Життєві історії

Ольга з донькою повечеряли на кухні. Жінка взялася мити посуд, а Наталка залишилася сидіти за столом. – Мамо, Микола зробили мені пропозицію, – зібравшись з духом, сказала Наталя. – Угу, – байдуже відреагувала мама. – Що, угу? – ображено запитала дочка. – Ти хіба не чула, що я сказала? – Чула, – коротко відповіла Ольга. – Мамо, може припиниш ображатися на Миколу! Я не розумію, що він тобі зробив?! – раптом запитала донька. – Що зробив? – не витримала мати. – Він розкрив мою таємницю, яку я приховувала від тебе все життя! – Таємницю? Яку таємницю? – Наталка здивовано дивилася на матір, нічого не розуміючи

Під час вечері було видно, що Наталя хоче щось повідомити матір, але переживає. І тільки після того як Ольга приступила до миття посуду, дочка, так само сидячи за столом, зібравшись з духом, сказала:

– Мамо, Микола зробили мені пропозицію.

– Угу, – байдуже відреагувала мама, не відриваючись від миття посуду.

– Що, угу? – Ображено запитала дочка. – Ти хіба не чула, що я тобі сказала?

– Ні не чула, – Ольга стала активніше терти губкою для миття посуду і так чисту каструлю.

– Мені повторити? – Запропонувала дочка.

– Не треба.

– Значить, ти все-таки почула.

– Ні, я нічого не почула. І не почую.

– Цікаво, чому?

– Щойно ти сказала, що виходиш за когось там заміж, я перестала чути…

– Мамо, припини сміятися з рідної доньки! – Наталка готова була розплакатися. – Я говорю тобі, що виходжу заміж за Миколу, а ти… Як тобі не соромно?

– Ах, за Миколу… – Ольга з гуркотом кинула каструлю в раковину, і нарешті повернулася до дочки обличчям. – Виходить, ти виходиш заміж? Заміж за негідника.

– Господи… – Наталка, упершись ліктями в стіл, обхопила свою голову руками, і гірко вигукнула: – Ну, хіба можна бути такою злопамятною, мамо?

– Можна! – ображено відповіла мати. – І ти такою ж станеш, якщо хтось вчинить з тобою так само.

– Мамо, Микола нічого тобі не робив. Він просто пожартував.

– Ах, пожартував?

– Ну так. Він же тобі сам це сказав. І вибачився перед тобою. Він не винен, що ти не розумієш жартів, і все сприймаєш всерйоз.

– Звісно… – Тепер Ольга дивилася не на дочку, а у вікно. – Якби тобі повідомили таке, як би ти відреагувала?

– Я б сміялася до сліз, мамо.

– Сміялася б?

– Звичайно.

– І чому?

– Бо я знаю, що цього не може бути. Таке просто неможливо, це ж зрозуміло.

– А раптом можливо?

– Мамо, ну що ти як маленька? Невже я, доросла дівчина, могла повірити, що мій тато, якого не стало – це зовсім не мій тато. А мій справжній батько – якийсь там італієць. Це ж смішно. Де Італія, де Україна.

– Ти, правда, в це не віриш? – Мама відірвала погляд від вікна, і подивилася на дочку. – Зовсім?

– Ну, звісно, не вірю. І всі ці тести – це приколи друга Миколи. Він же працює у лабораторії, де роблять тести на спорідненість. Ну, я тобі вже розповідала. Ось вони й вирішили розіграти нас. Вигадали, що нібито якийсь міфічний Федеріко Моретті бажає зустрітися зі своєю дочкою. І для цього він надіслав матеріал до їхньої лабораторії. Бо сам приїхати не міг. Ну, зрозуміло, що так не буває.

– Навіщо ти погодилася проходити тест? – Мати суворо подивилася на Наталку.

– Ну, просто мені стало цікаво. Миколин друг безкоштовно ж запропонував. А

вони взяли, і зробили не справжній висновок, що я – дочка цієї людини на дев’яносто дев’ять відсотків. Просто для того, щоби побачити нашу реакцію. А ти влаштувала сварку.

– Припини нагадувати мені про це! – Зі роздратуванням в голосі вигукнула мама. – Не хочу більше про це чути! І про твого Миколу теж не хочу чути!

– Ну, мамо, чого ти? Ну, вибач його, будь ласка.

– Як я можу його пробачити? – Голос у матері раптом надломився, і вона знесилена сіла на табурет. – Як?

– Дуже просто. Вибач і все. Ти ж у мене добра. А я його кохаю. І він мене кохає. Просто жарти в нього, виявляється, бувають безглузді.

– Ні, люба, не я його повинна прощати. – Голос Ольги затремтів. – Я сама маю просити вибачення. Спочатку в тебе… А потім і в цього твого… За мою поведінку…

– Мамо … – Насторожилася Наталка. – Чому ти так говориш?..

– Тому що Федеріко Моретті, це…

– Що?

– Так, дочко… Це все правда… Висновок справжній… А сварилася я на твого Миколу, бо він розкрив мою таємницю, яку я приховувала від тебе, і від твого тата все життя…

– Мамо… – Наталка дивилася на матір здивованими очима.

– Федеріко – це справжній твій батько. – Майже пошепки домовила своє зізнання Ольга.

– Мамо, ти обманюєш! – голос доньки обурено задзвенів.

