Про кохання

Марина з чоловіком Валерієм купили хату в селі. В перший день Марина вирішила сходити у сільський магазин. Раптом жінка побачила, що за вітриною голосно сваряться якісь дід із бабою… – Може, через якусь спірну ділянку землі такі пристрасті, чи що? – подумала Марина. Повертаючись додому, вона побачила ту саму бабусю, яка заходила у двір навпроти її будинку. – Ну й сусіди! – подумала Марина. Наступного дня Валерій, пішов шукати по селу теслю – він вирішив поставити у дворі стіл з лавками. Валерій повернувся швидко. Марина глянула з ким він прийшов і застигла від здивування

Подружжя Іванчуків купили хату в селі.

В перший же ж день Марина вирішила освоїтися – спершу сходити у сільський магазин, прогулятися по вуличках, подивитися, як і чим живуть місцеві.

Нічого особливого вона не побачила. Хтось порався на городах, хтось просто засмагав на червневому сонечку, хтось ішов на риболовлю до річки – ніс вудки і снасті.

Магазин у селі був сучасний – щось на зразок невеликого супермаркету.

Людей майже не було. Вздовж полиць снувало кілька покупців, а біля повненької продавчині стояла якась бабуся. Жінки розмовляли між собою…

Бабусю продавчиня називала баба Катя, а вона її – Наталкою.

– Життя яке, все дорожчає, а пенсія маленька, – сумно говорила баба Катя. – Ось ти сама, коли вийдеш на пенсію, зрозумієш, як складно копійки рахувати!

Наталя тільки сумно кивала головою. Нудна розмова, буденна…

Раптом у магазин зайшов сивий дідусь і баба Катя одразу пожвавішала.

– А на маєш! – вигукнула вона на весь магазин. – Прийшов старий по хлібчик! – Що – в сухом’ятку живеш?

– Сама ти в сухом’ятку! – відповів дід, навіть не дивлячись на бабу Катю.

Він уважно дивився на полиці – то на консерви, то на вареники в морозилці.

– А що, дружина тебе борщами не годує? – не вгавала баба Катя. – Картопельку з котлетками на стіл не ставить? Так тобі, старому і треба! Гляньте, вареники він бере, розщедрився з пенсії. Візьми ще біленької, порадуй себе, коханого!

– І візьму, яке тобі діло?! – обурився чоловік.

Дід понишпорив у гаманці, дістав з нього пом’яті купюри, взяв вареники, біленьку, гордо пройшов повз бабу Катю і зник за дверима магазину…

– Ні, ну ти бачиш, що виробляє, га?! – обурено сказала баба Катя Наталі. – Ну я йому влаштую…

Марина бачила, як за вітриною крамниці баба Катя підбігла до діда і почалася сварка…

– Ну все зрозуміло, – подумала Марина. – Напевно, сусідські розбірки через якусь спірну ділянку землі, таке частенько буває…

Вже повертаючись із магазину, Марина побачила бабу Катю, яка заходила у двір навпроти їхнього будинку, через дорогу, тільки трохи лівіше.

– Ну й сусіди! – подумала Марина. – Ця сварлива старенька всім нам життя зіпсує…

Наступного дня Валерій, чоловік Марини, пішов шукати по селу теслю – він вирішив поставити у дворі дерев’яний стіл із лавками і дитячу пісочницю.

Валерій повернувся дуже скоро і не сам. Марина глянула з ким він прийшов і застигла від здивування.

Чоловік був із тим самим дідусем з магазину, який купував вареники і біленьку…

– Це Олексій Степанович, – представив він дідуся Марині.

– Та можна просто дід Олексій, – посміхнувся у бороду старий. – Мене всі тут так називають.

Дід Олексій виявився небагатослівним. Він одразу взявся за роботу – приніс свій інструмент і став стругати дошки.

Марина йому запропонувала обід, чи бодай чаю, але той тільки хитав головою і відмовлявся.

Ближче до полудня на ґанку свого будинку показалася баба Катя.

Вона витягала шию, довго вдивлялася – хто ж там у сусідів, а потім рішучим кроком підійшла до паркану Іванчуків.

– Олексію, ти що, на біленьку знову заробляєш, гульвіса ти такий?! – єхидно запитала вона. – Чи Зінці квіти купити хочеш? Так сходи до мене на город, нарви яких треба, я тобі їх так віддам. Варенички вчора добре смакували?

Дід Олексій, здавалося, навіть не чув її, він не відволікався від роботи.

– Жіночко, – звернулася вона до Марини. – Ви не платіть йому, він обманщик і пройдисвіт. Зробить усе так-сяк, грошей візьме і гульбанити піде.

Марина знизала плечима. Їй не хотілося говорити з цією безглуздою старенькою і опускатися до таких розмов.

Дід Олексій працював добре, було видно, що він знає свою справу…

– Хто це? – запитав Валерій у діда Олексія.

– Та тут стара одна місцева, не в собі трохи! – сказав той.

Баба Катя постояла ще трохи біля паркану, попихкала ніздрями, потім махнула рукою й пішла…

…Робота була зроблена, минув уже тиждень. Діда Олексія Марина не бачила, а баба Катя постійно поралася на своєму городі.

