Життєві історії

Поліна зі своїм чоловіком Михайлом дуже хотіли дітей. Але в них ніяк не виходило. Поліна вже навіть запропонувала всиновити малюка, але чоловік сказав почекати… Так минуло пів року. Поліна знову заговорила з чоловіком про дитину. Але Михайло чомусь образився й поїхав до матері. Минуло кілька годин. Заспокоївшись, Поліна вирішила поприбирати в квартирі. Прибирання відволікло її від сумних думок. Захотілося їсти. Підігрівати суп вона не стала. Приготувавши нашвидкоруч яєчню, Поліна тільки сіла за стіл, як почула звук відкритих дверей. Вона скочила з-за столу, помчала в коридор і заплакала від побаченого

– Ти сьогодні якась загадкова. Це думки про наближення відпустки так впливають на тебе? – запитав чоловік, помітивши, як Поліна метушиться на кухні, наспівуючи собі щось під ніс.

– Не тільки відпустки. Я нарешті ухвалила рішення. Завтра поїдемо у дитячий будинок. Ти ж поїдеш зі мною, Мишко? Потрібно з’їздити і не один раз. Необхідно поговорити з директором і придивитися собі дитину.

Чоловік з подивом глянув на дружину.

– У дитячий будинок?! Навіщо?!

Поліна застигла біля плити з ополоником у руках.

– Тільки не кажи, що ти забув про нашу розмову, Мишко?

– Люба, я й справді, зараз не розумію, про що йдеться.

– Як же ж так? Ми ж говорили з тобою, що перед моєю відпусткою поїдемо до дитячого будинку, щоб поговорити з директором про усиновлення і подивитися дітей. Знайома казала мені, що їздила майже три місяці, доки не вибрала серед решти діток собі сина і не оформила всі документи. Це клопіткий процес.

– Полечко, люба, давай не поспішатимемо. Може, щось зміниться найближчим часом у нашому житті. Не поспішатимемо…

– Що може змінитись? Мишко, ми стільки разів проходили різні обстеження в різних установах. Лікарі лише розводили руками.

– Саме так. Вони стверджували, що ми здорові, і пропонували зачекати.

– Так, пропонували почекати. Мишко, мені вже тридцять три роки. Шансів завагітніти найближчим часом немає. А потім буде пізно. Виходить, ти передумав?

– Полечко, я не передумав. Просто, давай ще трохи зачекаємо. Я не проти прийомної дитини, але тільки не зараз. Треба серйозно дивитися на якісь речі.

– Ні, Мишко! Більше чекати не хочу. Я завтра ж їду до дитячого будинку. Я так вирішила. Будь ласка, не відмовляй мене. Пізніше, поки буду у відпустці, хочу довше бути з нею вдома, щоб дитина звикла до нас.

– Хм. Виходить, ти так вирішила? Навіть не порадившись зі мною?

– Ти все ускладнюєш. Будь ласка, не потрібно.

– Якщо тебе цікавить, що я думаю з цього приводу, то я проти.

Поліна так і сіла на кухонну табуретку. Вона сиділа так якийсь час, поклавши руки перед собою навколішки. Потім рішуче встала і промовила:

– Вибач, Мишко, я не згодна з тобою.

– Тоді мені доведеться поставити питання руба: або я, чи дитина.

– Це дуже несправедливо, Мишко.

– Ти не залишила мені вибору, Поліночко, – з образою в голосі промовив Михайло.

Він був упевнений, що після його слів дружина засмутиться, поплаче, але потім заспокоїться і погодиться з ним. Мине трохи часу, і вони вже з усією відповідальністю займуться вирішенням такого серйозного для них питання.

Але він схибив. Поліна машинально зробила по кухні кілька кроків до вікна, повернулася і знову сіла на табуретку. Обличчя її було задумливим і серйозним. Розгладивши долонею складки на сукні, вона з гіркотою в голосі промовила:

– Якщо ти ставиш переді мною таку умову, я вибираю дитину.

– Ну що ж…

Чоловік не торкнувся їжі. Повагавшись трохи, встав і попрямував до спальні. Він був вражений вибором дружини, але вирішив не показувати вигляду.

Коли через якийсь час він вийшов із великою дорожньою сумкою в руках, Поліна сиділа на тому самому місці.

– Мишко, що ти задумав?

Запитавши це, вона скочила з місця. Коли дружина підняла на нього свої зелені очі, обрамлені довгими темними віями, Михайло з сумом помітив, як вони одразу наповнилися сльозами.

– Я вважаю, що нам варто пожити окремо якийсь час.

Поліна взяла чоловіка за руку:

– Мишко, що ти таке говориш?! Як це пожити окремо?! Ти можеш так спокійно піти?

Але чоловік не став її слухати. М’яко забравши свою руку, він попрямував до вхідних дверей. Ніякі вмовляння плачучої дружини, не вплинули на нього.

Коли за ним зачинилися двері, Поліна ніби на ватяних ногах вирушила до спальні, кинулася на ліжко і голосно заплакала. Виплакавшись, вона відчула якесь полегшення.

