Життєві історії

Надія приїхали в своє рідне село. Там вона не була багато років. Дівчина навіть свою хату знайти не могла… Раптом до неї підійшла якась жінка. – Надю, ти, чи що?! – вигукнула вона. – Пам’ятаєш мене – я тітка Катя. Вони попили чаю, тітка Катя показала, де колишній будинок Наді, і дівчина пішла. Вона вийшла за хвіртку, але тут її зустріла якась дивна бабуся. – Ти що, Надька? – якось неприємно запитала вона. – Живеш, цвітеш, добре тобі, так? Не те, що моєму Віті! І все через тебе і твою матір! Надя застигла від несподіванки

– Ти знаєш, а я ж сама сільська, – зізналася Надя. – Так-так, народилася в селі, прямо вдома, у кімнаті, уявляєш? Швидка не встигла вчасно приїхати, а я вже з’явилася. Ми жили в селі з батьками, але я майже нічого не пам’ятаю про життя там. Тільки дуже невиразно. Мені років з п’ять було, коли ми поїхали. Пам’ятаю тільки, як їхали, як речі збирали. Пам’ятаю сусідку тітку Катю, подругу мами, повненька така жінка…

Славко слухав Надію й посміхався. Ця сучасна дівчина зовсім не гармоніювала з селом – розумна, освічена, заповзятлива.

Славко здавалося, що такі дівчата бувають тільки міськими. Щиро кажучи, він і сам не знав, які бувають дівчата в селі, просто зайшла розмова на цю тему.

Лежали вони зараз на траві на природі із соломинками в зубах, насолоджуються сонечком та гладдю озера, от і розговорилися…

– А чому ви звідти поїхали? – запитав Славко. – До міста потягнуло батьків?

– Не знаю. Мама не любить про це розповідати. Сказала лише те, що люди там складні, не хотілося поміж них жити.

– А далеко це село звідси?

– Десь 80 кілометрів.

– Не хочеш з’їздити, подивитися на свою батьківщину?

– Я вже думала про це, маму просила, але вона відмовляється.

– А якщо з татом?

– Його у мене не стало, – похмуро відповіла Надя. – Працював на будівництві, щось там сталося і не стало його… Я теж погано батька пам’ятаю, маленька була.

– Зрозуміло, сумно це все. А мене потягло б у ті місця, звідки я родом. Але я народився у нашому місті, тут і живу. А хочеш, ми разом поїдемо? Права в мене є, машину в батька візьму, він дозволить.

Славко з Надею тільки почали зустрічатися, тому потроху пізнавали один одного. Вони ще молоді, за двадцять тільки, навчаються разом в університеті.

Наді сподобалася ця ідея з’їздити в село і в неділю вони туди вирушили. Надя нічого не сказала матері, та й сама мама поїхала тим часом у відпустку, тому навіть попереджати її не довелося.

Приїхали вони в село. Надя намагалася щось згадати, але навіть свою хату не могла знайти…

– Вибачте, а ви не пам’ятаєте, де жила родина Пантелюків? Давно вже жила тут, – запитувала Надя у перехожих.

Хтось знизував плечима, хтось цікавився:

– А ви хто їм будете?

– Я – Надія, я тут народилася, але в якому будинку – не пам’ятаю.

Усі проходили повз, права була мама – недружній тут люд. Хотілося виїхати, але тут підійшла до машини якась повна жінка. Вона здивовано подивилася на дівчину і вигукнула:

– Надю, ти чи що?! Пам’ятаєш мене – я тітка Катя. Сонечко ти моє, проходь до мене в будинок зі своїм чоловіком!

Славко й Надія зайшли у простору та прохолодну кімнату. Надія ще трохи здивувалася, що тітка Катя так швидко її впізнала, вона ж тоді була зовсім крихіткою.

– Та ось він – будинок, в якому ти народилася, – вказала тітка Катя на сусідський будинок. – Щоправда, його майже не впізнати, нові господарі його переробили. Надовго до нас приїхали? Чай будете?

– Та ні, ми тільки будинок подивитися, та по вулицях поїздити, може згадаю з дитинства що-небудь.

– Та що згадувати – багато що вже перероблено…

Попрощавшись із тіткою Катею, молоді вийшли за хвіртку, але тут їх зустріла якась дивна жінка похилого віку.

Вона якось неприємно заговорила у бік Наді:

– Ти що, Надька? Живеш, усміхаєшся, цвітеш, добре тобі? Не те, що моєму хлопчику Віті в холодній землі! І все через тебе і твою матір-гульвісу! Щоб вам все повернулося!

Надя застигла від несподіванки, але тут підбігла тітка Катя і почала галасувати:

– Раєчко, іди, будь ласка, це не Надя, обізвалася ти! Це моя племінниця. Ходімо назад до хати.

У хаті тітка Катя довго мовчала, не знаючи, що сказати. А потім все ж таки набралася сміливості:

– Ти, Надю, ще зовсім мала була, нічого не пам’ятаєш. Щось близько чотирьох років було тобі, а може й менше.

Ви з мамою тоді на наше озеро пішли купатися, там усе село відпочиває. Мама втомлена, після роботи, лягла на траву і задрімала. Діти хлюпалися біля бережка, а ти підійшла до краю містка і… У воду пішла.

