей.

– Щоб за п’ять хвилин тут і духу твого не було! – вигукнула Віра їй услід. – Інакше охорона винесе!

Надя вискочила з кабінету, і на запитання секретарки Світлани, відповіла тільки, що її виставили за свою поведінку, і побігла.

Віра спостерігала, як Надія поспіхом складала речі з шухляди стола в свою сумку і побігла в сльозах.

Співробітники стали навколо неї, але вона поспішила залишити офіс, а люди не могли повернутися до роботи, здивовано дивлячись один на одного і зрідка кидаючи погляди на вікна кабінету директорки.

Віра розвернулася і пройшла до протилежної від неї стіни, визирнувши у вікно на вулицю.

Надія вискочила з офісу і попленталася тротуаром, витираючи сльози.

– Ось так краще! – сказала Віра вголос і, зібравшись, вийшла з кабінету, повідомивши секретарці, що два дні не з’явиться в офісі.

Та осудливо зиркнула на неї, але відразу відвела погляд.

Віра вийшла до стоянки, сіла у свій автомобіль і написала чоловікові повідомлення, що кілька днів поживе на дачі.

– Приїжджати не потрібно, дзвонити теж, – написала вона і завела машину.

Доїхавши до місця, вона зайшла в будинок і налила собі келих ігристого. Потім взяла зі столу їх із Леонідом весільне фото і відправила у вікно.

– Я тобі ще покажу, – шепотіла вона. – Ти дізнаєшся, як що зі мною не можна так вчиняти, я тобі влаштую.

В голові були плани помсти. Але відпускати його просто так і віддати цій Надії, Віра не збиралася.

Увечері Леонід все ж таки зателефонував, але вона прокричала в слухавку, щоб не смів турбувати її пару днів і відключила телефон.

За годину він приїхав. На той час вона була вже в тому стані, коли говорити з людиною неможливо, тим більше, вирішувати якісь справи.

Прокинувшись вранці, Віра побачила чоловіка, що сидить у кріслі, і тут же згадала події минулого дня.

Найменше на світі їй хотілося зараз з’ясовувати стосунки, голова йшла обертом.

– Віро, а скажи, навіщо ти звільнила Надію? – запитав чоловік, дивлячись їй в очі.

– Ах, ти ще й заступатися за неї прийшов?! Зовсім совість втратили обоє?! – сказала Віра. – Геть звідси, поговоримо, коли я вирішу, а тепер геть! – вона виставила чоловіка і гукнула вслід. – Не смій повертатися!

Віра повернулась на диван і розплакалася.

Минуло два дні, але повертатися до міста не хотілося.

Леонід приїжджав ще раз, але вона не дозволила йому й рота відкрити, телефон не вмикала, але розуміючи, що все життя тут не просидіти і проблему вирішувати треба, Віра вирушила додому.

Леонід був удома, незважаючи на робочий час.

– А тебе що, теж звільнити? За прогули?

– Та ні, я додому взяв роботу, у нас це можна, якщо ти не пам’ятаєш.

Віра спробувала відправити чоловіка в офіс, посилаючись що слаба, але він наполіг на розмові.

– Віро, я не знаю, що на тебе найшло, я маю поговорити з тобою про Надію. Їй зараз важко. Я сам не знав про її проблеми тільки після того, як ти її звільнила, подруга її розповіла, і ти повинна її повернути…

– Що, ти не знав, що моя підлегла від тебе вагітна?!

Леонід взяв і притиснув жінку до себе.

– Що за нісенітниці ти говориш, Віро?! Послухай, сядь і послухай, а якщо ти не слухатимеш мене, я піду і вже не повернуся!

Він посадив її в крісло і простяг склянку води. Віра більше не хотіла, щоб він пішов зараз до тієї розлучниці і тому вирішила промовчати, а він продовжив:

– Надія хороша жінка, але зараз у неї трапилося лихо. Її чоловік, з яким вони подали у ЗАГС заяву, коли вона завагітніла, заслаб і вже кілька місяців лежить у лікарні. Надії нікому допомогти. Після роботи вона всі вечори сиділа біля його ліжка, платила за орендовану квартиру, ще ліки доводилося купувати.

Тепер вона залишилася без роботи, вагітну нікуди не приймуть, ти знаєш, їй нема чим оплачувати житло і незабаром вона може опинитися на вулиці.

