Про кохання

Ігор приїхав з роботи пізно. Він поставив трактор і солодко потягнувся. – Щось ти спізнився, Ігорчику, сідай швиденько вечеряти! – покликала його мати. Вони сіли за стіл. Ніна Іванівна поставила тарілку із запашною картопелькою та огірочками. Ігор узяв хліба. – Що це за хліб, мамо? – раптом запитав він. – Сама пекла? – Та де там сама… – сказала жінка. – Якби ж то! Ніколи мені ще й з хлібом поратися. А ось вона смачний пече. До неї всі почали по хліб ходити… – Та що за «вона»?! – ахнув син. – Хто це така? Ігор не розумів, що відбувається

Ігор приїхав з роботи пізніше, аніж зазвичай.

Він поставив трактор, став на росяну траву і солодко потягнувся.

– Щось ти спізнився, Ігорчику! Сідай швидше вечеряти, – покликала його мати.

– Спочатку полий мені руки, – Ігор скинув сорочку і нахилився поруч із бочкою води.

Сонце вже сідало, відбиваючись помаранчевою загравою на хмарах.

Ніна Іванівна поливала з ковша дощову воду на руки синові й розповідала свої новини.

– Клушка сьогодні курчат вивела, я зранку на городі полола, поки не жарко було, а потім пранням займалася і в будинку прибрала, ось час і пролетів.

Вони сіли за стіл. Ніна Іванівна поставила тарілку із запашною тушкованою картопелькою та малосольними огірочками.

Ігор узяв шматочок хліба. Звик він все їсти з хлібом. Відкусивши пару разів окраєць, чоловік запитав:

– Що за хліб такий, мамо? Сама спекла, чи що?

Він підніс шматок до обличчя і блаженно вдихнув аромат, а потім смачно хруснув скоринкою.

– Та де там сама… Якби ж то. Ніколи мені ще й із хлібом поратися. Та й рецепт треба точно знати. А ось вона пече смачний. До неї всі почали по хліб ходити, хто поряд живе…

– Та що за «вона»?! – ахнув син. – Хто це така?

Ігор не розумів, що відбувається.

– Та сусідка наша через три будинки, Настя, вчителька нова…

– А що вона там викладає?

– Літературу і мову. А ще на всі руки вона майстриня. Тому й працю веде у школі також.

Навчила дівчаток шити і в’язати, а тепер всі дівчатка почали хліб по хатах пекти.

Тільки ось у самої Анастасії Сергіївни найкраще виходить.

Непроста це наука, у неї й закваска своя, домашня, – розповідала мати.

– Отже, заткнула вона вас за пояс, сільських! Ось тобі й міська дівка! – засміявся Ігор і взяв другий шматок хліба.

– Виходить, що так. Ось справжня вчителька. І діти її люблять. Не дивись, що невисока. Зате спритна… – похвалила вчительку Ніна Іванівна.

Ігор був неодружений, хоч йому вже було двадцять дев’ять років.

Мати нарікала, що син не хоче мати сім’ю, але нічого вдіяти не могла.

Ігор категорично відмовлявся обговорювати свої плани.

Дівчата в селі задивлялися на нього, але до весілля справа не доходила.

– Знову не така? – іноді питала мати, а Ігор посміхався і уникав розмови.

Якось Ніна Іванівна приготувала у вихідний обід, і попросила Ігоря сходити по хліб до Насті.

– А що, в магазині нема хліба? – поцікавився Ігор. – Ох, так… Там же ж не такий. Тут поряд і смачніше.

Він узяв гроші, торбу, та й пішов до сусідки.

Двері в хату були відчинені, і як тільки Ігор ступив у сіни, аромат свіжого хліба огорнув його, немов чарівним туманом.

Щось рідне, тепле, солодке і заколисуюче було в хлібному запаху…

Хлопець зайшов на кухню і звично голосно запитав:

– Є вдома хто?!

Але тут же осікся, побачивши незвичайне оздоблення кухні.

На віконцях біліли мереживні фіранки, на великому дерев’яному столі була ошатна вишита полотняна скатертина.

Уздовж пічки на дерев’яній багатоярусній полиці рядами стояли глиняні горщики та глечики будь-яких розмірів.

Підлога в хаті була ретельно вимита, а різнокольорові доріжки додавали фарб і затишку. На кухні було жарко, піч остигала…

З кімнати вийшла Настя, невисока кароока дівчина в простій лляній сукні. На голові біліла хусточка. Вона посміхнулася й спитала:

– По хліб?

