Життєві історії

Ольга з донькою повечеряли на кухні. Жінка взялася мити посуд, а Наталка залишилася сидіти за столом. – Мамо, Микола зробили мені пропозицію, – зібравшись з духом, сказала Наталя. – Угу, – байдуже відреагувала мама. – Що, угу? – ображено запитала дочка. – Ти хіба не чула, що я сказала? – Чула, – коротко відповіла Ольга. – Мамо, може припиниш ображатися на Миколу! Я не розумію, що він тобі зробив?! – раптом запитала донька. – Що зробив? – не витримала мати. – Він розкрив мою таємницю, яку я приховувала від тебе все життя! – Таємницю? Яку таємницю? – Наталка здивовано дивилася на матір, нічого не розуміючи

Під час вечері було видно, що Наталя хоче щось повідомити матір, але переживає. І тільки після того як Ольга приступила до миття посуду, дочка, так само сидячи за столом, зібравшись з духом, сказала:

– Мамо, Микола зробили мені пропозицію.

– Угу, – байдуже відреагувала мама, не відриваючись від миття посуду.

– Що, угу? – Ображено запитала дочка. – Ти хіба не чула, що я тобі сказала?

– Ні не чула, – Ольга стала активніше терти губкою для миття посуду і так чисту каструлю.

– Мені повторити? – Запропонувала дочка.

– Не треба.

– Значить, ти все-таки почула.

– Ні, я нічого не почула. І не почую.

– Цікаво, чому?

– Щойно ти сказала, що виходиш за когось там заміж, я перестала чути…

– Мамо, припини сміятися з рідної доньки! – Наталка готова була розплакатися. – Я говорю тобі, що виходжу заміж за Миколу, а ти… Як тобі не соромно?

– Ах, за Миколу… – Ольга з гуркотом кинула каструлю в раковину, і нарешті повернулася до дочки обличчям. – Виходить, ти виходиш заміж? Заміж за негідника.

– Господи… – Наталка, упершись ліктями в стіл, обхопила свою голову руками, і гірко вигукнула: – Ну, хіба можна бути такою злопамятною, мамо?

– Можна! – ображено відповіла мати. – І ти такою ж станеш, якщо хтось вчинить з тобою так само.

– Мамо, Микола нічого тобі не робив. Він просто пожартував.

– Ах, пожартував?

– Ну так. Він же тобі сам це сказав. І вибачився перед тобою. Він не винен, що ти не розумієш жартів, і все сприймаєш всерйоз.

– Звісно… – Тепер Ольга дивилася не на дочку, а у вікно. – Якби тобі повідомили таке, як би ти відреагувала?

– Я б сміялася до сліз, мамо.

– Сміялася б?

– Звичайно.

– І чому?

– Бо я знаю, що цього не може бути. Таке просто неможливо, це ж зрозуміло.

– А раптом можливо?

– Мамо, ну що ти як маленька? Невже я, доросла дівчина, могла повірити, що мій тато, якого не стало – це зовсім не мій тато. А мій справжній батько – якийсь там італієць. Це ж смішно. Де Італія, де Україна.

– Ти, правда, в це не віриш? – Мама відірвала погляд від вікна, і подивилася на дочку. – Зовсім?

– Ну, звісно, не вірю. І всі ці тести – це приколи друга Миколи. Він же працює у лабораторії, де роблять тести на спорідненість. Ну, я тобі вже розповідала. Ось вони й вирішили розіграти нас. Вигадали, що нібито якийсь міфічний Федеріко Моретті бажає зустрітися зі своєю дочкою. І для цього він надіслав матеріал до їхньої лабораторії. Бо сам приїхати не міг. Ну, зрозуміло, що так не буває.

– Навіщо ти погодилася проходити тест? – Мати суворо подивилася на Наталку.

– Ну, просто мені стало цікаво. Миколин друг безкоштовно ж запропонував. А

вони взяли, і зробили не справжній висновок, що я – дочка цієї людини на дев’яносто дев’ять відсотків. Просто для того, щоби побачити нашу реакцію. А ти влаштувала сварку.

– Припини нагадувати мені про це! – Зі роздратуванням в голосі вигукнула мама. – Не хочу більше про це чути! І про твого Миколу теж не хочу чути!

– Ну, мамо, чого ти? Ну, вибач його, будь ласка.

– Як я можу його пробачити? – Голос у матері раптом надломився, і вона знесилена сіла на табурет. – Як?

– Дуже просто. Вибач і все. Ти ж у мене добра. А я його кохаю. І він мене кохає. Просто жарти в нього, виявляється, бувають безглузді.

– Ні, люба, не я його повинна прощати. – Голос Ольги затремтів. – Я сама маю просити вибачення. Спочатку в тебе… А потім і в цього твого… За мою поведінку…

– Мамо … – Насторожилася Наталка. – Чому ти так говориш?..

– Тому що Федеріко Моретті, це…

– Що?

– Так, дочко… Це все правда… Висновок справжній… А сварилася я на твого Миколу, бо він розкрив мою таємницю, яку я приховувала від тебе, і від твого тата все життя…

– Мамо… – Наталка дивилася на матір здивованими очима.

– Федеріко – це справжній твій батько. – Майже пошепки домовила своє зізнання Ольга.

– Мамо, ти обманюєш! – голос доньки обурено задзвенів.