Мишко все зрозуміє і повернеться до неї. Вона була в цьому просто певна. Ось тільки справа була в часі.

Відступати вона не має наміру і завтра поїде здійснити задумане…

…Про усиновлення дитини Поліна почала замислюватися нещодавно. Вона з заздрістю дивилася на молодих матусь, які гуляли зі своїми дітками на подвірʼї перед їхнім будинком, чи на дитячому майданчику.

Спочатку вона тримала ці думки у собі. Добре обміркувавши всі деталі, вирішила поговорити із чоловіком. Той вислухав її без особливого ентузіазму. Але був категоричним, що краще зачекати якийсь час, можливо, вона зможе народити сама.

Михайла турбувало те, що у прийомної дитини можуть бути якісь проблеми зі здоров’ям і поведінкою. Бо ж невідомо, якою була рідна родина малюка. Він запропонував трохи почекати.

Це питання було відкладено майже на пів року. Ішов час, і Поліна знову заговорила з чоловіком про те, що її хвилювало останнім часом.

Ця думка стала нав’язливою. Вона бачила яскраві сни, де гуляла з дитиною за руку. Іноді це був хлопчик, а часом дівчинка зі світлим волоссям. Вранці вона прокидалася з думками, що є десь у цьому величезному світі дитина, яка чекає на неї і яка їй необхідна. Але як її знайти, вона не знала.

Поліні здавалося, що вона одразу впізнає свого малюка, як тільки побачить його. Серце має вказати їй на нього.

Але вона не очікувала, що чоловік так відреагує на її слова.

Минуло кілька годин. Заспокоївшись, Поліна вирішила поприбирати в квартирі, а також на лоджії.

Там вона планувала зробити куточок для ігор своїй майбутній довгоочікуваній дитині.

Прибирання трохи відволікло Поліну від думок про те, що чоловік поїхав до своєї матері.

Захотілося їсти. Підігрівати собі суп вона не стала. Приготувавши нашвидкоруч яєчню, Поліна тільки сіла за стіл, як почула звук дверей, що відчинилися.

Вона скочила з-за столу, помчала в коридор і заплакала від побаченого.

На порозі з винуватим виглядом стояв її чоловік.

– Пробач, Полю. Не зміг я поїхати. Посидів на лавці у парку. І знаєш, там, на дитячому майданчику, було багато матусь із дітьми. А дітлахи такі всі кумедні. Я довго спостерігав за ними та й подумав, що ми разом поїдемо завтра у дитбудинок.

Поліна обійняла чоловіка і знову заплакала від радості.

…Літня директорка дитбудинку вивчаюче дивилася на молоду пару поверх окулярів.

– Отже, ви хочете взяти дівчинку?

Глянувши на чоловіка швидким поглядом, Поліна згідно кивнула:

– Так-так. Дівчинку.

– Діти зараз обідають. Пізніше я проведу вас до них. А поки що можете подивитися на фотографії.

Ганна Григорівна поклала перед парою невеликий стос фото.

– Я хочу запитати у вас: ви добре подумали, перш ніж приїхати до нас? Адже це нелегкий крок – забрати зовсім чужу дитину і полюбити її, як свою кровиночку.

Її питання залишилося без відповіді. Вона глянула на чоловіка, який уважно дивився на двері до її кабінету.

– Ви не відповіли на моє запитання, – сказала вона строгим голосом.

– Там хтось є, – сказав Михайло, проігнорувавши її питання.

– Де? – не встигла Ганна Григорівна поставити це питання, як двері обережно прочинилися, і з’явився краєчок скуйовдженої рудої голівки. На трьох дорослих, що сиділи за столом, дивилося велике блакитне око.

– Заходь, – не стримавши посмішки, промовила директорка.

Двері відчинилися, і в кімнату вкотилося маленьке сонечко. Дівчинка підійшла до стільця, на якому сиділа Ганна Григорівна і сховалась за ним. Потім повільно з’явилася і крадькома глянула на незнайомих дядька й тітку.

Поліна захоплено розглядала фотографії й, здавалося, не помітила появи у кабінеті директорки дівчинки. Михайло, навпаки, не міг відвести очей від цього рудого дива. Усміхнувшись, він поманив дівчинку до себе.

– Як тебе звуть?

– Даринка.

– А скільки тобі років?

Дівчинка подивилася на свої пухкі пальчики і показала йому три.

Ганна Григорівна розповіла, що дівчинка з’явилась у них нещодавно. Її мати вела розгульний спосіб життя, могла тиждень не з’являтися вдома. За дівчинкою дивилася бабуся. Нещодавно її не стало.

Після поминок мати Даринки знову зникла на тиждень, залишивши дочку у літньої сусідки «до вечора». Незабаром у неї забрали права, а Даринку відправили у дитбудинок.

Слухаючи сумну розповідь про долю маленької Даринки, Поліна глянула на обличчя чоловіка і зрозуміла, що свій вибір він уже зробив.

З того дня Михайло вже не міг уявити своє життя без цього маленького рудого дива.