– Так, від Ніни Іванівни… Я – Ігор…

– Так я знаю. Ніна Іванівна розповідала. Ви багато працюєте. Апетит має бути теж хороший! – усміхнулася дівчина.

Вона підійшла до столу і відкинула з великої таці рушник. Там лежали ще теплі буханці житнього хліба, від яких і розносився приголомшливий аромат.

– У вас як у музеї, – захоплено промовив Ігор. – Не чекав навіть. Це хто ж це все вигадав? Вже й не знав, що ще живуть так люди.

– Як? – хитро запитала Настя.

– Та всі хочуть сучасні ремонти зробити, грубки зносять, якщо газ у селі є. А у вас ось, навпаки, пічка робоча!

– Просто саме в печі найсмачніший хліб виходить. Живий вогонь чудеса робить, – відповіла Настя. – Та ви, напевно, хліб уже куштували. Сподобався?

Ігор кивнув, приймаючи буханець. Він притис його до щоки і вдихнув аромат.

– Не те слово. Чарівно!

– Такий і має він бути. Найсмачніше, що є на світі… Щиро сказала Настя. – А ви приходьте. Двічі на тиждень я печу, тільки для своїх. А решта нехай навчаються. Мої учениці теж стараються.

– А сама де навчилася? – запитав Ігор. – Де такому вчать, вже ж не в інституті?

– Там теж багато чого вчать, але хліб мене навчила пекти мама. А її вчила бабуся. Це у нас сімейне. І я рада, що тут у мене чудовий дім і добротна піч. Це важливо.

– А чи надовго ти до нас вчителювати? – запитав Ігор, прямуючи до виходу.

– Поки не знаю. Пару років попрацюю, а там – подивлюся, – Настя посміхнулася і провела Ігоря до порога.

За обідом Ігор мовчав. Він їв хліб і щось думав. Мати тільки й спитала його:

– Гроші Насті передав? Вона і так копійки бере, дякую, що не відмовляє. А головне – охайна. Вдома завжди порядок, коли не зайди.

– Ага, я бачив, оторопів просто. Як у музеї… – знову сказав він, все ще згадуючи обстановку в Насті на кухні.

– Ти, мабуть, тільки на кухні був? А ось би в кімнату зайшов, то там взагалі – мереживне королівство. І все сама вона, майстриня, зв’язала і пошила. Звідки до нас вона така потрапила? Як з казки, їй-Богу…

Ігор нічого не відповів, але й не зупинив розповідь матері, а це їй уже сказало багато про що.

Значить, запала в душу дівчина, значить сподобалася…

Тепер по хліб до Насті майже завжди ходив Ігор. Мати нишком тішилася, що він не відмовляється, і щоразу приходить від Насті з хорошим настроєм.

А дівчина балувала його. То пиріжками і чаєм почастує, то скибку свіжого хліба попросить скуштувати, який по-особливому спекла з гарбузовим і лляним насінням.

Частину частувань Ігор приносив матері. Ніна Іванівна хвалила дівчину і вже відверто говорила:

– Оце так Настя, оце так наречена буде чудова для якогось розумного чоловіка…

Ігор нічого не відповідав. Він справді припав душею до дівчини.

Його зачаровувала її простота, усмішка, м’який тихий голос…

…Якось Ігор у звичний час забіг до Насті на ґанок і пройшов у сіни, поспішаючи по хліб, як раптом почув у хаті незнайомий чоловічий голос.

Він відчинив двері й зазирнув на кухню.

За столом сидів хлопець з кучерявим світлим волоссям і, спершись на стіл, їв пиріжки і пив чай. Настя сиділа спиною до Ігоря і не побачила його. Але Ігор помітив, що вона дбайливо підливала гостю чай і ласкаво примовляла:

– Ти їж, їж, Андрійку. Боже, як я скучила…

Ігор прикрив двері і швидко пішов, намагаючись бути непоміченим. Він повернувся додому й усамітнився на веранді, де ліг на старому дивані, уткнувшись обличчям в подушку.

Мати не одразу зрозуміла, в чому справа. Вона чекала сина на вечерю з хлібом, але не дочекавшись його, пішла до Насті сама.

Коли жінка повернулася додому, Ігор уже сидів на кухні, дивлячись у віконце. Він намагався виглядати байдужим, але про візит матері до Насті йому було цікаво дізнатися.

