Життєві історії

Надія приїхали в своє рідне село. Там вона не була багато років. Дівчина навіть свою хату знайти не могла… Раптом до неї підійшла якась жінка. – Надю, ти, чи що?! – вигукнула вона. – Пам’ятаєш мене – я тітка Катя. Вони попили чаю, тітка Катя показала, де колишній будинок Наді, і дівчина пішла. Вона вийшла за хвіртку, але тут її зустріла якась дивна бабуся. – Ти що, Надька? – якось неприємно запитала вона. – Живеш, цвітеш, добре тобі, так? Не те, що моєму Віті! І все через тебе і твою матір! Надя застигла від несподіванки

– Ти знаєш, а я ж сама сільська, – зізналася Надя. – Так-так, народилася в селі, прямо вдома, у кімнаті, уявляєш? Швидка не встигла вчасно приїхати, а я вже з’явилася. Ми жили в селі з батьками, але я майже нічого не пам’ятаю про життя там. Тільки дуже невиразно. Мені років з п’ять було, коли ми поїхали. Пам’ятаю тільки, як їхали, як речі збирали. Пам’ятаю сусідку тітку Катю, подругу мами, повненька така жінка…

Славко слухав Надію й посміхався. Ця сучасна дівчина зовсім не гармоніювала з селом – розумна, освічена, заповзятлива.

Славко здавалося, що такі дівчата бувають тільки міськими. Щиро кажучи, він і сам не знав, які бувають дівчата в селі, просто зайшла розмова на цю тему.

Лежали вони зараз на траві на природі із соломинками в зубах, насолоджуються сонечком та гладдю озера, от і розговорилися…

– А чому ви звідти поїхали? – запитав Славко. – До міста потягнуло батьків?

– Не знаю. Мама не любить про це розповідати. Сказала лише те, що люди там складні, не хотілося поміж них жити.

– А далеко це село звідси?

– Десь 80 кілометрів.

– Не хочеш з’їздити, подивитися на свою батьківщину?

– Я вже думала про це, маму просила, але вона відмовляється.

– А якщо з татом?

– Його у мене не стало, – похмуро відповіла Надя. – Працював на будівництві, щось там сталося і не стало його… Я теж погано батька пам’ятаю, маленька була.

– Зрозуміло, сумно це все. А мене потягло б у ті місця, звідки я родом. Але я народився у нашому місті, тут і живу. А хочеш, ми разом поїдемо? Права в мене є, машину в батька візьму, він дозволить.

Славко з Надею тільки почали зустрічатися, тому потроху пізнавали один одного. Вони ще молоді, за двадцять тільки, навчаються разом в університеті.

Наді сподобалася ця ідея з’їздити в село і в неділю вони туди вирушили. Надя нічого не сказала матері, та й сама мама поїхала тим часом у відпустку, тому навіть попереджати її не довелося.

Приїхали вони в село. Надя намагалася щось згадати, але навіть свою хату не могла знайти…

– Вибачте, а ви не пам’ятаєте, де жила родина Пантелюків? Давно вже жила тут, – запитувала Надя у перехожих.

Хтось знизував плечима, хтось цікавився:

– А ви хто їм будете?

– Я – Надія, я тут народилася, але в якому будинку – не пам’ятаю.

Усі проходили повз, права була мама – недружній тут люд. Хотілося виїхати, але тут підійшла до машини якась повна жінка. Вона здивовано подивилася на дівчину і вигукнула:

– Надю, ти чи що?! Пам’ятаєш мене – я тітка Катя. Сонечко ти моє, проходь до мене в будинок зі своїм чоловіком!

Славко й Надія зайшли у простору та прохолодну кімнату. Надія ще трохи здивувалася, що тітка Катя так швидко її впізнала, вона ж тоді була зовсім крихіткою.

– Та ось він – будинок, в якому ти народилася, – вказала тітка Катя на сусідський будинок. – Щоправда, його майже не впізнати, нові господарі його переробили. Надовго до нас приїхали? Чай будете?

– Та ні, ми тільки будинок подивитися, та по вулицях поїздити, може згадаю з дитинства що-небудь.

– Та що згадувати – багато що вже перероблено…

Попрощавшись із тіткою Катею, молоді вийшли за хвіртку, але тут їх зустріла якась дивна жінка похилого віку.

Вона якось неприємно заговорила у бік Наді:

– Ти що, Надька? Живеш, усміхаєшся, цвітеш, добре тобі? Не те, що моєму хлопчику Віті в холодній землі! І все через тебе і твою матір-гульвісу! Щоб вам все повернулося!

Надя застигла від несподіванки, але тут підбігла тітка Катя і почала галасувати:

– Раєчко, іди, будь ласка, це не Надя, обізвалася ти! Це моя племінниця. Ходімо назад до хати.

У хаті тітка Катя довго мовчала, не знаючи, що сказати. А потім все ж таки набралася сміливості:

– Ти, Надю, ще зовсім мала була, нічого не пам’ятаєш. Щось близько чотирьох років було тобі, а може й менше.

Ви з мамою тоді на наше озеро пішли купатися, там усе село відпочиває. Мама втомлена, після роботи, лягла на траву і задрімала. Діти хлюпалися біля бережка, а ти підійшла до краю містка і… У воду пішла.