Віктор, син Раї, тоді ще підлітком був, щупленький такий, стрибнув по тебе, а озеро глибоке… Тебе він зміг дістати, а сам…

Загалом не стало його… Поховала Рая Вітю…

Твої батьки їй все оплатили, але Рая стала сама не своя, та й майже все село на її бік стало.

Пішли плітки, мовляв, мама твоя весела тоді була, не добудитися її було, хоч усі чудово знали, що вона не гульбанила.

Раю всі шкодували, а на твоїх батьків скоса дивилися, ось вони й мусили продати будинок і поїхати.

– А чому ж мама мені не розповіла все це?

– Тебе тоді по лікарях возили, там і сказали – не псуйте життя дитині, їдьте з села і забудьте про цей випадок як поганий сон! Все одно вам у селі жити ніхто не дасть, а дівчинка росте.

Рая ходила, сварилася, всякі прокляття казала. Не знаю, як там прокляття працюють, але невдовзі твого батька не стало на будівництві у місті. Не вірю я в жодне чаклунство, розумію, що це просто нещасний випадок…

Всі помовчали. Було сумно і якось важко на душі.

– Тітко Катю, а можна до Віктора на могилку з’їздити, все ж таки він мене врятував?

Тітка Катя глянула у вікно, підійшла до хвіртки і сказала:

– Давайте в машину, поки вулиця порожня…

…Могилка була доглянута, стоїть пам’ятник, з якого дивиться і посміхається щупленький підліток. Вік – 12 років.

– Мама твоя раз на рік приїжджає сюди, плаче і дякує йому, прощення у нього просить. Ми з нею разом ходимо, я стежу, щоб ніхто не бачив. Тому я тебе одразу і впізнала – мама фотографії твої показує на телефоні…

…Ну що ж, поклали квіти, настав час їхати. Назад їхали мовчки, кожен думав про своє.

А потім мати приїхала з відпустки. Який сенс від неї було приховувати, що Надя їздила в село? Згадуючи минуле, мама розплакалася:

– Так, таке ось лихо сталася! Я забрала тебе з садка після роботи, а ти все плачеш і просиш сходити покупатися. І як тільки мене розморило, я навіть не пам’ятаю… Жарко того вечора було, і я втомлена. Як я себе картала після цього, і твій батько переживав, не передати словами… Але так сталося, вже нічого не зміниш…

– Мамо, давай тільки домовимося, що ти тепер їздитимеш зі мною до Віктора? Для мене це також дуже важливо…

Вам також має сподобатись...

Лариса поверталася з роботи додому, зайшла в магазин купила продуктів. – Так, треба ще Галині Федорівні хліба купити, – згадала жінка про сусідку. Лариса швидко справилася з покупками і вирушила до Галини Федорівни. Старенька сиділа сумна, дивилася у вікно, як раптом сказала: – Не стане мене скоро, Ларисо. – Не вигадуйте! Ви ще до ста доживете! – спробувала Лариса відволікти її від поганих думок. – Слухай мене! Хочу я тобі зробити один подарунок. Простецький, але ти бережи його як зіницю ока! – несподівано сказала сусідка і простягла якийсь пакуночок. Лариса відкрила його, роздивилася і застигла від здивування

Сергій прийшов додому пізно. Він зайшов у квартиру і посміхнувся – з кухні чувся смачний аромат свіженького борщику… Раптом Сергій згадав, про що мав поговорити з дружиною і його обличчя одразу спохмурніло. Він сів за стіл вечеряти і нерішуче почав розмову. – Аллочко, кохана, у мене до тебе є одне прохання, – сказав Сергій дружині. – Та все, що завгодно, коханий! – посміхнулась дружина. – Розумієш, Алло, я навіть не знаю, як тобі сказати… – замʼявся Сергій. – Як думаєш ми змогли б жити втрьох? – Як це втрьох? – Алла здивовано дивилась на чоловіка, нічого не розуміючи

Марійка попросила свою найкращу подругу Олену посидіти з її синочком Артемчиком. Мама мала прийти по малюка о пʼятій вечора. Олена з Артемчиком приготували вечерю, поїли й почали чекати Марійку. Мати хлопчика явно затримувалася… Ні о п’ятій годині вечора, ні о шостій, її не було! Олена не витримала і подзвонила подрузі. – Їду я, Оленко, їду! – вигукнула та в слухавку. – Тут затори! Як там у вас? – Все добре, – сказала Олена. – Чекаємо тебе! Олена поклала слухавку. – Не хвилюйся, Артемчику, скоро мама приїде, – заспокоїла вона хлопчика. Марійка прийшла біля сьомої години. Олена відкрила двері й застигла від побаченого

Світлана готувала вечерю, коли додому повернувся чоловік. Андрій їздив до своєї матері. – Як там Ірина Михайлівна, – поцікавилася Світлана. Чоловік мовчав. – Андрію, щось сталося? – помітивши його замішання, поцікавилася Світлана. – Ні. Просто є до тебе прохання. Ти тільки нічого такого не подумай, – чоловік повільно опустився на крісло. Жінка перевела на чоловіка здивований погляд, намагаючись зрозуміти, про що таке може попросити її Андрій. – Загалом, мама тут дещо хоче, – зам’явся чоловік. – Що? – запитала Світлана. – Вислухай мене, і не ображайся, – раптом сказав Андрій і все розповів дружині. Світлана вислухала його і застигла від почутого