Не знаю, що не тебе найшло, але ти не права, Віро!

Жінка підвелася і зазирнула чоловікові в очі:

– Мені сказали, що вона вагітна від тебе. Ну, не саме вона, загалом… Хтось із моїх співробітниць… Я сама зробила висновки.

– Хто сказав тобі таку нісенітницю?! – здивувався Леонід.

– Не знаю, номер не визначився. Але якщо ти кажеш правду, поїхали до лікарні.

Віра скочила на ноги і потягла чоловіка за собою. У лікарні їм вдалося поговорити з лікарем того самого Леоніда і з’ясувалося, що йому необхідні платні процедури.

Не роздумуючи, Віра попросила виписати рахунок та сплатила повну вартість.

Потім пройшла в палату і, вибачившись перед Надією, сказала, що ці дні їй оплатять і вона може повернутися до роботи в будь-який час.

Приїхавши до офісу, Віра відчула на собі недоброзичливі погляди своїх співробітників і на своє вітання почула лише тишу.

А через пару днів Леонід повідомив дружину, що з’ясував, хто їй дзвонив. На її подив, це виявився її заступник, який давно робив їй всілякі натяки на стосунки, але вона їх ігнорувала.

Вже наступного дня заступник не працював у їхній компанії, а його місце зайняв чоловік Віри, Леонід.

Коли Надія вийшла на роботу і всі дізналися, що Віра сплатила її чоловікові процедури і він одужує, та зустріла її вранці з букетом і запросили приєднатися до чаювання з величезним тортом.

Віра була зворушена такою увагою і поділилася з усіма своїми висновками, що ніколи не варто ревнувати своїх коханих без приводу, не розібравшись, бо це може призвести до незворотних наслідків…

Вам також має сподобатись...

Ліля переїхала жити до свого коханого Миколи. У чоловіка був син від першого шлюбу – Артем. Він жив з матірʼю, але часом приходив до батька в гості. Сказати, що проблем не було зовсім, не можна! Якось Микола попросив Лілю приготувати їм із Артемом на вихідні щось смачненьке. Ліля зварила суп із фрикадельками, а також насмажила млинців. Увечері, коли мати вже забирала Артема додому, Ліля раптом почула, як хлопчик у коридорі щось їй говорить. І говорив він явно про Лілю! Жінка прислухалася й застигла від почутого

Валерій лежав на дивані біля телевізора з мобільником у руках і грав у якусь гру. – На-та-лю, а вечеря скоро?! – вкотре гукнув він свою дружину. Наталя вже посмажила млинців з грибочками і наварила запашного борщику. Вона поправила чубок, який закривав очі і поспішила домити посуд після приготування. Завтра їй рано вставати на роботу. Треба швидше все прибрати і спати… – На-та-лю! – не вгавав Валерій. – Ну ти там скоро? Так смачно пахне млинцями з грибами, я вже йду! Наталя раптом з гуркотом поставила на стіл недомиту каструлю. Вона застигла від несподіваної здогадки

Лариса поїхала знайомитися з батьками свого коханого Ігоря. Батьки прийняли її прекрасно. Його мама сказала, як і думала дівчина, що вони давно про неї знають та схвалюють вибір сина. У середу закохані подали заяву, а в п’ятницю в Лариси був день народження. Вона вирішила пригостити колежанок на роботі. В обід Лариса накрила стіл. Подруга Ліза подарувала кухонний набір – фартух із рукавичкою, як майбутній господині. А ось колежанка Альбіна дала їй якусь оксамитову коробочку. – Вітаю з днем ​​народження, – сказала вона. – Будь щаслива. Лариса відкрила коробочку й ахнула від несподіванки

Олена зі своїми колегами, Жанною Андріївною та Марічкою, були на роботі. Настав час пообідати. Жінки нагріли в мікрохвильовці свої обіди, які принесли з дому. Вони нарізали огірочки й помідорчики, розклали їх на тарілці, і вже хотіли було зачинятися, як раптом у двері їх кабінету хтось постукав, але не зайшов. Жінки здивовано перезирнулися. Постукали ще раз. Ніхто знову так і не заходив… – І хто ж це, цікаво, у нас такий несміливий?! – нарешті не витримала Олена. Вона рішуче встала з-за столу і пішла відкривати. Олена прочинила двері й застигла від несподіванки