Життєві історії

Христина вирішила познайомити свого коханого Михайла зі свої дідусем. Їхали вони досить довго. – Мій дідусь недавно оцей будиночок придбав у селі, – сказала Христина, коли вони вийшли з машини. – Каже, йому дуже подобаються ці місця… – Христино, внучечко моя люба! – вийшов з хати старий. – Проходьте, проходьте в будинок! Я, правда, тут не один живу, наречена у мене є, тож не соромтеся… Всі троє зайшли в хату. – Проходьте! – не вгавав дідусь. – Вірочко, став чайник! Тут моя внучечка приїхала, і не сама! Михайло глянув на наречену дідуся Христини й очам своїм не повірив

Мишко дивився на вітрину з іграшками наче заворожений. Йому хотілося все, тільки навряд чи бабуся зможе йому це купити. І взагалі, останнім часом вона щось дуже сумна стала, нещодавно он корову продала… Хоча якщо корову продала напевно, у неї є гроші і вона зможе купити йому все, що він забажає.

– Бабусю, купи мені он ті машинки.

– Може, краще візьмемо ту червоненьку?

– Не хочу! Я хочу он ті! І ще он той м’яч і літачок! Хай Павлик та Вітька заздрять!

Віра Семенівна похитала головою, і навіщо вона взяла онука в місто? І справді треба було залишити його в сусідки. Він зовсім дитина, не розуміє ще, що в місто вони їздили, щоб купити дорогі ліки для Петра Олексійовича – її чоловіка.

– Мишко, зараз ми купимо тобі м’яч, а потім поїдемо додому. Я і так багато грошей витратила на ліки для діда. Ось дід видужає, ти його приведеш сюди і покажеш, що хочеш, він тобі й купить.

Здавалося, така перспектива хлопчику прийшла до вподоби, дід завжди був зговірливішим, аніж його розважлива бабуся. Головне, слід запам’ятати місце, де розташований цей магазин…

Але мріям Мишка не судилося збутися, хлопчик грався у дворі, коли почув галас бабусі.

– Бабусю, що трапилося?

– Біжи до Петрівни, скажи, щоб терміново йшла сюди!

А потім були поминки, і все те, що Мишкові давно було знайомим, і набридло вже. Усього за два роки він встиг втратити і батьків, і діда…

Йому досі стає не по собі побачивши процесію, а цей запах, який довго не вивітрюється з кімнат після поминок. Б-р-р.

Бабуся завжди говорила, що запах вивітрюється з дому, через сорок днів після поминок, а до цього часу душа блукає по дому і запахом нагадує живим людям про себе.

Після того, як не пішов дід, стало набагато легше жити. Більше не треба було витрачати гроші на дорогі ліки, і поїздки по приватним клінікам, які все одно ні чим не могли йому допомогти.

Тепер для Мишка настало роздолля, бабуся покірно виконувала всі його забаганки, купувала солодощі та дорогі іграшки.

А коли він пішов до школи, то для цього випадку вони спеціально їздили в місто, щоб купити гарний одяг та модний рюкзак.

Михайлу подобалося, що тепер всю увагу бабуся приділяла тільки йому, купувала все, що він захоче на першу його вимогу, навіть якщо грошей не було, вона позичала у когось із сусідів для того, щоб порадувати внука.

– Не балувала б ти так хлопця, Вірочко. Дивися розбалуєш, а назад шляху вже не буде.

– А кого мені балувати, як не онука?! Нікого в мене на всьому білому світі не лишилося… Сина з дружиною не стало, тепер ось чоловік пішов, а я навіть йому нічим допомогти не змогла!

Усі мешканці села шкодували Віру Семенівну. Про її життя не знав, мабуть, тільки лінивий…

…Вона була дуже молодою, коли вийшла заміж за Петра Олексійовича. Міська дівчина швидко звикла до сільського життя, разом із чоловіком вони перебудували будинок, розвели господарство.

Багато хто заздрив їх тихому сімейному щастю, але невтямки їм було, що молода дівчина щоб не розбудити чоловіка ночами мовчки плаче в подушку.

