Луїза швидкими кроками дійшла до машини, таксі вона замовила, як тільки вийшла з автобуса.
Поїздка позаду – як же ж вона не любила все це. Але у відрядження, куди її відправили, був один транспорт – автобус.
І не якийсь комфортний, а невелика маршрутка. Добре, що вдалося змінити квиток, а то можна було ще два дні стирчати в тій дірі, а це вихідні.
Дорога додому зайняла не так багато часу. Дорогою Луїза заїхала в офіс, швидко написала звіт про відрядження.
Вона навіть не повідомила чоловіка про своє повернення. Вранці не встигла, а зараз на роботі. Відволікатися на пусті дзвінки вона не любила, лише у справі.
У квартирі була тиша, але це й не дивно, адже нікого нема вдома. Швидко знявши кросівки й куртку Луїза пройшла на кухню.
Треба було заглянути в холодильник, оцінити запаси і сходити в магазин.
Вона вирішила це зробити одразу, щоб більше нікуди не виходити. Луїза зайшла на свою гарненьку, завжди чистеньку кухню, й побіліла від побаченого!
Кухня зустріла її брудним посудом та залишками застілля…
На столі стояли пляшки з-під дорогого ігристого, ще одна була під столом.
Мийка була повна посудом.
– Таке вічуття, що тут гуляла футбольна команда, – подумала Луїза.
У відрі для сміття теж були різні пляшки. Коробки з-під піци та суші були на вікні та плиті.
– Що це? Мене не було три дні! – вголос сказала вона сама собі. – Ну, тільки повернися!
З Микитою вони були одружені всього рік. Такого ніколи раніше не було. Він практично не гулбанив.
– Ні, він зовсім не гульбанив, – згадала Луїза. – Навіть на весіллі був лише келих ігристого, який так і залишився майже повним.
Дівчина терпіти не могла гульвіс, у дитинстві натерпілася від батька. Микита про це знав.
Що таке тут відбувалося? Чому так?
Холодильник був практично порожнім, але йти в магазин і готувати вечерю розхотілося. У морозилці були невеликі запаси.
– Але спочатку треба все прибрати. Чи лишити? Ні прибрати…
Луїза не терпіла безладу.
Вона попрямувала у спальню перевдягнутися. Там теж був безлад. Було ясно, що на ліжку спали прямо поверх покривала.
– Добре, що не з коханкою застала, – подумала Луїза. – А раптом?
У другій кімнаті працював телевізор на музичному каналі, там співали без звуку, лише танцювали та відкривали рота.
– Значить, були і танці, – подумала вона, і вимкнула його.
– З чого почати?
Добре, що в неї завжди в запасі є великі мішки для сміття. Потрібно було дві години, щоб прибрати і відмити кухню.
На келихах вона помітила сліди помади. А трохи пізніше пролунав дзвінок телефону. Звідки йшла мелодія Ліза не одразу зрозуміла.
Телефон завалився за диван, і то був телефон чоловіка.
Дзвонив його начальник – «Євген Юрійович».
– Щось трапилося? Відповісти чи ні?
Дзвінок відключився, але зателефонували знову. Луїза натиснула на кнопку, але не встигла нічого сказати.
– Коханий, твоя киця хоче до тебе. Ми так добре провели час. Ти обіцяв мені вихідні. А чому ти мовчиш? Вибач, ти напевно зайнятий. Буду в тебе о восьмій. Бувай…
Відповісти Луїза теж не встигла.
– Але це навіть краще, – подумала вона. – Ось все й прояснилося.
Виявляється її Микита їй зраджує.
Пора поміняти замки до його приходу є ще – чоловік на годину, і все готово.
Як шкода, що у Микити немає валізи, він приїхав із величезною сумкою, яку потім комусь віддав.
Може її й не було? Натомість є пакети для сміття. Луїза швидко впоралася з усіма його речами.
У коридорі вже стояло чотири пакети, один із сміттям, а три з речами чоловіка.
У квартирі повний порядок та чистота. Запах свіжозвареної кави і курки, що запікається, ішов по квартирі.
Скрегіт замка почувся о сьомій вечора. Луїза тихо підійшла до дверей і відчинила їх.
– Що ти тут робиш, ти повернулася? Але…
– А що? Не чекав?
– Вибач, я хотів усе прибрати, але не встиг. Не думав, що ти так рано приїдеш. Ми тут із друзями відпочили. Але я все приберу!
– Я викликала клінінгову фірму, ти мені винен грошей.
– Звісно, – Микита дістав гроші. – У мене готівка, премію дали у конверті. Вистачить?
– Ні. Це за клінінг кімнати, спальні, це за кухню, – Луїза з кожним словом забирала у нього гроші. – А це мені за мої нерви. Тут і тобі лишилося.
– А чому я не зміг відчинити двері?
– Ось сміття ще, винеси.
– Так багато?
– Скільки насмітив. Дивись не переплутай, сміття – один пакет, твої речі – три пакети.
– Що це означає?! Ми всього лише посиділи з друзями.
– І подругами. Ось твій телефон, там кохана дзвонила. Напевно, скоро буде. Прощавай.
– Куди я піду?! Я хочу їсти! Давай поговоримо!
– До неї або до батьків.
Луїза зачинила двері і тут же почула скрегіт ключа. Вона знову відчинила.
– Не намагайся. Замки я вже змінила. Твого тут нічого більше немає.
Жінка, яка пообіцяла бути о восьмій так і не з’явилася. Або її чоловічок дістався до неї, або просто зателефонував.
Натомість зателефонувала мама Микити. Його батьки жили в селі, свого житла у місті у Микити не було.
– Луїзо, що відбувається?
– Нажалівся? Молодець. А він не розповів, що тут влаштував?
– Що влаштував? Ти ж рано приїхала. Попереджати треба. Він же ж чоловік. Подумаєш, погуляли.
– Подумаєш у вас інша невістка буде. Тільки от не знаю яка.
– Що? На що ти натякаєш? Не може бути.
– Може.
– Луїзо, дівчинко, – змінила тон свекруха. – Йому ж жити нема де. Він сидить із пакетами на вокзалі, голодний. Ти б його не одразу виставляла, хай пояснить усе. Вибач.
– Є готелі, є його коханка, ось хай і йде туди. Ще є ви. Все. Прощавайте!
Свекруха дзвонила ще, але Луїза вже не відповідала. Дзвонив і Микита, але він пішов у чорний список.
Попереду два вихідні, відпочинок у тиші й самоті. Луїза ні про що не шкодувала.
Вона навіть подумала про інший розвиток подій. Якби провела вихідні у відрядженні.
Теж самотність і тиша. Але тоді вона нічого не дізналася б, і жила б далі спокійно з Микитою.
Ох, як добре, що їй підказали поїхати саме сьогодні!
