Життєві історії

Ніна підливала огірки, коли подзвонив телефон. Дзвонила свекруха. – Ніно. Нам треба серйозно поговорити, – відразу сказала Марина Леонідівна. – Слухаю, – зітхнула Ніна. – Ніно, що ти робиш? Зовсім Миколу заїздила. Розумію, що ти сумуєш. Так приїхали б разом. – почала свекруха. – Я не розумію ви про що? – здивувалася Ніна. – Як не розумієш? Він до обіду з батьком працює, а потім їде до вас.Уяви, скільки він вже наїздив за тиждень, – пояснила Марина Леонідівна. – Я нічого не розумію. Ми Миколу вже тиждень не бачили! Так куди ж він їзде? – здивовано запитала Ніна, нічого не розуміючи

Микола та Ніна одружені були вже п’ять років. Доньці чотири роки, в садок ходить. Весела смішна дівчинка. Для свого віку дуже самостійна. Усі родичі її просто люблять. Щаслива родина. Тільки Микола занудьгував. Він і сам не розумів, чому. Але все набридло. Набрид влаштований побут, поїздки до батьків, поїздки на море, дні народження родичів. Все було однаково та нудно. Хотілося щось змінити. Тим більше, на роботі нова співробітниця. Весела, з гумором, і незаміжня. Чоловіки посперечалися кого вона вибере. Хоч половина колег одруженні, але й вони не залишилися осторонь. Обручки в кишені поховали і туди ж, залицятися до красуні. А вона задивлялася лише на Миколу. А він спочатку не збирався брати в цьому участі, навіть обручку не знімав, але чого тільки не зробиш від нудьги. Здався. Зав’язався у них роман, про який невдовзі дізналася і дружина. Донесли добрі люди.

Намагалася вивести його на розмову, але він заперечував. Він став старанно приховувати все. Додому приходив вчасно, жодних дзвінків та листування при дружині. Навіть телефон залишав без пароля. Ніна навіть подумала, що люди наговорили, позаздрили їхньому щастю. Але дзвіночок був, і тому вона була напоготові. Навіть подумала, що йому не вистачає. У будинку порядок, сама в порядку, ніяких фітнесів не треба.

Настало літо, час відпусток. Микола та Ніна завжди відпочивали разом. А тут Микола запропонував відпочити кожному у своїх батьків, а потім разом поїхати в Одесу. Причина була. Йому у батьків треба будинок ремонтувати, а це довго. А вона тим часом допоможе своїм і відпочине там із донькою.

Ніна, звичайно, не хотіла відпускати одного чоловіка, без нагляду, але він переконав її, що все буде добре. Адже є телефони. Так і вирішили. Навіть квитки в Одесу купили.

Минув тиждень їхньої роздільної відпустки. Ніна сумувала. Микола казав, що теж дуже нудьгує.

Ніні несподівано зателефонувала свекруха.

– Ніно. Нам треба поговорити серйозно. Що ти робиш? Зовсім Миколу заїздила. Якби вони цілими днями з батьком будинок ремонтували, то давно все зробили б. А ти його ганяєш. Розумію, що ти сумуєш, дитина сумує. Так приїхали б усі разом. Чому ти не захотіла їхати до нас? Ми за онукою скучили.

– Я не розумію про що ви, Марино Леонідівно.

– Як не розумієш? Він до обіду з батьком працює, а потім їде до вас. У вас, каже, теж із ремонтом допомагає. А це цілих п’ятдесят кілометрів. Уяви, скільки він вже наїздив за тиждень. А грошей на бензин. Чим ви тільки думаєте молодь? Не вмієте гроші рахувати, а ще бухгалтер. Не моя, звичайно, справа, але гроші на вітер.

– Я нічого не розумію. Ми його вже тиждень не бачили. І ремонту ми не маємо.

– Як це?

– А де він зараз?

– Тільки-но приїхав від вас. Із батьком дах перекривають. А по обіді знову їхати зібрався.

– Зрозуміло.

– Я чогось не розумію чи не знаю? У вас все добре?

– Цього я вже не знаю. Ви тільки не кажете Миколі, що мені дзвонили.

Ніна залишила доньку своїй мамі та поїхала додому. Якраз до його приїзду має встигнути за кілька годин. Вона вже зрозуміла, що діється. А після того, як відкрила свою квартиру, то переконалася в цьому. На кухні хтось господарював.

– Ви хто і що тут робите? – Запитала вона з порога незнайомку.

– Як ви увійшли?

– Через двері.

– А! Ви за речами!

– Можна сказати і так. А ось що ви тут робите?

– А ми з Миколою тут живемо. Він незабаром приїде. А ви хіба… Він сказав, що розлучається з вами. Ви збирайте речі, я не заважатиму.

– Це ви збирайте речі. І взагалі я зараз викликаю дільничого. Маєте п’ять хвилин. Думаю, що речей тут ваших не так багато.

– Може, почекаємо Миколу?

– Так. Чекаємо, тільки ви за дверима, а я тут. Час пішов.

Незнайомка збирала речі, а Ніна ходила слідом.

– Час минув. Якщо щось забули, я передам Миколою. Мені чужого не треба.

– Та пішли ви обоє!

Ніна подивилася у вікно, незнайомка сіла у таксі та поїхала. А вона викликала майстра та змінила замок. Тим часом вона збирала речі чоловіка. Довелося неабияк попрацювати, його валіза ледве зачинилася.

За її підрахунками чоловік має приїхати з хвилини на хвилину. Ніна розпочала прибирання. Треба все сміття з життя виносити одразу й назавжди, подумала вона. А сміття зібралося достатньо. Господиня, що так і не відбулася охайністю не відрізнялася.

