Життєві історії

Ніна підливала огірки, коли подзвонив телефон. Дзвонила свекруха. – Ніно. Нам треба серйозно поговорити, – відразу сказала Марина Леонідівна. – Слухаю, – зітхнула Ніна. – Ніно, що ти робиш? Зовсім Миколу заїздила. Розумію, що ти сумуєш. Так приїхали б разом. – почала свекруха. – Я не розумію ви про що? – здивувалася Ніна. – Як не розумієш? Він до обіду з батьком працює, а потім їде до вас.Уяви, скільки він вже наїздив за тиждень, – пояснила Марина Леонідівна. – Я нічого не розумію. Ми Миколу вже тиждень не бачили! Так куди ж він їзде? – здивовано запитала Ніна, нічого не розуміючи

Микола та Ніна одружені були вже п’ять років. Доньці чотири роки, в садок ходить. Весела смішна дівчинка. Для свого віку дуже самостійна. Усі родичі її просто люблять. Щаслива родина. Тільки Микола занудьгував. Він і сам не розумів, чому. Але все набридло. Набрид влаштований побут, поїздки до батьків, поїздки на море, дні народження родичів. Все було однаково та нудно. Хотілося щось змінити. Тим більше, на роботі нова співробітниця. Весела, з гумором, і незаміжня. Чоловіки посперечалися кого вона вибере. Хоч половина колег одруженні, але й вони не залишилися осторонь. Обручки в кишені поховали і туди ж, залицятися до красуні. А вона задивлялася лише на Миколу. А він спочатку не збирався брати в цьому участі, навіть обручку не знімав, але чого тільки не зробиш від нудьги. Здався. Зав’язався у них роман, про який невдовзі дізналася і дружина. Донесли добрі люди.

Намагалася вивести його на розмову, але він заперечував. Він став старанно приховувати все. Додому приходив вчасно, жодних дзвінків та листування при дружині. Навіть телефон залишав без пароля. Ніна навіть подумала, що люди наговорили, позаздрили їхньому щастю. Але дзвіночок був, і тому вона була напоготові. Навіть подумала, що йому не вистачає. У будинку порядок, сама в порядку, ніяких фітнесів не треба.

Настало літо, час відпусток. Микола та Ніна завжди відпочивали разом. А тут Микола запропонував відпочити кожному у своїх батьків, а потім разом поїхати в Одесу. Причина була. Йому у батьків треба будинок ремонтувати, а це довго. А вона тим часом допоможе своїм і відпочине там із донькою.

Ніна, звичайно, не хотіла відпускати одного чоловіка, без нагляду, але він переконав її, що все буде добре. Адже є телефони. Так і вирішили. Навіть квитки в Одесу купили.

Минув тиждень їхньої роздільної відпустки. Ніна сумувала. Микола казав, що теж дуже нудьгує.

Ніні несподівано зателефонувала свекруха.

– Ніно. Нам треба поговорити серйозно. Що ти робиш? Зовсім Миколу заїздила. Якби вони цілими днями з батьком будинок ремонтували, то давно все зробили б. А ти його ганяєш. Розумію, що ти сумуєш, дитина сумує. Так приїхали б усі разом. Чому ти не захотіла їхати до нас? Ми за онукою скучили.

– Я не розумію про що ви, Марино Леонідівно.

– Як не розумієш? Він до обіду з батьком працює, а потім їде до вас. У вас, каже, теж із ремонтом допомагає. А це цілих п’ятдесят кілометрів. Уяви, скільки він вже наїздив за тиждень. А грошей на бензин. Чим ви тільки думаєте молодь? Не вмієте гроші рахувати, а ще бухгалтер. Не моя, звичайно, справа, але гроші на вітер.

– Я нічого не розумію. Ми його вже тиждень не бачили. І ремонту ми не маємо.

– Як це?

– А де він зараз?

– Тільки-но приїхав від вас. Із батьком дах перекривають. А по обіді знову їхати зібрався.

– Зрозуміло.

– Я чогось не розумію чи не знаю? У вас все добре?

– Цього я вже не знаю. Ви тільки не кажете Миколі, що мені дзвонили.

Ніна залишила доньку своїй мамі та поїхала додому. Якраз до його приїзду має встигнути за кілька годин. Вона вже зрозуміла, що діється. А після того, як відкрила свою квартиру, то переконалася в цьому. На кухні хтось господарював.

– Ви хто і що тут робите? – Запитала вона з порога незнайомку.

– Як ви увійшли?

– Через двері.

– А! Ви за речами!

– Можна сказати і так. А ось що ви тут робите?

– А ми з Миколою тут живемо. Він незабаром приїде. А ви хіба… Він сказав, що розлучається з вами. Ви збирайте речі, я не заважатиму.

– Це ви збирайте речі. І взагалі я зараз викликаю дільничого. Маєте п’ять хвилин. Думаю, що речей тут ваших не так багато.

– Може, почекаємо Миколу?

– Так. Чекаємо, тільки ви за дверима, а я тут. Час пішов.

Незнайомка збирала речі, а Ніна ходила слідом.

– Час минув. Якщо щось забули, я передам Миколою. Мені чужого не треба.

– Та пішли ви обоє!

Ніна подивилася у вікно, незнайомка сіла у таксі та поїхала. А вона викликала майстра та змінила замок. Тим часом вона збирала речі чоловіка. Довелося неабияк попрацювати, його валіза ледве зачинилася.

За її підрахунками чоловік має приїхати з хвилини на хвилину. Ніна розпочала прибирання. Треба все сміття з життя виносити одразу й назавжди, подумала вона. А сміття зібралося достатньо. Господиня, що так і не відбулася охайністю не відрізнялася.