Віктор, син Раї, тоді ще підлітком був, щупленький такий, стрибнув по тебе, а озеро глибоке… Тебе він зміг дістати, а сам…

Загалом не стало його… Поховала Рая Вітю…

Твої батьки їй все оплатили, але Рая стала сама не своя, та й майже все село на її бік стало.

Пішли плітки, мовляв, мама твоя весела тоді була, не добудитися її було, хоч усі чудово знали, що вона не гульбанила.

Раю всі шкодували, а на твоїх батьків скоса дивилися, ось вони й мусили продати будинок і поїхати.

– А чому ж мама мені не розповіла все це?

– Тебе тоді по лікарях возили, там і сказали – не псуйте життя дитині, їдьте з села і забудьте про цей випадок як поганий сон! Все одно вам у селі жити ніхто не дасть, а дівчинка росте.

Рая ходила, сварилася, всякі прокляття казала. Не знаю, як там прокляття працюють, але невдовзі твого батька не стало на будівництві у місті. Не вірю я в жодне чаклунство, розумію, що це просто нещасний випадок…

Всі помовчали. Було сумно і якось важко на душі.

– Тітко Катю, а можна до Віктора на могилку з’їздити, все ж таки він мене врятував?

Тітка Катя глянула у вікно, підійшла до хвіртки і сказала:

– Давайте в машину, поки вулиця порожня…

…Могилка була доглянута, стоїть пам’ятник, з якого дивиться і посміхається щупленький підліток. Вік – 12 років.

– Мама твоя раз на рік приїжджає сюди, плаче і дякує йому, прощення у нього просить. Ми з нею разом ходимо, я стежу, щоб ніхто не бачив. Тому я тебе одразу і впізнала – мама фотографії твої показує на телефоні…

…Ну що ж, поклали квіти, настав час їхати. Назад їхали мовчки, кожен думав про своє.

А потім мати приїхала з відпустки. Який сенс від неї було приховувати, що Надя їздила в село? Згадуючи минуле, мама розплакалася:

– Так, таке ось лихо сталася! Я забрала тебе з садка після роботи, а ти все плачеш і просиш сходити покупатися. І як тільки мене розморило, я навіть не пам’ятаю… Жарко того вечора було, і я втомлена. Як я себе картала після цього, і твій батько переживав, не передати словами… Але так сталося, вже нічого не зміниш…

– Мамо, давай тільки домовимося, що ти тепер їздитимеш зі мною до Віктора? Для мене це також дуже важливо…

Вам також має сподобатись...

Надії зрадив чоловік Євген. Вона виставила його зі своєї квартири і сказала, щоб ішов жити до коханки. Пройшов час. Якось Євген прийшов до Надії без попередження. – Чого тобі? – запитала вона. – Пів року як розійшлися, а ти все ходиш. – Мені нема де жити! – сказав Євген. – Не виписуй мене з квартири! – І що? – запитала Надія. – Я маю вирішувати твої проблеми? Ти начебто дорослий хлопчик. Як по чужих жінках бігати, так у мене дозволу не питав! – Тоді мені доведеться піти на крайні заходи! – сказав Євген. – На які? – запитала Надія. – Я розповім нашому сину твою таємницю. Нашу таємницю! Надія застигла від обурення

– Доброго дня, я по оголошенню, – на порозі стояла молода дівчина з сумкою через плече. Баба Оля розгублено дивилась на неї. Вона показала квартирантці кімнату. Старе ліжко, старезна шафа, а на подушці вишита серветка. – Тут навіть телевізора нема, – сказала баба Оля. – Ой, як мені у вас подобається, як затишно! – відповіла Настя. – Дивна дівчина! – думала баба Оля. – Подобається, каже, затишно. А все ж старе в мене! Та згодом вона все зрозуміла

Віра Іванівна зібралася посмажити картоплі на вечерю. Жінка відкрила кухонну шафку, щоб взяти олію, але її там не було. – І де ж вона? Я ж тільки вчора цілу пляшку купила! – дивувалася жінка. Віра Іванівна обнишпорила всю кухню, але олії ніде не було. – Олено, ти не бачила, де олія? – запитала вона у невістки, зайшовши до неї в кімнату. – А я її викинула, – поплескала очима Олена. – Ви подивіться в холодильник, я багато чого викинула! – Як викинула? Навіщо? – Віра Іванівна здивовано дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається

Віра Іванівна тільки-но прокинулася, як у двері подзвонили. – Доню, що сталося? – захвилювалася вона побачивши на порозі Світлану. – Сталося мамо! Мені Марина дещо розповіла! Розповіла що ти їй пообіцяла неймовірний спадок, – несподівано сказала донька. – Навіщо ти обманюєш власну внучку?!  – Якщо ти про щось не знаєш, то це не означає, що воно не існує! – якось підозріло сказала Віра Іванівна, на хвилину вийшла з кімнати і повернулася з якоюсь скринькою в руках. – Ось дивись, – сказала вона до доньки. Світлана взяла скриньку з рук матері, відкрила її і ахнула від побаченого