Чергову поїздку на дачу, як вони з чоловіком Дмитром називали хатинку в селі, Раїса чекала з величезним нетерпінням.
А все тому, що нещодавно в її саду розпустилися чорні троянди!
Чорних троянд на світі, звичайно, не існує, але на одному рожевому кущі бутони були такого темно–бордового кольору, що здалеку вони здавались аж чорними…
Вирощування квітів для Раїси було не просто хобі. Дітей у них із чоловіком не було – Бог не дав – і тому вона віддавала всю свою невитрачену материнську ніжність своїм квітам.
Вже як вона їх доглядала, як над кожною квіточкою тряслася – чоловік прямо дивувався.
І ось, у суботу вранці вони відкрили хвіртку, зайшли на подвір’я, і оторопіли від побаченого!
На кущі, де ще недавно красувалися чорні троянди, не було жодного бутону!
Усі квіти були кимось акуратно зрізані… Причому решта троянд – а їх у дворі була величезна кількість – цвіли як нічого й не було.
– Ох, як же ж так можна? – пробурмотіла Раїса і заплакала. – Як вони могли таке зробити?
Вона проплакала до обіду. Дмитро як міг заспокоював дружину, але зрештою йому набридло слухати все це і він сказав:
– Так, Раїсо, давай-но, переодягайся, і ми з тобою підемо гуляти в ліс.
– Не піду… – похитала головою дружина. – Нікуди я не піду…
– Підеш! – строго сказав чоловік. – Ліс тебе швидко заспокоїть.
Незабаром вони вийшли з дому, і побрели по заповітній стежці, що йшла повз місцевий цвинтар у бік лісу.
– Невже це сільські могли мої троянди взяти? – все ніяк не вгамовувалася Раїса. – Вони ж нічого в нас ніколи не брали.
– Навряд це місцеві, – сумнівався Дмитро. – Напевно, повз хтось проїжджав, побачив такі дивовижні квіточки, і забрав…
– Але ж їх не видно з дороги! А в нас високий паркан!
– Значить, вони спочатку через паркан заглянули. Гаразд, Раю все, досить. Не з корінням же ж кущ забрали. Час прийде, розпустяться нові чорні троянди…
Вони наблизилися до цвинтаря. Раїса мимохідь глянула туди і застигла. Вона показала пальцем кудись углиб цвинтаря.
– Дмитрику, а це що там таке?! Дивись! Це ж… – забувши про вік, дружина побігла до цвинтарного паркану, хвацько перелізла через нього і скоро стала перед якоюсь могилкою.
Дмитро не розумів, що відбувається.
– Ти що це таке робиш?! – чоловік побіг слідом за нею.
Вони стояли біля якогось свіжого поховання, на якому, окрім дерев’яного тимчасового хреста, і букета чорних Раїних троянд, поставлених у трилітрову банку з водою, нічого більше не було.
На хресті була табличка, з якої було зрозуміло, що тут поховано тридцятивосьмирічну жінку. І похована вона була, судячи з дати, позавчора. Прізвище та ініціали їм ні про що не говорили, бо Раїса з чоловіком у селі майже нікого на прізвище не знали.
– Значить, це все-таки місцеві… – з сумом у голосі пробурмотіла Раїса. – Але чому їм знадобилися саме ці троянди? Чому?
– Тому що колір у них такий… – знизав плечима чоловік. – Жалобний.
– Неправда! І все-таки я хочу дізнатися, хто це зробив.
– І що ти робитимеш, коли дізнаєшся, хто?
– Ще не знаю. Повернімося до села, і спитаємо, кого тут поховано…
Перший же мешканець, що ішов їм назустріч, доповів, що днями ховали Тетяну, яка одна виховувала двох синів – Віктора та Геннадія. Раїса з Дмитром чудово знали цих веселих підлітків. Одному було десять, а другому дванадцять років. Хлопчики навіть кілька разів сиділи у них на відкритій веранді, і вони разом пили чай із варенням.
– Невже це вони взяли? – засмутилася ще більше Раїса.
Сказала це, і злякалася.
– Дмитре, а з ким вони тепер житимуть?! Вони ж іще зовсім молоді. Ходімо, сходимо до них додому, дізнаємося, що та й як. Раптом їм потрібна допомога? Цікаво, чи родичі в них є?
У будинку покійної, окрім хлопчиків та якоїсь жінки нікого не було. Ця жінка поралася біля плити і нудним голосом казала:
– Ось так, хлопчики. Так ми з вами й домовимось – поживете трохи у дитбудинку, а потім я вас заберу. Можливо… Якщо вийде…
Обернувшись, і побачивши гостей, вона запнулася на півслові і, зовсім не виявляючи жодних емоцій, привіталася.
