– Мама тато. У нас до вас є розмова.
– Ну, розповідайте, що там у вас. Чай ставити?
– Став. Ми принесли тортик.
Поки Таїсія Андріївна готувала на стіл, син та невістка почали розмову з батьком у кімнаті.
– Мати, йди сюди. Встигнеш ще чашки дістати. І чарки не забудь. Онук наш одружуватися зібрався, – гукнув Андрій Петрович.
– Ну нарешті. Ми вже й не чекали. А коли весілля?
– Скоро. Зовсім скоро. Дитину вони чекають вже. Так що все швидко треба.
– Ось як! Ще й правнук на підході. Оце радість. А Микола сам чому до діда не прийшов? На роботі?
– Ну так, на роботі, – відповіла невістка. -Де ж йому бути.
– Точно? А то я знаю цього ледаря. Тиждень тому за грошима приходив.
Син із невісткою замовкли. Микола знову не працював. Намагався знайти роботу, але його все не влаштовувало. Зарплати скрізь маленькі, а їм все і зараз подавай. Молодь, одним словом.
– Ну, значить, знову вдома сидить. – сказав Андрій Петрович. – Дитину то як будуть ростити?
– Ось ми про це й прийшли поговорити. Жити молодим десь треба.
– Жити треба, допоможіть. Так?
– Що за сарказм, тату. Ми до вас по допомогу. Нашу іпотеку виплачено. І ми хотіли для них взяти, але не потягнемо.
– То ви і свою не тягнули?
– А зараз у нас ще й машина у кредиті.
– Ну, а від нас що треба?
– У вас дві пенсії, напевно, збереження є. Ви нам допомагали з іпотекою.
– Допомагали, доки працювали. Вважай, твою іпотеку ми й виплатили. А тепер давайте самі. Ми сина забезпечили житлом, а свого ви самі забезпечуйте. А краще Микола сам нехай на житло заробляє. Він сидітиме, а ви йому квартиру на блюдечку.
– Вам що шкода для онука?
– Ти ще скажи, що й правнукові квартиру ми маємо купити.
– Та не говоримо ми нічого.
– А чому вони у вас не поживуть? Квартира велика.
– Молоді мають окремо жити.
– Молоді мають працювати.
– Це означає не допоможете.
– А нічим нам допомагати. На пенсії ми. Заощадження давно скінчилися.
Син із невісткою пішли.
– Андрію, може даремно ти так відразу відмовив.
– А що, поступово відмовляти? Нехай самі думають. Микола ледар, а якщо ми погодимося, то ще гірше буде. Ми заощаджуватимемо, а він шикуватиме. Більше грошей йому не давай. Інакше…
– Та зрозуміла я. Не сварись.
– На весілля подарунок йому буде. Дитина народиться, теж буде подарунок, але не грішми. Знаю я, куди він їх спускає. Тридцять років, а розуму немає. Квартиру йому купіть. Тримай кишеню ширше.
За два дні син прийшов знову, вже один.
– Якщо ти за грошима, то можеш одразу йти.
– Не за грошима. Пропозиція у мене є. Продати дві квартири та купити три маленькі. Ви вдвох, ми вдвох. Великі квартири нам ні до чого. І вигода, комуналка меншою буде. А якщо переїхати в інший район, то ще краще.
– Це кому в інший район? Нам із бабою.
– Ну так. Вас робота не тримає.
– В село?
– Скрізь люди живуть. Натомість дешево.
– Міняй свою квартиру, синку, а нас не чіпай. Ось не стане нас, тоді й діліть.
– Як діліть?
– А так і діліть. У тебе ще брат та сестра є.
– Так у них все є. І діти забезпечені.
– Їхні діти працюють. А якщо твій Микола не працюватиме, то й ти нічого не отримаєш. Напишу заповіт без тебе.
– Значить ні.
– Ні. Ще версії будуть?
– Які версії?
– Ну, як допомогти Миколі. Ти тільки вигадуй, щоб нас не чіпати. А краще жени його на роботу. Звик на готових харчах. І не сюсюкайтеся з ним.
Син знову пішов, так і не домовившись із батьком. Нічого у них не вийшло. Квартиру розміняти не змогли. Варіантів нормальних не було. Ще один кредит брати взагалі не варіант. Микола, то працює, то ні.
На весілля дід із бабусею вручили дорогий подарунок, набір побутової техніки. Чайник, праска, пилосос та багато чого ще.
– Це, онук, тобі все в нову квартиру, на яку ти сам заробиш.
– Ну, діду, ти даєш! Дякую, звичайно, але як же я зароблю?
– Я заробив, і ти заробиш.
А коли народився правнук дід із бабусею розщедрилися на ліжечко.
– А це також вам у вашу квартиру. Працюйте.
Щоразу подарунки від діда з бабусею були із приказкою: це у вашу нову квартиру, працюйте.
Дружина попалася Миколі гарна. Дід одразу оцінив. Микола почав працювати. А вона його підганяла та й сама працювала. Квартиру спочатку винаймали, а потім і іпотеку взяли.