Життєві історії

Євгенія з чоловіком Василем жили не бідно. Родичі Євгенії знали, як добре влаштувалася дочка. – Ви ж багаті! – казала Євгенії мати. – Могли б і нас до себе забрати. Он яку квартиру в центрі купили! – Мамо, це ж квартира Василя! – ахнула Євгенія. – А дітям навіщо по квартирі купили?! – не вгавала мати. – Це ж он які гроші! – Мамо, але це наші гроші, і наші діти, – сумно промовила Євгенія. – А ми з батьком що?! Краще б ти нам допомагала, аніж такі дорогі квартири купувати! Євгенія застигла від почутого. Вона не вірила своїм вухам

Євгенія в сім’ї була середньою дитиною. Вона була звичайною дівчинкою в ніколи не робила батькам проблем.

А от її старша сестра була повною протилежністю!

Навчалася Люба погано, їй завжди наймали репетиторів, яких вона не любила і уникала.

Одразу після закінчення школи Люба народила. Її наречений ніде не працював.

Молодший брат Петро був слабим з дитинства і балуваним.

За старшою сестрою та молодшим братом завжди потрібне було приглядати.

Тому й уваги батьків Євгенії діставалося найменше.

Залишена сама собі дівчинка рано зрозуміла, що їй треба сподіватися тільки на себе.

Вчилася вона добре, старалася, як могла. Без репетиторів та допомоги батьків.

Євгенія читала наукові журнали, цікавилася наукою. Після школи вступила в інститут.

Батьки дуже здивувалися бажанням доньки вчитися. Адже зі старшої Люби нічого не вийшло.

Багато грошей вони не могли дати Євгенії, але допомагали.

Євгенія навчалася, отримувала стипендію та працювала.

Влітку теж була робота. Додому вона приїжджала всього на кілька днів.

А там нічого не змінювалося. Над молодшим її братом Петром трусилися, над онуком теж…

А сестра намагалася влаштувати своє життя.

…Євгенія вчилася добре і після інституту знайшла хорошу роботу. Платили їй дуже добре. Євгенії все дуже подобалося. Це було саме те, що вона хотіла.

Там вона познайомилася з Василем і через рік вони зіграли весілля.

Життя в сім’ї текло своєю чергою. Народився син, а згодом дочка.

Євгенія з чоловіком жили не бідно. Пізніше вони обоє переїхали в інше місто. У Василя там жила мати.

Сім’я Євгенії чудово знала, як вона влаштувалася. Але та їм допомагала, а от родичі тільки вимагали…

– Ви ж багаті! – казала Євгенії мати. – Влаштувалися. Могли б і нас туди забрати. Он яку квартиру в центрі купили!

– Мамо, так ця квартира ж Василя! – ахнула Євгенія – Вона йому від батьків дісталася ж.

– А дітям навіщо по квартирі купили?! – не вгавала мати. – Цеж он які гроші!

– Мамо, але це наші гроші, і наші діти, – сумно промовила Євгенія.

– А ми з батьком що маємо жити разом із твоїм братом, сестрою та онуками?! Краще б ти нам допомагала, аніж такі дорогі квартири купувати.

Євгенія застигла від почутого. Вона не вірила своїм вухам.

– А я вам не допомагала? Я ж не винна, що ніхто, крім вас, з татом не працював. Один слабий, друга балувана. Незабаром до пенсії досидить. У вас скоро правнуки підуть, а вони ще нормально в житті не працювали. Добре, що маєте пенсію. Василь не проти, якщо ви приїдете. Але тільки вдвох. Мені теж не треба проблем, як минулого разу.

– Ні. Твій брат не поїде. Ти б племінницю взяла до себе. Їй треба працювати. До твоєї роботи її б прилаштувати.

– Як прилаштувати? У неї навіть освіти немає! Прибиральницею?

– Та ти що? Яка прибиральниця? Співробітницею, секретаркою, ким там ще…

– Просто немає слів… Я розумію, що ти не знаєш, що й до чого. Але як ви до цього додумалися? Вона мріє, що просто сидітиме і отримуватиме гроші? Тут потрібно розбиратися. Про це треба було раніше думати.