– Привіт. Проходьте. Ви, мабуть, дачники? Щось я вас на поминках не бачила.
– Так, ми тут іноді живемо, – кивнула Раїса. підійшла до дивану і сіла поряд з братами.
Дмитро залишився стояти у дверях, думаючи, чим тут можна допомогти.
Хлопці, побачивши гостей, одразу відвели очі і надули щоки. На них важко було дивитися. Змарнілі, білі, вони, насупившись, сиділи на дивані, тісно притиснувшись один до одного, і було зрозуміло, що вони втомилися плакати…
– А ви хто їм будете? – запитала Раїса у жінки. – Тітка?
– Тітка, – кивнула жінка, і важко зітхнула. – Я покійній Теттянці троюрідна сестра. Ось тепер ці, – вона кивнула на хлопчиків. – Тепер вони на мені. У мене у самої троє дітей, і чоловік слабий. Не знаю, чи я таке потягну?
Від таких слів хлопці ще більше втягнули голови в плечі, і в Раїси від жалю стрепенулося серце.
– А що, покійна більше нікого не має рідних?
– Ні. Тетянка ж і сама з дитбудинку була. Ми з нею випадково знайшлися. Вона мене якось примудрилася розшукати. У матері її, складна доля була, мені про це моя мама розповідала… Та що зараз про це? Може, ви хочете згадати її? Годувати вас?
– Ні… – Раїса раптом встала. – Ми зараз вийдемо на хвилинку, і повернемося. – Вона пішла на вихід, взяла чоловіка за рукав і потягла його за двері.
– Ці діти мають стати нашими! – зашепотіла вона пристрасно, коли вони вийшли на ґанок. – Ти чуєш мене, Дмитре?
– Ти що, зовсім, чи що? – злякався чоловік. – Як ти собі це уявляєш?
– Дуже просто! Ми всиновимо їх! Або оформимо над ними опіку. Та все одно, як це звучатиме формально, але вони житимуть із нами!
– Раїсо, ти що? Хто нам це дозволить? І чи погодяться вони виїхати звідси?
– Тоді ми з тобою переїдемо в це село!
– Назовсім?
– Так! Назовсім! Ми не можемо залишити їх! Ти ж чув, ця тітка хоче відправити їх у притулок. Вони для неї тягар. Ти чуєш мене?
– Та чую я, чую…
У принципі, Дмитро погодився. У нього в самого майнула така думка, коли вони тільки-но увійшли в цей будинок. Але йому здавалося, що спочатку треба все добре обміркувати.
– Якщо ми переїдемо сюди, нам доведеться залишити роботу в місті.
– Ну і що? І я впевнена, що вони погодяться переїхати до міста. Головне, ти мені скажи – ти згоден? Скажи швидше – так, чи ні?!
– Згоден… – кивнув Дмитро.
– От і чудово! Значить так, післязавтра ти поїдеш до міста сам.
– А ти?!
– Я залишусь. Житиму в селі доти, доки вони не звикнуть до мене…
– А твоя робота?
– Я напишу заяву на відпустку, і ти передаси її моєму начальнику. Ти головне не сумнівайся, Дмитрику! Ми робимо з тобою все правильно!
Вона пішла в хату, і за мить повернулася з тіткою цих хлопців.
– Ви, коли маєте намір відправляти їх до притулку? – Запитала Раїса у жінки.
– Не знаю, – знову заохала та. – Мабуть, завтра вже. Мені водитися з ними ніколи. В понеділок на роботу. Я ж сама годую сім’ю.
– Давайте зробимо так… Хлопчики поки що поживуть у нас із чоловіком. Я думаю, вони не будуть проти. А ви їдьте додому. У понеділок я сама з ними піду в райвідділ опіки, і проситиму права усиновлення.
– Ви? – жінка застигла. – Ви хочете їх усиновити? Одразу двох?
– Так, ми хочемо. Я сподіваюся, ви не будете проти?
– Господи… Та я тільки рада буду! Які ж ви виявляється… – жінка раптом схаменулась. – А цю хату ви на себе переписати хочете, так?
– Хату? – Раїса розгубилася. – Яку ще хату? Цю? Вона нам не потрібна. Це будинок хлопців! Він за ними й залишиться! Але поки вони малі, вони житимуть з нами. Ви згодні?
– Я згодна, – зашепотіла раптом жінка. – А чи вони погодяться? Ви ж їм… Чужі…
– Ви не хвилюйтесь! – рішуче відповіла Раїса. – Я зроблю все можливе, щоб вони погодилися…
…Цієї осені брати Віктор та Геннадій пішли навчатися до міської школи.
І проводжали їх туди Раїса з Дмитром – тепер уже законні їхні батьки…
