Вероніка зайшла в купе поїзда і побачивши стареньку жінку, яка розмістилась на нижній полиці, молоду дівчину, яка втупилась у свій телефон на верхній полиці, ввічливо привіталася:
– Доброго дня, ми з вами попутниці значить!
Дівчина кивнула їй, а бабуся з усмішкою, добродушно відповіла:
– Доброго дня, жіночко! Так, попутниці!
Вероніка влаштувалась на другій нижній полиці, забрала сумку з речами вниз і вмостилась на своєму місці.
Потяг рушив і застукав колесами на рейкових стиках.
За вікном пропливали багатоповерхівки, а потім приватний сектор, промзона, а далі ліс, галявини і знову ліс.
Дивовижні краєвиди змінювали один одного. За вікном був серпень.
Листя на деяких деревах уже почало жовтіти і подекуди пожухла трава, особливо на пагорбах.
Вероніка час від часу відривалася від краси за вікном, а потім сказала:
– А давайте знайомитись, нам їхати якийсь час, якось незручно мовчати. Мене звуть Вероніка, я їду до доньки в гості. В мене народився другий внучик, от і радість у мене. А як ваше ім’я, по-батькові? – звернулася вона до літньої жінки.
– Тамара Петрівна, але краще баба Тома. Я так звикла, адже мені вже сімдесят вісім років. І їду я додому, повертаюся з санаторію. Дочка із зятем мене туди відправили підлікуватися й відпочити. Хоч особливо я й не втомилася. Я ж з ними живу.
Дівчина на верхній полиці була захоплена телефоном і не спілкувалася. Вероніка з бабою Томою швидко порозумілися. Бабуся виявилася балакучою, розповіла, як відпочила, з ким познайомилася, про сім’ю доньки, онуків. Дуже привітно відгукувалася про зятя.
– Пощастило, дуже пощастило моїй доньці з чоловіком, а мені із зятем. Він із дитбудинку, і до мене ставиться з великою повагою, називає мамою. Я рада, пощастило доньці, не те, що мені в житті. Мені завжди не щастило. Правда ось на старість все-таки Бог змилостивився, дав мені спокій і любов близьких.
Слово за слово і розповіла Тамара Петрівна про своє незавидне життя в молодості, яке пройшло в селі, де вона й народилася…
…Тамара з дитинства росла слабою.
– Нічого Томо, видужаєш! – казала їй мама.
Тамара виросла сором’язливою. З хлопцями не зустрічалася, в сільський клуб правда ходила, як і вся молодь, але не кожного разу, а тільки на свята.
Тому й заміж вона вийшла у двадцять вісім років, коли вже не сподівалася зовсім.
Її подружки і знайомі давно вже були заміжні й дітей народили, а вона вийшла в двадцять вісім.
Микола був старший за неї на два роки. Він увійшов у її життя, коли Тамара вже змирилася, що залишиться самотньою.
Але він мабуть вирішив одружитися через те, що мав нещасливе кохання. Виявляється, зустрічався Микола з Валентиною довго і хотів було вже одружуватися з нею, але вона знайшла іншого…
– Микольцю, наші з тобою шляхи розходяться в різні боки. Я покохала Сергія із сусіднього села, і жити без нього не можу. Так що розлучаємося, я виходжу за нього заміж, – щиро зізналася Валя, але Микола не оцінив:
– Ну і йди! Ти думаєш одна така, та я завтра знайду ще десять. Таких, як ти довкола багато. Одружуся з першою зустрічною, – різко відреагував на її зізнання Микола.
Так і вийшло, відправив він сватів до Тамари. Та розгубилася, знаючи, що в нього так сталося з Валею. У селі всі дізнаються про новини швидко і тут же вони розлітаються по окрузі. Тамара з Миколою зустрічалися дуже мало, але він вирішив на ній одружитися. А її брали сумніви:
– Він, напевно, зустрічається зі мною на зло Вальці. Для чого я потрібна симпатичному хлопцеві, адже він може знайти красиву, а не одружуватися на мені. Я ж все життя по лікарнях…
І все-таки вона висловила свої сумніви Миколі, а той відповів просто:
– Гарні дівки люблять тільки себе. Для сімейного життя вони не годяться. Я хочу створити сім’ю з такою простою дівчиною, як ти.
Тамара відчувала, що якась фальш звучала в його голосі, але таки погодилася вийти за нього заміж.
Весілля було скромним і вони почали жити разом, але полум’яного кохання між подружжям не було.
Тамара дуже довго звикала до чоловіка, соромилася. Але жили вони дружно, не сварилися. Незабаром народилася дочка Настя.
Тамара казала матері:
– Я відчуваю, що мене чоловік не любить, напевно, переживає через свою Валю. Навіть заради дочки не може мене покохати. Він мене соромиться і нікуди зі мною не ходить. З роботи завжди приходить пізно, швидше за все, не хочеться йому йти додому. А з недавніх пір часто приходить додому веселий.
– Ну, а що ти хотіла, дочко? Ти виходила за нього заміж без кохання. Мабуть, на роду тобі написано не випробувати такого щастя. Живи й терпи. А що робити, багато хто так живе. Хоч і казав він тобі, що потрібна йому така проста, як ти, але покохати теж не зміг. От і переживає тепер, – казала їй мати.
– Так, мамо, в цьому, швидше за все, причина всіх наших бід. Але ми з ним так довго не проживемо. Ми з донькою йому не потрібні, я бачу.
