Роман Сергійович до багатоквартирної п’ятиповерхівки, де вже близько десяти років проживав зі своєю дружиною Юлією Олексіївною. Так, вони не були офіційно одружені, але називали один одного чоловіком та дружиною.
Чоловік заглушив мотор автомобіля і глянув на вікна їхньої квартири, вони вже світилися м’яким, теплим світлом, а отже, Юля повернулася з роботи.
Роман не поспішав підніматися додому, де на нього, без сумніву, чекали дружина і розігріта вечеря. Вже кілька днів він роздумував над однією проблемою, от і зараз Роман сидів у машині і наважувався на непросту розмову з Юлією. Він не знав, як дружина відреагує на його слова, тож намагався підібрати такі, які не образять Юлю.
– Ну, все пішов! А то дружина зараз визирне у вікно, а я сиджу тут, – підштовхнув сам себе Роман Сергійович.
– Юля, я прийшов! – гукнув з порога Роман.
– Мий руки і приходь вечеряти, – обізвалась Юлія.
Чоловік довго мив руки, намилював, змивав і знову намилював. Дивився на себе у дзеркало у ванній кімнаті.
– Ось мені вже майже п’ятдесят один. А чи давно відзначали сорок п’ять? Ех, як роки біжать…
Нарешті Роман подолав хвилювання, витер руки і, переодягнувшись у домашнє, вийшов до столу.
У Юлії Олексіївни сьогодні за графіком був вихідний, тож на столі стояв і салат олів’є, і рибка у клярі, і пюре з підливкою. І, судячи із запаху, у духовці щось запікалося.
– Юля, я все це не з’їм! – підняв руки вгору Роман.
– Що не зʼїси – на завтра залишиться. Але ти все-таки повечеряй добре! Напевно весь день бутерброди їв та чаї ганяв!
– Ти, як завжди, маєш рацію. Посидиш зі мною?
– Романе, я недавно повечеряла, вибач, не дочекалася тебе. У мене там чергова серія починається, а ти, як повечеряєш, приходь, – Юля пішла у вітальню і сіла перед телевізором.
Два тижні тому вона почала дивитись детективний серіал і ніяк не могла відірватися, вигадані події захопили жінку цілком.
Роман їв без апетиту, просто закладав у рот їжу, бо так треба. Він трохи хвилювався, думаючи, як викласти Юлі свої міркування, щоб вона правильно зрозуміла його.
Перед його очима раптом пробіг початок їхнього спільного життя: як він дванадцять років тому переступив поріг цієї квартири, в якій жила Юля з дітьми, як перевіз сюди свої нечисленні пожитки, як клеїв шпалери в кімнаті та у вітальні, перекладав плитку у ванній. Весь ремонт тут зроблено його вмілими руками. Діти Юлі давно створили сім’ї, приїжджають у гості, іноді привозять онуків. І все б нічого, але днями Юля зі сльозами на очах сказала Романові, що Влад, її старшенький, розлучається з дружиною, будинок залишає їй і дітям, а сам приїде жити сюди, до мами. Бо іншого житла він не має.
Юля намагалася напоумити сина, пояснювала, що не річ це – бігти розлучатися, треба знаходити компроміси. Але Влад, не вдаючись у подробиці, заявив, що це не той випадок, щоби компроміси шукати, розлучення – справа вирішена.
Саме ця новина й переконала задуматись Романа Сергійовича.
– Ну як твій серіал? – підсів на диван до Юлі Роман.
– Ой, у них все так заплутано! Я просто у захваті! – Юля сяяла очима від задоволення.
– Юля, мені треба з тобою поговорити…
Юлія Олексіївна різко обернулася до чоловіка, радісна посмішка поступово сповзала з її обличчя.
– Що … що сталося? – У голові у Юлі вже закрутилися думки про розлучення, про молоду суперницю, адже Роман був молодший за неї на рік.
– Юля, – чоловік узяв дружину за руки і продовжив, – я вирішив придбати собі житло.
– З чого це раптом? А як же я? Ти, що, підеш від мене? – З кожним словом голос Юлі ставав голоснішим, обличчя жінки почервоніло.