Ніхто з сільських жителів не знав, чому насправді ця міська красуня погодилася переїхати в таку глушину. Ні, в цьому не було замішане велике кохання, вірніше було кохання, але тільки не до Петра Олексійовича…

Віра Семенівна в молодості була знаною красунею, чорнява, чорноока… А як вона одягалася… Багато хто думав, що її батьки з багатої сім’ї, раз вона модно одягалася, але все було набагато простіше. Дівчина любила шити, і дуже часто перешивала зі старих материнських суконь щось нове, а іноді купувала нову матерію і шила собі обновки. У неї були закохані її однокурсники, але вона любила тільки одного – Георгія.

Про їхнє кохання можна було складати легенди або написати поему, але все хороше колись закінчується, закінчилися і їхні стосунки…

Точніше їх змусили їх закінчити. Батько Георгія наполіг на своєму – або Віра зречеться коханого, або її батька з ганьбою виставлять з роботи, де той був начальником.

Цього Віра допустити не могла. Взагалі вона не могла припустити, щоб з її вини хоч комусь було недобре, тому вона розлучилася з Георгієм, і вийшла заміж за простого сільського хлопця, який давно за нею бігав.

Всі, хто знав Віру, не розуміли, чому вона вирішила розлучитися з Георгієм, і вийти заміж за Петра, а вона тільки посміхалася і всім відповідала:

– Видно, доля у мене така, а від долі не втечеш.

Від долі і справді не втечеш, через роки Георгій все-таки знайшов кохану і запропонував їй втекти з ним, і Віра спочатку погодилася. На той момент, батьків Георгія вже не стало, а він сам був розлучений, у Віри була дитина, але це не зупиняло закоханих, вони хотіли бути разом, хотіли кохати і бути коханими…

…Віра Семенівна готувала вечерю, коли їй зателефонували з міської лікарні:

– Здрастуйте, ви дружина Петра Олексійовича?

– Так це я.

– Вашого чоловіка привезли до нас. У нього серйозні проблеми…

Але все було набагато гірше, аніж вона думала. Петро Олексійович просто зліг і не вставав, тож Вірі Семенівні довелося облишити свою витівку – кинути все, щоб виїхати і стати нарешті щасливою зі своїм коханим.

Вона розуміла, що іншого шансу в неї більше не буде, що вона не молодшає, та й Георгій не чекатиме, але як вона могла залишити в біді людину, з якою прожила стільки років, і від якої народила сина?

Георгій поїхав, а Віра Семенівна доклала всіх зусиль і можливостей, щоб її чоловік почав одужувати.

Через деякий час він уже міг потрохи рухатися і говорити.

Віра Семенівна була рада і таким скромним результатам. Вона вірила, що добрий догляд та грамотне лікування поставлять її чоловіка на ноги.

Вона навіть вирішила, що ніколи не втече від нього, аби він тільки жив.

Мабуть, Бог почув її молитви, а може, вирішив їм дати новий шанс, і всупереч прогнозам лікарів Петро Олексійович пішов на поправку.

А потім їх наздогнало нове нещастя – син з дружиною їхали машиною і опинилися на узбіччі. Обом допомогти не змогли…

Ось так Мишко й залишився під опікою бабусі з дідусем, а Петро Олексійович зліг остаточно і вже не мав надії на одужання.

Грошей часто не вистачало і Вірі Семенівні доводилося продавати все, що більш менш мало якусь цінність.

За короткий проміжок часу вона продала прикраси, що в неї були, розпродала все господарство, тільки чоловікові так допомогти і не вдалося.

І тепер єдиною відрадою в житті у неї був її улюблений онучик, який однаково був схожий як на свого батька, так і на діда.

– Щастячко ти моє, Михайлику! Я навіть не уявляю, як би я жила, якби не мала тебе.

А Мишко мило посміхався і думав, що б ще таке собі випросити, поки його бабуся була в хорошому настрої.

Віра Семенівна знала, що незабаром, коли Мишко виросте, то й він піклуватиметься про неї так само, як і вона зараз дбала про внука.