– На жаль… Він, звідкись дізнавшись, що твого тата не стало, зателефонував мені рік тому з Італії і сказав, що… Що хоче тебе бачити. Я, звичайно, заборонила йому навіть думати про це. Але він сказав, що не згоден… І ось… Він зв’язався з цією лабораторією…

– Стривай, мамо! – вигукнула Наталка. – Стривай! А мій тато?.. Він же… Він знав, що я не його дочка?

– У тому й річ, що не знав… І це – найстрашніше… Тепер я маю сказати тобі, вибач мені, люба…

Мати заплакала, за нею заплакала і дочка.

За якийсь час вони обнялися, і знову заговорили, продовжуючи при цьому плакати.

– Мамочко … Як же я тепер за нього заміж піду?

– Що?

– Як я вийду заміж за негідника?

– Чому він негідник?

– Тому що він… Адже тепер я дізналася, що мій тато, це не мій тато… Я цього ніколи йому не пробачу. Він зруйнував таке…

– Доню, не кажи так. Це не він… Це я винна… Федеріко працював тут півроку, а твій тато… Він дуже часто бував у роз’їздах… Наш роман так закрутився несподівано… А потім італієць поїхав назавжди, і з’явилася ти… Але я завжди сподівалася, що ти – не його дочка… Господи, що я наробила…

– Ти не винна, мамо… Ти – жінка… Але мій тато… Я не хочу, щоб моїм татом був якийсь італієць.

– Так твій Микола ж сказав, що він пожартував. Нехай усе так і залишається.

– А як же Федеріко Моретті?

– Ах, Федеріко… Якби він хотів тебе побачити, він би приїхав сюди сам…

– Так, мамо… Він би приїхав… Значить, мені за Миколу виходити?

– Ну звичайно. Він же не хотів нас образити. Він просто хотів, щоб ти знала правду. А потім захвилювався моєї реакції, і… Він переживав втратити тебе. Бо любить.

– Мамочка… А якщо італієць приїде? Хоч би він не приїжджав.

– Він приїде.

– Що? – Наталка долонями почала витирати зі свого обличчя сльози. – Приїде?

– Угу… – мама теж почала витирати сльози. – Він мені дзвонить щотижня… Все просить і просить, щоб я дозволила йому зустрітися з тобою.

– А ти?

– А що я? Після того, як твій Микола зачитав цей папірець, я змирилася… Адже якщо Федеріко батько, він має право.

І мати з донькою знову заплакали, і в цих риданнях уже не було чути розпачу.

Вам також має сподобатись...

Марія стояла біля вікна. Вона вдивлялася у поля, що тяглися до самого горизонту. Її коханий Андрій дрімав у кріслі. Поряд з ним стояла чашка чаю, який вже охолов. Марія дивилася на чоловіка і відчувала, як щось тихо йде. Життя – чи, може, просто час… – Андрію, ти б випив чаю, – тихо сказала жінка. Андрій розплющив очі, посміхнувся. Він знав, що від цього чаю нічого не зміниться, що час уже не можна повернути назад. – Марійко, та навіщо цей чай? Ти ж знаєш. Все вже знаєш, – його голос звучав м’яко. Марія зітхнула. Вона знала, що буде далі

Наталя з чоловіком Сашком, вперше прийшла в гості до свекрухи. – Швидше до столу! – з порога сказала молодим Ірина Петрівна. – Мамо, давай хоч обіймемося! – забурчав Сашко. – Що ти починаєш? – Спершу поїмо! – продовжила мати. – Наталю, скажи чесно, ти ж дуже зголодніла? – Дуже! – лукаво сказала невістка. Коли вони побачили накритий стіл, Сашко ахнув: – Мамо, куди ти стільки наготувала?! – А що, гарний стіл, – знизала плечима Наталка. – Та мені здається, що тут чогось не вистачає. Чогось, такого… Такого собі… Зараз я скажу… – Якого ще такого?! – Ірина Петрівна дивилася на невістку, не розуміючи, що відбувається

Олена прасувала постільну білизну в кімнаті. Павло в цей час вечеряв на кухні, і про щось розмовляв з своєю матірʼю. – Вона все одно дізнається! – раптом виразно почула слова свекрухи Олена. Марія Іванівна, наче спеціально гучно вигукнула цю фразу, щоб невістка її почула. – А це ще що? – подумала Олена і вирішила, що розмова стосується її. Вона тихенько вийшла в коридор, підійшла до дверей кухні і стала слухати розмову чоловіка та свекрухи. Але те, що вона почула, Олена навіть в найгіршому сні уявити не могла

Антоніна варила на кухні зелений борщ. Раптом у двері подзвонили. – Дивно…Хто б це міг бути, я нікого не чекаю! – здивувалася вона. Тоня витерла руки, вийшла в коридор, відкрила двері. – Ти? – вигукнула здивована жінка. – Я, Тоня, це я. Впустиш? – усміхнувся їй чоловік, який стояв по той бік порогу. – Як це взагалі можливо! – округлила очі жінка. Перед Антоніною стояв її чоловік. Її Генадій, якого не стало пʼять років тому. – Я зараз все тобі поясню, – сказав він. – Що ти поясниш? Це ж неможливо?! – Антоніна здивовано дивилася на чоловіка, не розуміючи, що відбувається