– Юля, заспокойся, дослухай мене, будь ласка! – Роман зрозумів, що неправильно розпочав цю розмову, готувався, готувався, і на тобі! – Я просто подумав … адже ця квартира не моя, жодного квадратного метра в мене тут немає. А, не дай Боже, з тобою щось трапиться… Твої діти одразу мене виставлять! Ну, може, не одразу, може, дадуть час, знайти житло. Ну куди я піду? В мене нічого не має.
– Романе, як ти можеш?! – Юля заговорила плаксивим голосом, їй хотілося, щоб чоловік припинив це. – Адже ми з тобою дванадцять років пліч-о-пліч…
– Юля, ти ж можеш перейти жити до мене, а тут нехай лишається Влад. Може, хтось у нього з’явиться.
– Ні, я не можу цього прийняти! Я взагалі не розумію, навіщо тобі щось купувати? Хіба нам тут погано? Місце хороше, ремонт … Так ще й кредит доведеться брати! Чи маєш заначку у пару мільйонів?
– Юль, ніякої значки я не маю, ти ж знаєш. Я ж все до дому, все до родини. Щойно за машину розплатився. Так, так, візьму кредит. – Роман вже дізнався, скільки грошей йому можуть дати, і чи можна на цю суму щось придбати.
– Значить, кредит. – задумалася Юлія. – Але я проти кредиту! Це знову треба буде віддавати енну суму банку, у всьому собі відмовляти.
– Так, але платіж не буде великим. Я вже придивився половину будинку за містом. Приблизно тисяч десять на місяць піде на кредит.
– За містом? – не витримала Юлія. – А як я з роботи додому добиратимуся? Адже ти працюєш змінами! Ні забрати, ні привезти мене не зможеш.
– Там ходить автобус… – Але побачивши обличчя Юлі, Роман пошкодував, що про це заговорив.
– Автобус? Автобус! – вигукнула Юля. – Дякую! На автобусі я вже накаталася. Ні, Романе, правда, я не зможу переїхати звідси. Я вже звикла, тут зручності, гарний мікрорайон, до роботи три кроки.
– Я зрозумів, – сумно відповів Роман і пішов з кваритри подихати свіжим повітрям.
– Ні, це не для мене! – сказала Юля слідом за Романом Сергійовичем.
Чоловік присів на лавочку біля під’їзду, вдихнув свіжого повітря, заговорив сам із собою напівголосно:
– Наче я прям мрію звідси з’їхати. Я, може, теж звик вже за дванадцять років?! І сусіди тут добрі, душевні. Але якщо вже зважився на покупку, то так і бути. Адже виставлять мене спадкоємці, як пити дати, виставлять!
Роман ще посидів, подихав свіжим повітрям, заспокоївся і повернувся до квартири Юлі.
Жінка зачинилась у спальні і навіть не показалася звідти. На дивані в коридорі гіркою лежали постільні речі.
– Роман Сергійович, сьогодні ти спиш тут, – невесело посміхнувся чоловік і, постелив собі, ліг.
Він швидко заснув і побачив поганий сон, який міг статися з ним і наяву.
Перед ним стояв Влад з невдоволеним обличчям і сварився:
– Ти тут ніхто і звати тебе ніяк! Ми з сестрою квартиру матері вирішили продати, а гроші поділити. Чим швидше ти звідси підеш, тим краще!
Дочка Юлі, Оксана, стояла поряд із братом і кивала, підтверджуючи кожне його слово.
Роман не міг повірити, що дівчинка, якій було десять років, коли він зійшовся з Юлею, яка називала його “татом Ромою”, так робить з ним зараз.
І Влад начебто з повагою до нього ставився… Правду кажуть, що квартирне питання людей псує.
Роман прокинувся: “Але саме так все й буде!”
Вранці він зібрав свої речі та поїхав із “гостинної квартири”. Він вирішив поки що перекантовуватися в батьківському будинку, хоча звідти було далеко добиратися до районного центру на роботу, але нічого не вдієш.
Через тиждень у Романа Сергійовича розпочалася відпустка, тоді він і зайнявся оформленням кредиту та покупкою половини будинку за містом.
Так, будиночок був не дуже й потребував ремонту. Але Роман не цурався будь-якої роботи і по можливості усунув всі недоліки. Згодом навіть збудував гараж на прибудинковій території. Роман Сергійович так і живе один, він вважає, що вчинив правильно.
Юлія теж самотня. Дзвонити Романові вона не стала, може, сподівалася, що він зробить перший крок.
Влад незабаром з’їхав від матері до чергової пасії.