Невтямки їй було, що в її онука були зовсім інші плани. Його дратувало сільське життя, дратувало, що вранці співають півні, а вечорами мукають корови, коли повертаються з пасовища, дратувало, коли сільські мужики гульбанили і починали співати пісні, дратували і посиденьки сільських жінок, які обов’язково супроводжувалися плітками. Інша справа місто… Повна свобода дій, ніхто нікого не знає, всі живуть так, як їм заманеться!

– Бабусю, я в місто поїду.

– У яке місто, Мишко?

– У яке, яке! Таке! Хочу вступити в університет, а як закінчу, знайду роботу, так і тебе викличу.

– Значить, ти хочеш покинути свою бабусю?

– Не покинути, а поїхати на якийсь час. Ти не розумієш, тут немає жодного прогресу, ми не живемо, а виживаємо. Інша справа – місто, там такі можливості…

– Добре, внучку, їдь, раз так вирішив, тільки пам’ятай, один ти в мене, більше мені сподіватися нема на кого. Я тебе на ноги поставила, тепер настав твій час подбати про стару…

…Спочатку Михайло часто приїжджав до бабусі, а потім все рідше і рідше став навідуватися. Набридло йому, що кожного разу вона просила його то город перекопати, то грядки допомогти прополоти, то дров нарубати.

Він усім казав, що відпочивати на дачу їздить, а сам… Ні, краще він не буде туди їздити, нехай вона якось сама, або найме когось, у нього інші плани на своє життя…

Віра Семенівна розуміла, що її надії не виправдаються, що її онук, якого вона палко любила, і якого виховувала в любові і турботі ніколи не буде піклуватися про неї, і швидше за все її чекає тиха старість в будинку для людей похилого віку, або тихо піде на самоті…

Недовго думаючи, вона вирішила зателефонувати онукові, щоб вирішити раз і назавжди, що їм робити.

Мишко вже дорослий, університет закінчив, та й хорошу роботу знайшов. Може, їм таки варто цей будинок продати і купити квартиру в місті, тоді б і онук на очах був, та й їй не так самотньо було б.

– Здрастуй, Михайлику! Як справи? Як здоров’я?

– Бабусю, ти щось хотіла? У мене часу обмаль!

– Побалакати хотіла, ти, коли приїдеш? Це просто не телефонна розмова…

– На вихідних загляну, хоч і не обіцяю!

Михайло не дослухавши, що ще йому хотіла сказати бабуся, вимкнув телефон і продовжив готуватися до побачення.

Як же ж він любив цю витончену та граціозну Христину. Дівчина завжди була одягнена з голочки, а така начитана, наче ходяча енциклопедія.

Але не тільки це приваблювало його в ній, він був чудово обізнаний, що дівчина така ж сиротинка, як і він, а в її діда величезна фірма, яка в разі чого дістанеться внучці.

Якщо він встигне одружитися з нею раніше, і зробить так, що сподобається старому, то з чим не жартують, може, й йому щось перепаде…

На вихідні Михайло, як і обіцяв, приїхав до бабусі. Він був роздратований. Ще б пак, стільки часу доведеться провести марно, хоча міг би в ресторан з Христиною сходити, або ще кудись…

– Ну, ось я й приїхав, ти щось хотіла?! – почав з порога Михайло, навіть не привітавшись.

– Так сильно він змінися, – подумала Віра Семенівна. – Наврядчи йому сподобається ідея жити разом.

– Я хотіла б продати цей будинок, щоб купити квартиру в місті, – сказала вголос старенька. – Ти ж начебто на орендованій живеш?

– Так, на орендованій.

При згадці про продаж будинку очі Михайла засяяли.

– Невже баба хоче подарувати мені квартиру? – подумав він. – Невже справдиться моя мрія, і я зможу жити у своєму власному житлі, а не ділити квартиру з друзями?

– Я хотіла б, щоб ми, як і раніше, жили разом. Стара я стала, щоб жити сама…

– Але, бабусю… Я думав, ти для мене купуєш квартиру…

– Добре, а мені тоді жити де?