Добре, що квартира належить Ніні. Від бабусі дісталася. Батьки подарували її дочці на весілля. Звичайно меблі змінювали та ремонт робили вони разом. Ну і все більше нічого цінного не нажили.

Почувся шум біля дверей. Микола намагався вставити ключ, але нічого не виходило. Він постукав. Ніна вирішила йому зателефонувати в цей час, і дізнатися, де він.

– Ніно, люба, ти мене відволікаєш. Ну, звичайно ремонт. Дах? Так, дах. Ось якраз на ньому і сиджу. Ти мене не відволікай бо ще не втримаюся.

– Ти зараз точно не втримаєшся.

– Все. Досить нісенітниці говорити. Я працюю. Втримаюся.

– Не втримаєшся.

– Навіщо так казати? Все. – Микола натиснув на закінчення виклику і почав знову стукати.

Ніна відчинила.

– Не втримався? Далеко летів. А чого ти мовчиш? Скажи мені що небудь.

– Що сказати? А чому ти тут?

– Сюрприз!

– А що із замком?

– А що з ним?

– Не відкривши ється.

– Так і квартира не твоя. Хіба ти не знаєш? А ось і речі твої. Вони з тобою їдуть. Ти в себе приходь, а я поки що на розлучення подам і на аліменти. Квиток твій в Одесу у валізі знайдеш. Не позбавлятиму тебе відпустки.

– А ти, а ви, а дочко?

– А наші квитки я здам. Ми відпочинемо цього року в селі. Що ти стоїш? Іди вже. Мені тут прибирання треба робити. Ось ще сміття за собою винеси. – Ніна виставила на майданчик мішок зі сміттям. Якщо ти пам’ятаєш, коли ми їхали до батьків, то не було сміття. Це все твоє, тож виноси.

– А як же я?

Ніна зачинила двері. Микола так і лишився стояти. Не чекав він такого, та й його коханка пішла, могла б попередити, а вона навіть трубку не бере. Довелося Миколі їхати до батьків. Ремонт добіг кінця, а Микола їхати і не збирався. Мати запідозрила недобре і подзвонила Ніні.

– Хіба він нічого не розповів?

– Ні. А що сталося?

– Так розлучаємося ми. Коханка в нього. Він до неї й їздив.

– Господи. Ось же негідник. Як же тепер ви, як Євочка?

– Про внучку не хвилюйтеся. Приїжджайте. Вона сумує. Але з вашим сином я не житиму.

– Так я розумію. Ось негідник. А я й не знала нічого. А він мовчить.

Ніна з Миколою розлучилися. Микола сплачує аліменти. Бачитися з донькою Ніна не забороняє. Його батьки залишилися з нею в добрих стосунках. А ось коханка Миколи пішла, навіть із роботи звільнилася. А сам Микола жінкам наразі взагалі не довіряє.

Вам також має сподобатись...

Віра готувала вечерю, коли пролунав телефонний дзвінок. Номер був не знайомий. – Слухаю! – сказала Віра, піднявши слухавку. – Привіт, Віро! – радісно вигукнула її сестра Оля. – Привіт, – без жодної радості відповіла сестра. – Потрібна твоя допомога…, – почала здалеку Оля. – Нічим не можу допомогти! – відразу повідомила Віра, не бажаючи слухати прохання. – Ти що, на мене чомусь образилася? – не зрозуміла Оля. – Ти ще питаєш? Після того, що ти зробила, я й знати тебе не хочу! – не витримала Віра. – Ти про що? Що я такого зробила? – здивовано запитала Оля, не розуміючи, що відбувається

Вадим прийшов додому з якимось дивним настроєм. – Сину, що трапилося?! – кинулась до нього мати Єлизавета Леонідівна. – Мамо, я одружуюся! – заявив той. – Як одружуєшся?! – Ліза так і застигла з відкритим ротом. – Ми вже заяву в ЗАГС подали. Через тиждень весілля. Завтра приведу наречену, з вами познайомлю… Наступного дня Вадим навів наречену. – Знайомтеся, це моя наречена Юлія! – сказав він. – А це мої батьки – Єлизавета Леонідівна та Андрій Романович. – Здрастуйте! – гордо сказала наречена. – Дуже приємно! – сказала майбутня свекруха. Майбутній свекор тільки кивнув головою. Він дивився на наречену й не вірив своїм очам

Віра повернулася додому. – Коханий, я вдома! – гукнула вона з коридору. Відповіді не було. Раптом жінка почула дивний шум із спальні і побігла туди. – Ти чому не відповідаєш? А що це ти, ремонт затіяв? – здивувалася жінка, побачивши, як Ігор знімає карниз. Ігор мовчки зняв карниз, поклав його в коридорі. – Ти зі мною не розмовляєш? – здивувалася Віра. Ігор дістав пакет, підійшов до холодильника вигріб: сир, молоко, йогурт. – Віро, я йду від тебе! І це все я забираю з собою, – раптом сказав Ігор. Віра здивовано дивилася на чоловіка, нічого не розуміючи

Галина зустріла давню подружку, жінки вирішили зайти в кафе поспілкуватися. Галина зателефонувала до чоловіка, сказала, що затримується і здивувалася – він був радий цьому. Подруга говорила щось, Галина слухала її, але думки все частіше поверталися до чоловіка. – Вибач, мені треба додому. Якось неспокійно мені, – сказала Галя пішла. Галина зайшла до квартири та почула голос чоловіка. Він комусь казав: – Ну куди ти під ліжко? Ось. Давай сюди, тут м’яко. Як думаєш, що скаже Галя, коли дізнається про нас. Галина навшпиньки підійшла до кімнати, тихенько відчинила двері і застигла від побаченого