Подружжя Іванчуків купили хату в селі.
В перший же ж день Марина вирішила освоїтися – спершу сходити у сільський магазин, прогулятися по вуличках, подивитися, як і чим живуть місцеві.
Нічого особливого вона не побачила. Хтось порався на городах, хтось просто засмагав на червневому сонечку, хтось ішов на риболовлю до річки – ніс вудки і снасті.
Магазин у селі був сучасний – щось на зразок невеликого супермаркету.
Людей майже не було. Вздовж полиць снувало кілька покупців, а біля повненької продавчині стояла якась бабуся. Жінки розмовляли між собою…
Бабусю продавчиня називала баба Катя, а вона її – Наталкою.
– Життя яке, все дорожчає, а пенсія маленька, – сумно говорила баба Катя. – Ось ти сама, коли вийдеш на пенсію, зрозумієш, як складно копійки рахувати!
Наталя тільки сумно кивала головою. Нудна розмова, буденна…
Раптом у магазин зайшов сивий дідусь і баба Катя одразу пожвавішала.
– А на маєш! – вигукнула вона на весь магазин. – Прийшов старий по хлібчик! – Що – в сухом’ятку живеш?
– Сама ти в сухом’ятку! – відповів дід, навіть не дивлячись на бабу Катю.
Він уважно дивився на полиці – то на консерви, то на вареники в морозилці.
– А що, дружина тебе борщами не годує? – не вгавала баба Катя. – Картопельку з котлетками на стіл не ставить? Так тобі, старому і треба! Гляньте, вареники він бере, розщедрився з пенсії. Візьми ще біленької, порадуй себе, коханого!
– І візьму, яке тобі діло?! – обурився чоловік.
Дід понишпорив у гаманці, дістав з нього пом’яті купюри, взяв вареники, біленьку, гордо пройшов повз бабу Катю і зник за дверима магазину…
– Ні, ну ти бачиш, що виробляє, га?! – обурено сказала баба Катя Наталі. – Ну я йому влаштую…
Марина бачила, як за вітриною крамниці баба Катя підбігла до діда і почалася сварка…
– Ну все зрозуміло, – подумала Марина. – Напевно, сусідські розбірки через якусь спірну ділянку землі, таке частенько буває…
Вже повертаючись із магазину, Марина побачила бабу Катю, яка заходила у двір навпроти їхнього будинку, через дорогу, тільки трохи лівіше.
– Ну й сусіди! – подумала Марина. – Ця сварлива старенька всім нам життя зіпсує…
Наступного дня Валерій, чоловік Марини, пішов шукати по селу теслю – він вирішив поставити у дворі дерев’яний стіл із лавками і дитячу пісочницю.
Валерій повернувся дуже скоро і не сам. Марина глянула з ким він прийшов і застигла від здивування.
Чоловік був із тим самим дідусем з магазину, який купував вареники і біленьку…
– Це Олексій Степанович, – представив він дідуся Марині.
– Та можна просто дід Олексій, – посміхнувся у бороду старий. – Мене всі тут так називають.
Дід Олексій виявився небагатослівним. Він одразу взявся за роботу – приніс свій інструмент і став стругати дошки.
Марина йому запропонувала обід, чи бодай чаю, але той тільки хитав головою і відмовлявся.
Ближче до полудня на ґанку свого будинку показалася баба Катя.
Вона витягала шию, довго вдивлялася – хто ж там у сусідів, а потім рішучим кроком підійшла до паркану Іванчуків.
– Олексію, ти що, на біленьку знову заробляєш, гульвіса ти такий?! – єхидно запитала вона. – Чи Зінці квіти купити хочеш? Так сходи до мене на город, нарви яких треба, я тобі їх так віддам. Варенички вчора добре смакували?
Дід Олексій, здавалося, навіть не чув її, він не відволікався від роботи.
– Жіночко, – звернулася вона до Марини. – Ви не платіть йому, він обманщик і пройдисвіт. Зробить усе так-сяк, грошей візьме і гульбанити піде.
Марина знизала плечима. Їй не хотілося говорити з цією безглуздою старенькою і опускатися до таких розмов.
Дід Олексій працював добре, було видно, що він знає свою справу…
– Хто це? – запитав Валерій у діда Олексія.
– Та тут стара одна місцева, не в собі трохи! – сказав той.
Баба Катя постояла ще трохи біля паркану, попихкала ніздрями, потім махнула рукою й пішла…
…Робота була зроблена, минув уже тиждень. Діда Олексія Марина не бачила, а баба Катя постійно поралася на своєму городі.
Марина вкотре вирушила у магазин і вже спакувала собі продукти, коли побачила незвичайну картину – двері відчинилися і в магазин зайшли двоє – дід Олексій і баба Катя!
Бабуся була в капелюшку з квіточками, а не в звичній хустці, і тримала діда під ручку.
– Оце так номер! – ахнула Марина.
Продавчиня Наталка глянула на них, навіть не дивуючись.
– Олексійчику, ну що візьмемо смачненького? – запитала баба Катя. – Варениками, я думаю, ти вже ситий. Чого б ти хотів?
– Візьми там щось на борщ. Сметану ще, хліба… Ну, по-хазяйськи розберись.
Проходячи повз Марину, парочка ввічливо привіталася. Дивно, зовсім недавно вони так сварилися, а зараз воркочуть, як нічого й не було.
– Наталочко, нам оте ігристе, червоненьке, будь ласка, – попросила баба Катя. – Сьогодні такий день чудовий, треба відзначити!
– А біленьку?! – ахнув дід.
– І біленьку, – усміхнулася баба Катя.
У крамниці стало порожньо. Марина підійшла до каси.
– Що за чудасія? – запитала вона у Наталки, з якою встигла вже трохи познайомиться. – Вони ж зовсім недавно сварилися! Хто вони один одному?
– Та це ж чоловік із дружиною. Вони вже незабаром шестидесятиріччя весілля відзначать, самим за вісімдесят, а всі ніяк не вгамуються – весело їм, чи що сваритися і миритися щомісяця?
Місцеві до цього звикли, вже не дивуються. Як сваряться вони між собою, то дід іде на околицю села жити – у них там ще шматочок землі від рідні дістався і хатинка стара.
Діда Олексія часто просили цю ділянку продати, але він відмахується – самому треба, щоб від бабці було куди йти.
Він іноді підгулює, а баба все вигадує його неіснуючих коханок. Ревнива вона, завжди такою була. Ну який із нього вже залицяльник?!
І все одно – кохання у них шалене, своє примирення як свято відзначають.
Вже правнуки у них є, а все одно у них такі пристрасті – то в гніві, то в коханні…
…Увечері Марина спостерігала, як на терасі біля ґанку баба Катя і дід Олексій відзначали примирення…
…Але не минуло й місяця, як баба Катя вже у дворі виставляла свого чоловіка:
– Іди звідси! Набрид так, що сил нема!
– Звичайно, піду! – відповідав той. – І не клич мене більше – все одно не повернуся!