– А ти чого хліба не приніс? Настя запитувала про тебе, – спитала Ніна Іванівна.

– А що мені там робити? Заважати? – намагаючись не хвилюватись, сказав Ігор.

Насправді ревнощі накрили його, і зараз він готовий був на все заради Насті. Ігор дивувався, як вона могла зачарувати його так швидко, коли в неї є той, другий, з білими кучерями і карими очима?

– Чому ж заважати? – спокійно сказала мати. – Познайомився б з її гостем. Все-таки рідний брат.

Ігор скочив, як пружина.

– Брат?! Як – брат?!

– Так, рідний брат провідати її приїхав. Має повне право, – іскорки засяяли в очах матері. – Ти б після вечері відніс їй гроші. Я хліб забрала, а гроші, напевно, у тебе в кишені залишилися. Незручно якось.

Ігор нашвидкуруч поїв, і одразу пішов до Насті. А Ніна Іванівна мила посуд і наспівувала якусь пісеньку. А потім вона підійшла до іконки й перехрестилася.

– Ну, тепер, думаю, все налагодиться у них? Га? От би добре було. Допоможи, матінко Божа, Пресвята Богородице…

Вона шепотіла молитви, а сонечко світило у віконце і освітлювало кімнату ніжним жовтогарячим світлом, схожим на світло вуглинок з печі…

Ніна Іванівна прикрила хліб рушником, погладила його, як щось дороге, і прошепотіла знову:

– Ось тобі й хлібчик. Недарма ж кажуть: хліб – усьому голова… Щастя вам, мої діточки…

Вам також має сподобатись...

Ліда поверталася додому з магазину, з важкими пакетами у руках. Жінка вже була майже біля свого будинку, коли її зустріла сусідка Ніна. – Привіт, Лідо! – вигукнула Ніна. – Маєш хвилинку поспілкуватися? – Привіт. Хвилинку знайду, – погодилася Ліда. – Слухай Лідо, навіть не знаю, як тебе про це запитати, – почала якось здалеку Ніна. – Ніно, не тягни. Мені ще обід готувати, – поквапила сусідку Ліда. – А правду кажуть про твого Івана?! – раптом запитала Ніна. – Що кажуть? Ти про що? – здивувалася Ліда. І Ніна все їй розповіла. Ліда вислухала сусідку і застигла від почутого

Марина залишила свого синочка в бабусі й пішла в торговий центр. Через пару днів у них із чоловіком Славком мала бути річниця – десять років шлюбу. Марина довго розглядала запонки, і нарешті купила гарні, з блакитним камінцем. – Якраз під колір його очей, – задоволено подумала Марина. Вона йшла по торговому центру повз інші відділи. В обід біля прилавків було галасливо й багатолюдно. Марина якраз ішла повз відділ жіночого одягу. Вона не збиралася туди заходити, але за звичкою глянула на вітрини і ледь не скрикнула від того, що вона там раптом побачила

Ірина допомогла матері зробити генеральне прибирання в квартирі. Вони випрали штори, купили нові тюлі… Ірина мила вікно на кухні, коли пролунав нерішучий дзвінок у двері. – Мамо, я відкрию! – гукнула дівчина. Вони витерла руки і пішла в коридор. Ірина відкрила двері й остовпіла від несподіванки. На порозі стояли батьки її коханого Миколи! – Що з ним сталося?! – ахнула Ірина, передчуваючи недобре. Батько Миколи якось дивно глянув на Ірину. – Іринко, не знаю, як тобі й сказати, – раптом почав він. – Микола нас про дещо попросив… Ірина стояла і не розуміла, що відбувається

Віктор та Олена одружилися, зняли квартиру, і сьогодні прокинулися в одному ліжку. – Я дещо згадала, – раптом сказала Олена. Сьогодні у моєї подруги день народження. – То ми йдемо у гості? – зрадів Віктор. – В які ще гості? – Олена з подивом подивилася на чоловіка. – Сьогодні я йду в ресторан. – Ми йдемо! – поправив Віктор. – Ні, любий, я йду. Без тебе. І хочу попередити, що я можу бути там до самого ранку, бо ж там будуть гарні чоловіки! – пояснила дружина. – Що? Які ще чоловіки? – Віктор здивовано дивився на Олену, не розуміючи, що відбувається