– Тобі… Але я не знаю…

– Або я продаю будинок і ми живемо разом, або я теж продаю будинок, але переїжджаю в будинок для людей похилого віку, всі кошти, я значить перекажу туди ж.

– От зухвала стара, – подумав онук. – Ще й ультиматуми мені ставить. Навіщо вона мені у моїй новій квартирі? Що я Христіні скажу? Що я живу з бабцею і що вона мені квартиру купила?

– Роби, як знаєш! Дім твій, ти вільна робити з ним все, що забажаєш.

Хоча насправді Михайло мав хитромудрий план… Були в нього друзі, які не гребували ні чим заради своєї вигоди.

Тож Михайло вийшов у двір поговорив із друзями по телефону, і заручившись їхньою підтримкою вирішив діяти.

Він забрав документи, і рано вранці повернувся до міста.

Михайло жадібно потирав руки, коли один із його друзів робив підпис його бабусі на довіреності, що відтепер Михайло має повне право займатися купівлею продажу цього будинку, а другий ту саму довіреність реєстрував.

Все-таки добре, коли в тебе в друзях нотаріус і такий друг здатний зробити будь який підпис.

Нарешті будинок був проданий. А найголовніше, що покупець, якийсь старий дід, навіть не збивав ціну, дізнавшись, що «гроші потрібні на дороге лікування бабусі Михайла».

Михайло роздав друзям щедрі чайові, а сам зайнявся пошуками нової квартири.

– Кохана, у мене для тебе чудова новина, я купую квартиру!

– Вітаю! А гроші де взяв?

– Спадщину отримав. Я думаю, тепер саме час подумати про те, щоб узаконити наші стосунки. До речі, ти коли мене з дідом познайомиш?

– Незабаром і познайомлю, мені здається, мій дід навіть одружиться раніше, аніж я вийду заміж.

Почувши про цю новину, Михайло аж стрепнеувся.

Невже цей старий знайшов собі молоденьку, і тепер вона, а не він із Христиною заволодіє всім його бізнесом?

Що сталося з його бабусею, де вона зараз живе, чи вона жива після того, як дізналася, що її онук провернув із продажем її будинку, Михайла не цікавило.

Вона вже віджила своє, а в нього ще все життя попереду.

Ось ще дід Христини відмовився б одружуватися, тоді все було б якнайкраще…

Вони їхали вже досить довго, і Михайла зморило від втоми.

– От же ж дідок, так далеко заїхав, – подумав Михайло, і позіхнувши пару разів заснув.

Він завжди засинав у дорозі. Ось і тепер попросивши Христину розбудити його, як вони доїдуть, Михайло одразу закрив очі…

– Вставай, ми приїхали!

Ледве прокинувшись, Михайло не зрозумів, куди він приїхав.

Першою думкою було, що Христина дізналася про все з будинком бабусі, тож привезла його сюди.

– Мій дідусь нещодавно оцей будиночок придбав. Каже, йому подобаються ці місця…

– Чим би старі не тішилися …

– Христино, внучечко моя люба! Проходь, проходь у хату! О! А я, здається, вас пам’ятаю, юначе, це ж ви мені цей будинок продали?

– Так, я…

– Ну, що ж, проходьте… Я правда тут не один живу, наречена у мене, тож не соромтеся…

– Слава Богу, пронесло, – подумав Михайло.

Значить дід Христини не здогадується, що через нього його бабця залишилася на вулиці. Цікаво де вона? І взагалі, як це вона здалася так просто?

– Проходьте! Вірочко, став чайник! Моя онучечка приїхала! – гукнув старенький.

Михайло глянув на наречену дідуся Христини і очам своїм не повірив!

Він побачив ошатно одягнену і аж ніби помолоділу свою бабусю Віру!