Поліна й подумати не могла, що менш ніж за дві години вони зможуть зрозуміти, що перед ними несподівано з’явиться та, яка зробить їхнє подальше життя щасливим.

Що вони полюблять свою дівчинку так, ніби вони завдячують їй своїм народженням, і вона їм відповідатиме такою самою любов’ю.

Пізніше Михайлу буде складно уявити своє життя без неї і він неодноразово запитає себе: чому я не зважився на цей крок раніше?

Насправді все виявилося набагато простіше, без романтики й знаків згори.

Приїхали до дитячого будинку, поговорили з директоркою, у кабінет якої «вкотилося» це маленьке сонечко, і батьки одразу зрозуміли, що це і є їхня дитина.

…Після того визначного дня минуло чотири роки. Даринка підросла, і шкільні двері готувалися відчинитися перед нею, впускаючи у світ знань.

Закінчивши ходіння по ринку скуповуючись до школи, Михайло та Поліна з донькою повернулися додому. Поліна була зовсім без сил і втомлена.
Батько з дочкою розглядали куплені до школи взуття, одяг та шкільне приладдя, а Поліна лягла на диван і спостерігала за ними, поклавши на голову вологий рушник.

Задзвонив домашній телефон. Це дзвонила мама. Поліна переговорила з нею і, пославшись на погане самопочуття, хотіла вже покласти слухавку, як мати раптом спантеличила її питанням:

– Дочко, а може ти вагітна?

Від несподіванки Поліна аж закашлялася. Попрощавшись, вона знову прилягла, але питання матері не виходило з голови. Вона подумки підрахувала в голові деякі цифри і скочила з дивана.

– Ти кудись ідеш? – здивовано спитав чоловік, помітивши, що Поліна стала поспішно збиратися.

Пояснивши, що їй треба піти по хліб у магазин, Поліна помчала до найближчої аптеки. Уранці тест на вагітність показав позитивний результат.

Поліна вийшла із ванної зі сльозами на очах. Пройшовши до спальні, вона дивилася на сплячого чоловіка, не знаючи, як він відреагує на таку радісну новину.

Почувши схлипування, Михайло спочатку спросоння не зрозумів, чому дружина плаче.

– Кохана, що трапилося?

– Мишко. Я хочу тобі дещо сказати.

Спочатку Михайло не розумів, що показує йому дружина, але що вже говорити, яку радість він відчув, дізнавшись, що його Поля вагітна.

А через вісім місяців у них народився гарненький хлопчик, якого назвали Олежиком…

Вам також має сподобатись...

Жанна дивилася свій улюблений турецький серіал, коли пролунав дзвінок телефону. Дзвонила сестра її чоловіка. – Слухаю, – сказала Жанна. – Привіт, – нерішуче промовила Лариса. – Вибач, що турбую, коли ти погано почуваєшся, але це важливо. – Погано почуваюся? З чого ти взяла? – здивувалася дівчина. – Руслан сказав! – пояснила Лариса. – Саме тому ти з ним не приїхала. – Дивно, чому він це сказав, – відповіла Жанна. – Слухай, ти можеш приїхати зараз до нас! Ти повинна побачити, що зробив твій чоловік, – несподівано сказала Лариса. – А що він зробив? – запереживала Жанна. Але жінка навіть уявити не могла, що накоїв її чоловік

– Марія, завтра моя мама запрошує нас з тобою у гості. Хоче з тобою нарешті познайомитися, – радісно сказав Микола своїй нареченій Марії. – Ні! – раптом вигукнула Марія. – Що «ні»? – не зрозумів Микола. – Ми з тобою розлучаємося! – несподівано заявила дівчина. – Як розлучаємося? Чому? – перепитав Микола. – Ти ще смієш питати про це, після того, що ти зробив! – не витримала Марія. – Та що ж я зробив?! – Микола здивовано дивився на свою наречену, нічого не розуміючи

Анатолій повернувся додому з відрядження. В коридорі його радісно зустріли доньки та дружина Таїса. – Тату, а ти що нам купив? – одразу запитала старша донька Поліна. – Дивіться! – він ніби фокусник дістав із пакета планшет. – Це моїй маленькій Олесі. Вона дивитиметься мультики. – А мені? – ображено вигукнула старша дочка. – Ти вже велика, – батько знову запустив руку до пакета. – Тобі смартфон. – Дякую! – вигукнула Поліна і побігла з сестричкою у сою кімнату. – Коханий, звідки у тебе на все це гроші? – здивувалася дружина. Але Таїса навіть уявити не могла, чим займається її чоловік

Ірина готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила її подруга Алла. – Навіть не знаю, що робити, – вигукнула в слухавку Алла. – Тридцять років прожили, довіряли одне одному і раптом таке… – Що сталося? – схвильовано запитала Ірина. – Ти сама не своя! – Навіть не знаю, як розповісти. Соромно, – схлипнула Алла. – Алло, – подруга явно втрачала терпець. – Годі тягнути. Розповідай. Алла ще з хвилину збиралася з думками, а потім наважилася і все розповіла подрузі. Ірина вислухала її і застигла від почутого