Добре, що квартира належить Ніні. Від бабусі дісталася. Батьки подарували її дочці на весілля. Звичайно меблі змінювали та ремонт робили вони разом. Ну і все більше нічого цінного не нажили.

Почувся шум біля дверей. Микола намагався вставити ключ, але нічого не виходило. Він постукав. Ніна вирішила йому зателефонувати в цей час, і дізнатися, де він.

– Ніно, люба, ти мене відволікаєш. Ну, звичайно ремонт. Дах? Так, дах. Ось якраз на ньому і сиджу. Ти мене не відволікай бо ще не втримаюся.

– Ти зараз точно не втримаєшся.

– Все. Досить нісенітниці говорити. Я працюю. Втримаюся.

– Не втримаєшся.

– Навіщо так казати? Все. – Микола натиснув на закінчення виклику і почав знову стукати.

Ніна відчинила.

– Не втримався? Далеко летів. А чого ти мовчиш? Скажи мені що небудь.

– Що сказати? А чому ти тут?

– Сюрприз!

– А що із замком?

– А що з ним?

– Не відкривши ється.

– Так і квартира не твоя. Хіба ти не знаєш? А ось і речі твої. Вони з тобою їдуть. Ти в себе приходь, а я поки що на розлучення подам і на аліменти. Квиток твій в Одесу у валізі знайдеш. Не позбавлятиму тебе відпустки.

– А ти, а ви, а дочко?

– А наші квитки я здам. Ми відпочинемо цього року в селі. Що ти стоїш? Іди вже. Мені тут прибирання треба робити. Ось ще сміття за собою винеси. – Ніна виставила на майданчик мішок зі сміттям. Якщо ти пам’ятаєш, коли ми їхали до батьків, то не було сміття. Це все твоє, тож виноси.

– А як же я?

Ніна зачинила двері. Микола так і лишився стояти. Не чекав він такого, та й його коханка пішла, могла б попередити, а вона навіть трубку не бере. Довелося Миколі їхати до батьків. Ремонт добіг кінця, а Микола їхати і не збирався. Мати запідозрила недобре і подзвонила Ніні.

– Хіба він нічого не розповів?

– Ні. А що сталося?

– Так розлучаємося ми. Коханка в нього. Він до неї й їздив.

– Господи. Ось же негідник. Як же тепер ви, як Євочка?

– Про внучку не хвилюйтеся. Приїжджайте. Вона сумує. Але з вашим сином я не житиму.

– Так я розумію. Ось негідник. А я й не знала нічого. А він мовчить.

Ніна з Миколою розлучилися. Микола сплачує аліменти. Бачитися з донькою Ніна не забороняє. Його батьки залишилися з нею в добрих стосунках. А ось коханка Миколи пішла, навіть із роботи звільнилася. А сам Микола жінкам наразі взагалі не довіряє.

Вам також має сподобатись...

Марія готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила свекруха. – Алло, Марія, тут таке діло. Напросилася до мене в гості троюрідна сестра, – одразу почала Лариса Іванівна. – І вам доброго дня! А я тут до чого? – не зрозуміла невістка. – Не могла б ти її у себе прийняти? – пояснила свекруха. – Ларисо Іванівно, а чому ви не хочете її прийняти? Це ж ваші родичі? – Марія оторопіла від нахабства свекрухи. – Я навіть не знаю, як тобі пояснити, – зам’ялася на хвилину Лариса Іванівна, а потім все розповіла невістці. Марія вислухала свекруху і застигла від почутого

Людмила перестилала постіль, коли пролунав телефонний дзвінок. – Це Людмила? – почула Люда незнайомий жіночий голос, коли відповіла на дзвінок. – Людмила. А ви хто? – відповіла жінка. – Це Віра, дружина вашого колишнього чоловіка, – почула вона у відповідь. – І що вам потрібно? – поцікавилася Люда. – Мені дуже треба побачитися з вами, Людмило, і поговорити, – тихо сказала Віра. – Дуже прошу. Будь ласка, давайте зустрінемося та поговоримо. – Добре, завтра о 6-й вечора я чекатиму в кафе, поруч із ЦУМом, – погодилася Люда і закінчила виклик. Але жінка навіть уявити не могла, навіщо нова дружина чоловіка призначила їй зустріч

Олег Михайлович зібрався вийти на подвірʼя, щоб нагодувати в сараї поросяток, як раптом задзвенів його телефон. Дзвонив син Петро. Олег Михайлович взяв слухавку. Олена Іванівна, його дружина напружилася і почала прислухатися до розмови. – Привіт тобі від Петра, – поклавши слухавку, сказав старий дружині. – Син наш придумав тут дещо… – Господи, що ж там вже таке сталося?! – сплеснула руками Олена Іванівна. – Та нічого такого, – відповів Олег Михайлович. – Гості у на будуть. – Які ще гості? – Олена Іванівна дивилася на чоловіка не розуміючи, що відбувається

– Василю! – почувся голос сусідки Василя Павловича Раїси. Чоловік вийшов на подвірʼя. – Чого тобі, Раю? – запитав він. – Я тобі картопельки свіженької принесла, – сказала жінка і простягла йому емальовану каструльку . – Дякую! – сказав той і дістав гроші. – Ну, що ти, Василю! – ахнула сусідка. – Дякую, Раю! – Василь Павлович взяв каструльку й пішов. Чоловік вже пообідав, як раптом загавкав його песик. Він вийшов на подвірʼя. У дворі стояли хлопець і дівчина. – Це хто ще такі? – не зрозумів господар. Дівчина раптом радісно побігла до Василя Павловича. Чоловік дивився на гостю й не розумів, що відбувається