Не думав він, що вона саме та жінка, з якою збирався одружитися дід Христини. В цей момент йому хотілося, щоб все це виявилося сном, але на його великий жаль це був не сон…

– Що ж ти застиг, Михайлику? Не очікував рідну бабусю тут побачити? Думав я в будинку для людей похилого віку, чи на цвинтарі? Мене мало без житла не залишив, тепер бідолашну дівчинку обманюєш?

– Бабусю, ти чого?!

– Христино, ви знаєте, що зробив мій онук? Адже він обманом заволодів документами і продав мій будинок, залишивши мене на вулиці. Добре, що покупцем виявився Георгій, а якби був хтось інший?

– Ти пішов на таке?! Ти здатний зрадити найближчу людину?!

– Ні що ти! Це якась помилка! Я хотів купити квартиру і згодом перевезти бабусю до себе.

– Ти ж мені сам сказав, що бабусі не стало, і ці гроші ти отримав у спадок.

– Так, я жива, це його для мене не стало.

…Віра Семенівна нарешті вийшла заміж за Георгія, якого любила все життя. І нехай хтось скаже, що у їхньому віці треба думати не про весілля, а про інше, та вони вважають інакше.

Вони заслужили на тихе сімейне щастя, про яке так мріяли.

Про Михайла Віра Семенівна більше нічого не чула, Христина розійшлася з ним, і тепер турбувалася не тільки про дідуся, а й нову бабусю, яка дівчину дуже любила.

Віра Семенівна, звичайно, переживала, що там сталося з її онуком, але потім вирішила, що за зраду має бути відплата, а таке, що зробив Михайло, і зовсім не можна пробачати…

Вам також має сподобатись...

Ольга взялася навести порядок в гардеробі чоловіка. – Зараз я все поперу, – міркувала вона. – Все, що не випралося, просто викину. А завтра ми підемо в магазин по обновки, – вирішила жінка. Ольга нахилилася, щоб дістати штани чоловіка з пралки і застигла від здивування. Всередині пральної машини була купа грошей

Віра кришила на кухні вінегрет, коли з роботи повернувся Сергій. Чоловік помітно переживав. – Віро, нам треба поговорити, – раптом сказав він. – Я тебе слухаю, – усміхнулася жінка. – Кохана, ти ж знаєш, що вчора я їздив до своєї матері? – почав здалеку Сергій. – Так, – підтвердила Віра. – Навіть не знаю, як тобі пояснити, кому сказати – не повірять, що таке буває, – зам’явся Сергій. – Ну кажи! – Віра вже почала переживати. – Загалом, я тебе обманював! Весь цей час обманював! – несподівано сказав чоловік, зробив глибокий подих і все розповів жінці. Віра вислухала Сергія і аж присіла від почутого

Катя повернулася додому з концерту. – Ну що, як пройшло? – усміхнувся Сашко, зустрічаючи дружину в коридорі. – Коханий, дякую! Ти влаштував мені справжнє свято, – Катя обійняла чоловіка. – А в мене для тебе також є сюрприз. – Я якраз сюрпризів не дуже люблю, – відповів він. – Мій сюрприз тобі обов’язково сподобається. Дістань із правої кишені моєї куртки, – посміхалася Катя. Сашко підійшов до шави і дістав з кишені куртки якусь записку. – Що це, Катю? – не зрозумів чоловік. – Читай, там все написано, – підозріло посміхнулася вона. Сашко прочитав записку і застиг від прочитаного

Віра в кімнаті збирала валізу. – Віро, ти куди? – гукнув з дивана чоловік. – На відпочинок? – Так, – відповіла вона. – Ааа, зрозуміло! – Дмитро замовк і продовжив дивитися футбол. Через годину Віра закінчила і гукнула: – Дмитро. Допоможи сумку винести. Куртку накинь, та черевики, там дощ! – А мені дощ не заважає. Я на хвилину вискочу і назад, – сказав Дмитро. – Ти смішно виглядатимеш у таксі без куртки і в тапках, – пояснила Віра. – Я? А куди я їду? – здивувався Дмитро. – А це сюрпирз! – єхидно посміхнулася жінка. Дмитро здивовано дивився на дружину, не розуміючи, що відбувається