Марина вкотре вирушила у магазин і вже спакувала собі продукти, коли побачила незвичайну картину – двері відчинилися і в магазин зайшли двоє – дід Олексій і баба Катя!

Бабуся була в капелюшку з квіточками, а не в звичній хустці, і тримала діда під ручку.

– Оце так номер! – ахнула Марина.

Продавчиня Наталка глянула на них, навіть не дивуючись.

– Олексійчику, ну що візьмемо смачненького? – запитала баба Катя. – Варениками, я думаю, ти вже ситий. Чого б ти хотів?

– Візьми там щось на борщ. Сметану ще, хліба… Ну, по-хазяйськи розберись.

Проходячи повз Марину, парочка ввічливо привіталася. Дивно, зовсім недавно вони так сварилися, а зараз воркочуть, як нічого й не було.

– Наталочко, нам оте ігристе, червоненьке, будь ласка, – попросила баба Катя. – Сьогодні такий день чудовий, треба відзначити!

– А біленьку?! – ахнув дід.

– І біленьку, – усміхнулася баба Катя.

У крамниці стало порожньо. Марина підійшла до каси.

– Що за чудасія? – запитала вона у Наталки, з якою встигла вже трохи познайомиться. – Вони ж зовсім недавно сварилися! Хто вони один одному?

– Та це ж чоловік із дружиною. Вони вже незабаром шестидесятиріччя весілля відзначать, самим за вісімдесят, а всі ніяк не вгамуються – весело їм, чи що сваритися і миритися щомісяця?

Місцеві до цього звикли, вже не дивуються. Як сваряться вони між собою, то дід іде на околицю села жити – у них там ще шматочок землі від рідні дістався і хатинка стара.

Діда Олексія часто просили цю ділянку продати, але він відмахується – самому треба, щоб від бабці було куди йти.

Він іноді підгулює, а баба все вигадує його неіснуючих коханок. Ревнива вона, завжди такою була. Ну який із нього вже залицяльник?!

І все одно – кохання у них шалене, своє примирення як свято відзначають.

Вже правнуки у них є, а все одно у них такі пристрасті – то в гніві, то в коханні…

…Увечері Марина спостерігала, як на терасі біля ґанку баба Катя і дід Олексій відзначали примирення…

…Але не минуло й місяця, як баба Катя вже у дворі виставляла свого чоловіка:

– Іди звідси! Набрид так, що сил нема!

– Звичайно, піду! – відповідав той. – І не клич мене більше – все одно не повернуся!

Вам також має сподобатись...

Аліна прибігла до свого колеги Миколи. – Микольцю, допоможи, у мене компʼютер не працює! – сказала вона. Микола з поважним виглядом довго порався біля комп’ютера. Нарешті він встав з-за столу. – Можеш працювати, – сказав чоловік. – Дякую тобі! – радісно сказала Аліна. – Хочеш, сходимо в кіно? Чи повечеряємо в кафе? – Я всі фільми вже подивився вдома. Скоро Різдво. У нас буде корпоратив. Ти потанцюєш зі мною? – Добре, – сказала вона… Через тиждень, на вечірці, коли всі посиділи, закусили, і дійшло до танців, Микола підійшов до Аліни. Не встиг він відкрити рота, як сталося несподіване

Все село загомоніло, коли Іван почав з Марією зустрічатися. – Треба ж, Іванка нашого, як зі сторони в сторону колише, – зашепотіли злі язики. – Красуня його Катька поїхала в місто, так він із цією простачкою любов закрутив! А Марія розцвіла від щастя. А коли Іван розписатися запропонував, то й зовсім на сьоме небо від щастя злетіла. – Ти що! – пояснювала їй тітка Зіна. – Не розумієш, що він з тобою грається! Проте Марія не слухала слів тітки… Почали вони з Іваном жити. Через рік доньку народили. Дівчинці три роки виповнилося, як сталося несподіване

Віктор вимкнув телевізор і глянув на годинник. – Без п’ятнадцяти дванадцять, – він прислухався. – Заснула, здається. Пора! – Ти спати збираєшся? – дружина виглянула зі спальні. Віктор здригнувся від несподіванки і обернувся. Очі його забігали. – З тобою все гаразд? – дружина підозріло дивилася на нього. – Ти часом не занедужав? – Ні! Ні! – ще більше захвилювався чоловік. – Я ще подивлюся. Він сів на диван і увімкнув телевізор. – Ну, як знаєш, – байдуже сказала Віра і закрила двері у спальню. Але жінка навіть і не здогадувалася, що задумав її чоловік

Раїса поховала чоловіка Романа десять років тому… Її доньки вже дорослі були. Леся і Ніна жили своїми сім’ями, але матір не залишали, підтримували. Перші роки важко було, адже жила Раїса зі своїм Романом добре. Він її любив, слово поганого за життя не сказав… А тут покликала її подруга в гості. Там Рая й зустріла Степана. Сама не помітила, що закохалася, як дівчисько! Спочатку соромно було, від дочок приховувала зустрічі. Але Степан наполегливий був. Вирішили вони жити разом. Прийшла Раїса розповісти про своє щастя донькам, як тут почалося несподіване