– А ти прилаштуй!

– Ні!

– Ми так і знали, що ви зазналися. Ну, хоч пожити її пустіть. Їй заміж треба, нареченого шукати.

– А у вас не можна? Мені її пригоди тут з нареченими не потрібні. Ти не хвилюйся, наречені є скрізь. І більше мені нічого не пропонуйте. Ви з татом приїжджайте, чекатимемо. Кімната вільна.

– Ми тут вирішили з батьком заповіт написати. Але якщо ти не хочеш допомагати, то тебе там не буде!

– Мені й не треба. Я й так відмовилася б. А вам треба для себе вже жити. Залиште їх. Хай самі живуть.

Через місяць батько з матірʼю таки приїхали.

– Вибач дочко. Звичайно ти маєш рацію. Просто сваряться вони щодня. Життя вже немає. Та й брат слабий…

– Знаю я який він слабий. Головна його слабість це лінощі. Гульбанити, веселитися – здоровий. Працювати – слабий. Добре влаштувався.

– Ми поки що поживемо в тебе?

– Звичайно. Василь незабаром приїде з роботи.

Батьки залишились. Їм було спокійно. Ні галасу, ні сварок. Тільки дзвонили дочка й син. Чекали на них, щоб приїхали назад.

Може одного разу й зберуться батьки до них, але Євгенія сподівається, що цього не станеться…

Вам також має сподобатись...

Ірина сиділа зі своєю подругою на кухні та пила чай. Маленька донечка в цей час спала, то ж у Ірини знайшовся час, щоб побачитися з подругою. – Катю, мені треба з тобою дещо  обговорити, – сказала несподівано Ірина. – Давай обговоримо, – усміхнулася Катерина. – Мені здається, що я якась не таке, – якось дивно почала Ірина. – У мене є одна «таємниця», про яку я ще нікому не розповідала! – Яка ще таємниця? – не зрозуміла подруга. Ірина зробила ковток чаю, важко зітхнула, зібралася з думками і відкрила подрузі свою «таємницю». Катерина вислухала її і застигла від почутого

Віра лежала в палаті, дивлячись у стелю. Цього року вона опинилася на Новий рік у лікарні. У голові крутилися уривки давніх новорічних спогадів… Раптом у коридорі почулися кроки. – Напевно, медсестра робить обхід, – подумала Віра. Тихо дзенькнув телефон. Прийшло повідомлення: «Визирни в коридор»… Віра здивовано подивилася в телефон. У коридорі було тихо – ні кроків, ні голосів. Віра в капцях нечутно підійшла до дверей і визирнула в з палати. Вона зробила кілька обережних кроків і раптом застигла від побаченого

Ольга Петрівна гарно вдягнулася і вийшла на вулицю. Вона йшла до своїх квартирантів, забрати квартплату. Жінка дійшла до будинку і, їдучи на п’ятий поверх, думала, чим смачненьким себе порадує, коли отримає гроші. Ольга Петрівна дуже любила червону рибку, морепродукти і могла собі це дозволити. А чому ні?! Вона вже в тому віці, коли невідомо, скільки залишилося і заощаджувати їй нічого… Ольга Петрівна натиснула кнопку дзвінка. У неї був свій ключ від квартири, але навіщо нахабніти, коли квартиранти хороші? На цей раз чекати довелося чомусь довше, аніж зазвичай… Нарешті двері відкрилися і Ольга Петрівна ахнула від несподіванки

Дмитро повернувся додому з роботи. Посмажив собі омлет, заварив ароматний чай. Раптом, пролунав дзвінок телефону. Чоловік глянув на екран мобільного і здивувався, дзвонила його колишня дружина Віра. – Так, слухаю, – сказав Дмитро, піднявши слухавку. – Тату, привіт, ти можеш до нас приїхати. У мене до тебе є термінова справа, – почув він в слухавці голос своєї доньки. – Дарина? А мама де? – здивувався чоловік. – Тату, я тобі все поясню. Приїжджай, – тихо додала Дарина. – Добре. Приїду. Чекайте, – відповів він якось схвильовано. Але Дмитро навіть уявити не міг, навіщо донька просить про термінову зустріч