– На жаль… Він, звідкись дізнавшись, що твого тата не стало, зателефонував мені рік тому з Італії і сказав, що… Що хоче тебе бачити. Я, звичайно, заборонила йому навіть думати про це. Але він сказав, що не згоден… І ось… Він зв’язався з цією лабораторією…

– Стривай, мамо! – вигукнула Наталка. – Стривай! А мій тато?.. Він же… Він знав, що я не його дочка?

– У тому й річ, що не знав… І це – найстрашніше… Тепер я маю сказати тобі, вибач мені, люба…

Мати заплакала, за нею заплакала і дочка.

За якийсь час вони обнялися, і знову заговорили, продовжуючи при цьому плакати.

– Мамочко … Як же я тепер за нього заміж піду?

– Що?

– Як я вийду заміж за негідника?

– Чому він негідник?

– Тому що він… Адже тепер я дізналася, що мій тато, це не мій тато… Я цього ніколи йому не пробачу. Він зруйнував таке…

– Доню, не кажи так. Це не він… Це я винна… Федеріко працював тут півроку, а твій тато… Він дуже часто бував у роз’їздах… Наш роман так закрутився несподівано… А потім італієць поїхав назавжди, і з’явилася ти… Але я завжди сподівалася, що ти – не його дочка… Господи, що я наробила…

– Ти не винна, мамо… Ти – жінка… Але мій тато… Я не хочу, щоб моїм татом був якийсь італієць.

– Так твій Микола ж сказав, що він пожартував. Нехай усе так і залишається.

– А як же Федеріко Моретті?

– Ах, Федеріко… Якби він хотів тебе побачити, він би приїхав сюди сам…

– Так, мамо… Він би приїхав… Значить, мені за Миколу виходити?

– Ну звичайно. Він же не хотів нас образити. Він просто хотів, щоб ти знала правду. А потім захвилювався моєї реакції, і… Він переживав втратити тебе. Бо любить.

– Мамочка… А якщо італієць приїде? Хоч би він не приїжджав.

– Він приїде.

– Що? – Наталка долонями почала витирати зі свого обличчя сльози. – Приїде?

– Угу… – мама теж почала витирати сльози. – Він мені дзвонить щотижня… Все просить і просить, щоб я дозволила йому зустрітися з тобою.

– А ти?

– А що я? Після того, як твій Микола зачитав цей папірець, я змирилася… Адже якщо Федеріко батько, він має право.

І мати з донькою знову заплакали, і в цих риданнях уже не було чути розпачу.

Вам також має сподобатись...

Ліза готувала вечерю. Залишилось хвилин десять до приходу чоловіка. Раптом пролунав телефонний дзвінок із незнайомого номера. Ліза взяла слухавку. – Здрастуйте, – привіталися з нею – Ви Ліза? Олег Володимирович… Це ваш батько? Поминки післязавтра, адресу я вам надішлю… – Я знаю адресу, – тільки й сказала Ліза. Розгублена, вона стояла з телефоном в руці. З батьком вона розмовляла три дні тому. Він нічого не сказав про те, що занедужав… Двері відкрилися і зайшов її чоловік Дмитро. – Чого ти стоїш?! – раптом сказав він. – Ти все ще тут? Речі зібрала? – Які речі? – здивувалася Ліза. – Я тобі писав які! – сказав той. Ліза прочитала повідомлення й ахнула

Віра сиділа на кухні і мовчки дивилася у вікно. Останні слова чоловіка набатом звучали у її голові. З роздумів її вивів телефонний дзвінок. Дзвонила мама. – Віро, ти чому довго не відповідаєш? Що сталося, у тебе такий голос… – запитала мати. – Нічого…Все добре, – схлипнула Віра. Мати відразу відключилася і Віра зрозуміла, що вона зараз примчить до неї. Не минуло й півгодини, як батько з матір’ю приїхали до неї. – Доню? Що сталося? – одразу запитав батько. І Віра все розповіла батькам. Батьки вислухали Віру, переглянулися між собою і застигли від почутого

Тамара приїхала на сороковини по своїй бабусі. Вся родина відвідала панахиду по Інні Олегівні, потім зібралася за поминальним столом. –  І як ти цього досягла? Розкажи нам усім! – раптом запитала мама в Тамари. – Ти про що, мамо? – здивувалася Тамара. – Не прикидайся! – вигукнула мати. – Вирішила, що сама розумна? – Олено, заспокойся! Ти правда не знаєш? – обернувся до Тамари батько. – Не знаю чого?! – запитала Тамара. Раптом, батько вийшов з кімнати і повернувся з якимось великим конвертом у руках. – Ось, сама все зрозумієш, – додав він. Тамара відкрила конверт, заглянула всередину, і ахунла від побаченого

Олег летів додому, як на крилах. А як же ж?! Щойно його кохана Іра погодилася вийти за нього заміж. Олег вже підходив до свого будинку, як раптом почув, що на третьому поверсі знову сваряться сусіди. Хлопець зайшов у під’їзд, і почав підніматися на свій поверх. На майданчику третього поверху він побачив дядька Івана. То був той самий сусід, який щойно сварився з дружиною. – Здрастуйте, – посміхаючись привітався з ним Іван. Сусід похмуро глянув на Олега. – Ніколи не одружуйся хлопче! – раптом вигукнув він. – Ніколи! – Чому це?! – здивувався Олег. Він не розумів, про що це сусід таке говорить