Василь Михайлович сидів на лавці біля під’їзду. Це було його звичним відпочинку в теплу пору року. Жив старий один, дочка приходила тричі на тиждень, приносила приготовлену їжу, ліки, нашвидкуруч прибирала, прала, пила чай і поспішала до свого сімейства – вдома її чекали чоловік і діти.
Василь Михайлович не дарма сидів на лавці. Він чекав мешканців будинку, любив поговорити з сусідами.
Але не всі зупинялися біля старого. Комусь ніколи було, хтось втомився після роботи, а в основному йшли повз тому, що вкотре слухати одні й ті самі розповіді вже було нецікаво.
А Василя Михайловича ніби заклинило на розповідях про його кохану дружину Таєчку…
– Ось, пам’ятаю, як зварила вона суп, все стояла біля плити, а потім пішла до кімнати, лягла на диван і не стало її… – починав свою розповідь старий.
На цей раз розповідь Василя Михайловича слухала нова сусідка Ліза. Вона і сама була пенсіонеркою, нещодавно вийшла на заслужений відпочинок. Вона сіла поруч і співчутливо дивилася на Василя Михайловича.
– Забрали мою Таєчку, а я її суп їв тиждень. Потроху розтягував порції на довше… Адже це був останній її суп… Вона добре готувала. Ох, і горював я по ній, і досі горю. Ось і сам часом варю супи, а в мене не так виходить. Вона і засмажку щоразу робила, якісь спеції клала, а я так, швидко, все покидаю разом і варю. Не той смак, – заглиблювався у кулінарні тонкощі Василь Михайлович.
А його очі блищали, ніби втратив він свою дружину не десять років тому, а вчора.
Ліза кивала, заспокоювала старого, як могла, але він продовжував розповідати про дружину тільки найкраще, з ніжністю дивлячись кудись у далечінь.
Якось сусіди Лізі сказали:
– Наш Михайлович уже не дуже тямить, що говорить, сто разів одне й те саме розповідає, як уперше, і все з новими подробицями. Зрозуміло, що вигадує вже. Втомилися ми його вже слухати. А він усе своє гне…
Старий справді захоплювався своїми розповідями настільки, що вигадував нові і нові сюжети про свою Таєчку.
І що талановита вона була, і хоч працювала медсестрою все життя, але якось мало не поставили її завідувачкою лікарні.
А то скаже, що хотіли її перевести в адміністрацію керувати містом, але вона зі скромності та любові до чоловіка, щоб не приділяти багато часу такій відповідальній роботі, віддала перевагу відмовитися від високої посади.
Ліза розуміла старого і шкодувала його. Адже йому було майже вісімдесят п’ять років. І поганого він нікому не робив. Завжди вітався і бажав хорошого дня.
– Якось мою Таєчку покликали зніматися в кіно. Така вона була красива. Це ще в молодості, – вкотре мрійливо говорив Василь Михайлович. – Як ви гадаєте, чи могла б вона стати артисткою?
Він усміхнувся і глянув на Лізу. Вона знизала плечима, а потім ствердно кивнула.
– Могла б… Але любила свою роботу. І нікуди не пішла. Хоча я бачив, що їй хотілося… Любила вона людей, а мене найбільше. Стільки років ми з нею разом прожили. А ви її не пам’ятаєте? Вона у поліклініці працювала.
– Звичайно, пам’ятаю, – раптом підтримала розмова Ліза. – Хороша була жінка, і красуня, і уважна, і хороший фахівець.
Вона не могла відповісти «ні», і в тон спогадів старого теж почала брехати:
– Знала її і моя мама, та всі знали, адже ми через слабість завжди йшли до лікарів. А це – найнеобхідніша професія… – продовжувала Ліза.
На очах у Михайловича з’явилися сльози. Він витер їх рукавом і тихо сказав:
– Дякую вам, люба…
– За що?
– За пам’ять. Адже тут багато хто мені не вірить. Думають, що я брешу. А я правду говорю. Краще за мою Таєчку медсестер у нашому місті не було, і досі немає. І такі, та не такі.
– Звичайно, звичайно… Люди старого покоління, вони зовсім інші. І шанобливіші були до людини, і відповідальніші, і душевніші… – продовжила розмова Ліза.
Михайлович усміхнувся. Він був щасливий, ніби дитина, яка отримала свою частку солодкого. Підхопивши книжку, що лежала поряд на лавці, він поволі, пішов додому.
Декілька днів Михайловича не було видно на подвір’ї. Ліза відчула недобре і запитала у мешканців їхнього сходового майданчика, чи все гаразд з їхнім старим сусідом.
– Він в лікарні. Донька його відправила. Самопочуття в нього погіршилося. Але випишеться. Неодноразово вже лежав.
Але цього разу Михайлович не повернувся додому… Його не стало. Дочка старого запросила сусідів на поминки. Сиділи тихо, говорячи майже пошепки, хвалили старого та його дружину Таєчку, якої давно не стало. Але швидко розійшлися.
Коли Ліза йшла, дочка Василя Михайловича підійшла до неї і подала його книжку.
– Це вам він казав передати передостаннього дня. Мабуть, відчував, що не стане його… Ось. Навіть дарчий напис залишив.
Ліза взяла книгу, розкрила її і побачила на розвороті титульного листа трохи кривий, але розбірливий напис:
«Доброму серцю – Лізоньці. На пам’ять».
Очі Лізи сповнилися сльозами, вона обняла дочку старого, кивнула і вийшла з квартири. Так недовго вона знала цю людину, і так зворушливо закінчилося їхнє коротке знайомство…
– Дякую… – луною донеслося по під’їзду прощальне слово дочки старого.
Ліза йшла до своєї квартири і думала:
– А може, і не брехав він зовсім… Або не все брехав… Хто ж тепер знає? А якщо і вигадував… То нікому від цього шкоди не зробив, а йому, мабуть, так легше було доживати без неї свій залишок життя… Хто знає, що з нами буде в старості?