Прожили вони ще рік і розлучилися. Пішла Тамара з донькою до матері, а матері, чи то від постійних переживань за них, чи то від чогось іще, якось, раптово не стало. Серце…
– Правильно кажуть, що біда не приходить одна, – думала вона. – І від чоловіка пішла, а він навіть не жалкував, і моя мама нас покинула.
Потроху Тамара прийшла до тями. Брат підремонтував батьківську хату, і вони з донькою жили там вдвох. За чоловіка не переживала, намагалася не згадувати про його гульбани й сварки, але іноді навіть була вдячна за те, що він з’явився в її житті і в неї народилася донька.
– От якби Микола не одружився тоді зі мною, то й доньки моєї улюбленої не було б. А так – я не одна не цьому світі!
Життя йшло своєю чергою, і які б важкі часи не були, Тамара дбала про доньку, завжди одягала її красиво. Вона вміла добре шити на своїй швейній машинці.
Тамара була хорошою кравчинею, тому в неї завжди були замовлення. Берегла кожну копійку. Доньку виховувала й забезпечувала одна, а Микола й родичі і знати нічого не хотіли про Настю.
Але як би там не було, вони ніколи ні в чому не потребували. Поїсти завжди було, їй іноді замість грошей за шиття приносили продукти – яйця, овочі, молоко.
Коли Настя навчалася в шостому класі раптом до Тамари посватався Федір із сусіднього села. У нього виявляється не стало дружини, а дорослий син живе у місті.
– Тамаро, ми вже з тобою дорослі, щоб гуляти при місяці, переходь із донькою до мене жити. Дім у мене добротний і живу я в достатку. Зі мною тобі легше буде. Переходь, га. Одному мені якось недобре живеться, потрібна поряд господиня, – вмовляв її Федір, приїхавши якось до неї.
Тамара думала тижнів зо два, знову виникали питання:
– А чому він мене вибрав? А в його селі немає хіба жінок самотніх?
Але на свої запитання відповіді вона не знайшла і дала Федору позитивну відповідь.
Федір знову приїхав, забрав її з донькою, а хату свою Тамара закрила на замок. Заміж він їй не пропонував, просто жили та й усе.
У цьому будинку минуло сім років її життя. Вона привезла із собою швейну машинку і все шила й шила. Вже й сільські до неї всі йшли, вона завжди мала замовлення. Начебто все нічого, але Федір виявився дуже жадібним. Це потім вона вже зрозуміла, чому він узяв її з іншого села. Тутешні жінки його знали. А він записував кожну копійку, хоч і заробляла Тамара.
Багато сил і старань вона вклала в цей будинок. Пошила нові фіранки на вікна й постільне, купила великий килим на стіну, а крім того вона дуже добре пекла пироги і булочки.
Чоловік постійно просив побільше. Любив дуже випічку.
Але раптом Тамара дуже заслабла і її забрали в лікарню.
Там вона пролежала цілих три тижні. За цей час Федір не те що її не провідав, а навіть не подзвонив жодного разу.
Тамар була дуже засмучена. Вона кожен день просилась додому, бо ж і за доньку ще переживала.
І ось нарешті її виписали. Тамара сіла на автобус в село і поїхала додому.
Вона вийшла на сільській зупинці і через пʼять хвилин вже заходила до своєї хати.
– Федоре, доню, ви де?! – гукнула вона з порога.
Раптом з хати вийшла якась жінка, а за нею її Федір. Тамара застигла від несподіванки.
Виявляється Федір, поки Тамари не було, привів собі іншу жінку!
Доньку Тамари він відправив до своєї сусідки. Там вона і жила…
– Нехай у тебе поки поживе ця Настя, поки її мати в лікарні, заважає вона мені, – тільки й сказав він.
Коли Тамара спитала Федора:
– Навіщо ти привів мене до себе в будинок, міг би одразу цю жінку привезти?! А то я сім років тут на тебе працювала!
– А я її раніше не знав, та й вона сама мене обрала і запропонувала разом жити! А я не міг відмовити, ти все одно слаба. Що з тебе тепер взяти, а мені потрібна здорова дружина.
Тамара забрала доньку в сусідки, і її чоловік відвіз їх назад у село.
Вона не стала сваритися з Федором, а навіщо, якщо такий мужик недолугий і підступний цей Федір?
Можливо, і ця жінка в нього ненадовго.
Тамара з донькою повернулися у свій дім.
– Багато років минуло з моменту цих подій, десятки років, як я поїхала з села. Донька вивчилася в інституті, вийшла заміж і через деякий час забрали з чоловіком мене до себе.
Я спочатку не хотіла їхати. Ну навіщо заважати молодим, але вони наполягали, особливо зять.
Він у мене – золото. Я сиділа з онуками, проводжала до школи і зустрічала, годувала.
Слава Богу, діти й онуки до мене ставляться з повагою, але незважаючи на це, у мене в душі таки залишилася образа на моїх колишніх чоловіків, – розповідала Тамара Петрівна, а Вероніка слухала з цікавістю.
Вероніка думала про долю Тамари, дивувалась і водночас раділа, що не все погано склалося в неї. Хоча друга половина життя виявилася прихильнішою до неї.
– Я іноді плачу над своїм тим життям, коли раптом нахлинуть спогади. І оглядаючись назад, роблю висновок – у молодості мені не щастило і, напевно, просто моя доля така.
– Натомість доля подарувала вам дочку, яку ви виховали гідно, і тепер вона про вас дбає, чи це не щастя? – сказала сусідка по купе.
Так і їхали Тамара Петрівна з Веронікою, а за розмовами час Пролетів непомітно.
Пізно ввечері Вероніка вийшла на своїй станції, а баба Тома поїхала далі додому. А там зустріне її улюблений зять.
